Ілларіон Павлюк: «У мого командира алергія на неміч»
«На момент початку повномасштабного вторгнення я уже був доволі сформованою людиною. Війна почалася у 2014-му, і у 2015-му я доєднався до війська. Тоді я вперше відчув, що люди говорять навколо: той доєднався до війська, той пішов служити. Це був ніби дзвін, який дзвонив по мені — треба йти й мені.
Тому час відкриття чогось про себе у мене був у 2015-му, а у 2022-му був час відкриття того, хто ми українці як нація. Це потужне відчуття, яке дозволило особисто мені встояти психологічно. На мій погляд, українці сьогодні — це люди, які свідомо обрали бути українцями. Обставини такі, що штовхають тебе робити вибір. Вони нібито питають: “Так, ти українець чи ні? Воно тобі треба? А, може, тобі не це зовсім треба?"», — ділиться думками письменник і військовослужбовець Ілларіон Павлюк під час зустрічі в межах проєкту «hromadske.дискурси».
Нижче — ключові тези розмови журналістки та фронтової репортерки Ксенії Савоскіної з Ілларіоном Павлюком на тему «Що ми не знали про себе до початку повномасштабного вторгнення». Повний відеозапис розмови доступний для членів спільноти hromadske. Долучайтеся до спільноти за посиланням.
Далі — пряма мова Ілларіона Павлюка.
Про стан суспільства у затяжній війні
Моя улюблена, в лапках, справа — це робити будь-які узагальнення і щось сказати про стан загалом, тому навіть ті стани, які ви перерахували (паніка та страх у перші дні, єднання, ейфорія від перемог, а потім невдалий контрнаступ і затяжна війна — ред.), стосуються точно багатьох людей, але, наприклад, зовсім не мене. Якби першим станом у всіх була паніка і відчай, ми б програли.
Очевидно, що було багато людей, які дуже зібрано, мовчки зашнурували черевики і пішли воювати, боронити країну. Тому зараз, коли ми говоримо про стан, він у кожного свій.
Ми не уявляємо, що кожному коштує його день служби. І навіть день «легкої» служби, якщо хтось любить ділити на категорії. Ніхто не уявляє, чим кожен жертвує. Якщо говорити про стан країни, ми можемо дивитися стратегічно. росіяни знову сподівалися і малювали апокаліптичні картинки Києва, де діти доїдають бездомних собак (цієї зими — ред.). Мені здається, що якщо десь і будуть доїдати собак, то це в росії. Об'єктивно, у них величезні проблеми в економіці, які не можуть не впливати на військове виробництво. Ми дуже добре розуміємо, що 2027 рік для них буде надзвичайно складним. Для нас теж.
У нас немає вибору, але наш ворог, оцей величезний, який себе любить з ведмедями асоціювати, йому надзвичайно тяжко. Там великі проблеми й немає тієї підтримки, яку ми маємо. Чи є загалом відчуття, що чотири роки війни — це тяжко, і чи є втома?
Безумовно, подивіться, що було у публічному просторі на роковини вторгнення — гордість, бо нам давали чотири дні. І це були дуже серйозні експертні оцінки. Я служив у міжнародному легіоні ГУР МО у перший рік повномасштабного вторгнення. Іноземці, які їхали до нас, думали, що вони їдуть в країну, яка скоро впаде, і вони доєднаються до партизанського руху. Всі давали нам чотири дні, а минуло чотири роки.
Всі розуміють, що найтяжче хлопцям на передньому краї, і всі, мені здається, з цією думкою вдячні за кожну годину світла. Ми навчилися радіти малому і в цьому малому знаходити сили. Я б робив акценти на цьому.
Про втому від війни у військових
Їдемо з моїм командиром з відрядження. Їдемо в машині й пишу своїй дружині: «Захворів, погано почуваюся». Вона питає, чи немає з собою таблеток, чи якихось антигістамінних, аби в такий спосіб полегшити стан. Я кажу, що немає, бо їду в машині з командиром. Вона питає: «Невже в нього немає алергії?». Я кажу: «У нього алергія лише на неміч». Я не чув у нашому підрозділі розмов про втому. Це зовсім інший дух, інше ставлення та взагалі інший всесвіт. Чи ми втомлюємося? Так, особливо хлопці на передньому краї, але всі роблять свою роботу.
Про світло серед пітьми
Для того, щоб знаходити собі мотивацію кудись йти, треба знайти сенс у цьому. Сенс там, де є хоч якась надія, заради чого ти встаєш вранці, ділишся цим з іншими. Якщо транслювати, що все буде жахливо… Ви теж зрозумійте мