«Коли чоловік потрапив у полон, син був метр на зріст. А зараз — метр сімдесят». Репортаж із першого обміну за п’ять місяців
— Чекайте. Є щось у «Дії». Хоч би Ваня... Повідомлення. Що це? — не йме віри чоловік.
— Захисника звільнено з полону, пане Іване, — читає йому сповіщення журналістка.
— Урааааа! — кричить Іван і закриває обличчя руками. — Люди, Ваня вдома! Боже, я вам вдячний! Усім небесним силам! Усім людям, усім моїм сестричкам, хто молився за мого синочка — я вам дякую!!!
Чоловік падає на коліна й плаче, зриваючи голос. Він був майже на кожному обміні. У надії почути якусь звістку про сина — військового 72 бригади імені Чорних Запорожців, який провів у полоні понад три роки. Івана Романа родини військовополонених знали як головного оптиміста.
«Я ще не можу повірити. Мені здається, що я сплю», — трохи заспокоївшись, каже чоловік. Його вітають люди в прапорах і з плакатами — і ті, хто вже також отримав заповітне сповіщення, і ті, хто його так і не дочекається.
За декілька годин приїде «швидка» й три автобуси. Їх умить обступлять сотні родичів і журналістів. З них вийдуть 150 військових та семеро цивільних. Це — перший обмін за п’ять місяців, і 71-й — з початку повномасштабної війни.
«Усі хлопці в автобусах плачуть, чесно»
Поруч з емоційним Іваном стримано стоїть жінка. Ніби боїться радіти. І лиш коли її хтось обіймає, вона видає ледь помітну усмішку. І просить ще одну таблетку від серця.
«Тиск — 160 на 90. Мені вже в лікарні дали щось…» — тихо каже Галина, мама Івана Романа. Його звати так само, як і батька.
— Бачите, я ж вам казав, що його обміняють! Я вітаю! — підходить до Івана-старшого загорнутий у прапор статний чоловік, і вони обіймаються.
— Санько, дякую! Бачиш, рівно рік після тебе.
— В один день! У нас тепер «день народження» в один день, — сміється Олександр, і чоловіки знову по-рідному обіймаються.
Нацгвардієць Олександр Трухан повернувся з полону 5 лютого 2025 року. Каже: зараз він тут, бо звільняють його побратима — захисника ЧАЕС. Та й він по собі знає, як важливо щойно після звільнення з полону бачити своїх.
«Коли ми їдемо в автобусах і нас зустрічають бабусі, дідусі, діточки — з квітами, прапорами — усі хлопці в автобусах просто плачуть, чесно. Настільки теплої зустрічі ми не очікували, бо нам казали, що нас ніхто не чекає і взагалі ми зрадники», — каже Олександр.
«І я всіх чекаю. Бо це всі наші люди, які витримали це пекло. Це дуже важко. Нас там убивали. Дуже сильно били, і собак травили. А коли ми їхали — і стояли прапори… Це просто без сліз не скажеш», — і справді плачучи, додає його побратим Максим Кушнаренко, якого звільнили з полону в серпні 2025-го.
«Я до тебе через ліси, через поля приїду»
В очікуванні рідних чи хоча б звістки про них на морозі стоять сотні людей. Дехто заходить погрітися в тутешню лікарню.
«Усім гарних новин!» — лунає на весь коридор чийсь голос.
— Я чекаю сина вже четвертий рік. Владислав Журавльов, захисник Маріуполя, 26 років. З жовтня не маю жодних новин. Може, зараз будуть...
— Ми тут кожен обмін, сподіваємось, що буде хоч яка-небудь звісточка. Бо син уже як рік вважається зниклим безвісти. Грищенко Олександр.
— Я чекаю сина — Денис Сивиць. Морська піхота. Він потрапив у полон у Маріуполі. У росії засуджений до 17 років. Може, хоч дізнаємось, у якому він стані…
Рідні стоять із прапорами, фотографіями й саморобними плакатами. Приїхали звідусіль — хто з Чернігівщини, хто із Сумщини, хто з Вінниччини.
Трохи віддалік жінка, загорнута в прапор морської піхоти, дивиться в екран телефона й не стримує емоцій. Вона вперше за майже чотири роки бачить свого чоловіка.
— А ти пам’ятаєш, як ти мені сказав: «Елічко, я до тебе через ліси, через поля приїду»? — усміхається жінка.
— Ну, трошки не вийшло, і трошки пізно… — лунає голос по той бік екрана.
— Нічого. Дякую тобі. Я дочекалась! — каже, розпливаючись в усмішці, Ельвіра Кудусова.
Її Ескендер — кримський татарин, морський піхотинець. Прориваючись із заблокованого Маріуполя, він пройшов із побратимами 26 кілометрів і два кільця оточення. На третьому їх узяли в полон. Це був травень 2022-го. У рф його засудили майже до 30 років колонії суворого режиму, приписавши нібито воєнні злочини проти цивільного населення й масові вбивства.
За чотири роки їхні діти — 14-річний син та 12-річна донька — значно підросли. Новину про обмін батька вони отримали, поки були в школі в Миколаєві.
«Даня заплакав, каже: “Коли ми батька заберемо?”. Кажу: “Ще реабілітація, ми до нього приїдемо разом”. Вони так [його] чекали… Коли він потрапив у полон, вони були метр на зріст. А зараз син — метр сімдесят, розумієте? І донька — як я», — говорить Ельвіра.
«Вітаємо! Вітаємо вдома! Дякуємо вам! Хлопці, з поверненням!» — скандують люди, зустрічаючи автобуси.
Ельвіру, невелику на зріст, хвилею нестиме натовп до дверей автобуса. І за мить уже не існуватиме нічого, крім його обіймів.
— Ескендере, як ви себе почуваєте?
— Чудово. Усе добре. Дуже добре, — тільки й скаже він, за хвилину зникнувши в потоці решти звільнених, яких вузьким коридором ведуть на медогляд.
«Він дуже сильно схуд, і є зневоднення — я бачу навіть на обличчі. Він втомлений. Але нічого… На рідній землі все буде добре», — каже щаслива Ельвіра.
Повернули 15 із довічним ув’язненням
— Хлопці, 28 бригада, хтось бачив?!
— Хлопці, хто чув про Костю Кузнєцова, Борисоглібська [колонія], 30-та камера?
— Нагорний! Наконечний! Яблонський! Хлопці, хтось бачив? — люди обступають щойно звільнених із полону, вигукуючи вслід імена своїх рідних. Може, вони їх бачили, щось чули..
Згодом фотографії своїх рідних вони триматимуть у вікні в надії, що хлопці за тим вікном у лікарні когось упізнають.
«Сподіваємося… У мене чоловік, Сергій Нинчук, зниклий безвісти 12 грудня 2022 року. 37 місяців узагалі жодних звісток. Так хочу хоч щось, хоч якусь кому, хоч якусь букву знайому побачити…» — плаче Наталя, яка приїхала з Чернівецької області, й одразу просить вибачення за сльози.
***
У межах цього обміну додому повернувся також морпіх Руслан Куртмаллаєв. Він майже чотири роки був у неволі. А дружина Ольга, попри четверту стадію раку, продовжувала боротися за нього.
Також вдалося повернути чотирьох бійців бригади «Азов», яких обмінюють найважче. За словами командира «Азову» Дениса Прокопенка, понад 700 «азовців» досі перебувають у російському полоні.
Повернувся й захисник Назар Далецький, якого вважали загиблим і в травні 2023 року навіть поховали.
«Серед звільнених — представники усіх родів військ: і ТрО, і Десантно-штурмових, і Повітряних сил, і Сухопутних військ. Тобто майже всі частини Сил безпеки й оборони», — зазначив керівник секретаріату Координаційного штабу з питань полонених Богдан Охріменко.
За даними Коордштабу, загалом серед українців, яких 5 лютого звільнили з російського полону, 15 людей мали вироки в російських судах до довічного позбавлення волі. Кажуть, стан здоров’я у всіх — поганий. Після медогляду їх відправили на подальшу реабілітацію.
«Більшість з них потребує тривалої реабілітації, реінтеграції в суспільство. У них проблеми з опорно-руховим апаратом, інколи — з ментальним здоров’ям, проблеми з травною системою. Понад три роки в полоні (більшість перебувала саме такий час) даються взнаки», — розповів представник Коордштабу Петро Яценко.
Там сподіваються, що на тлі перемовин за підтримки США й ОАЕ обміни військовополоненими між Україною та рф триватимуть і надалі.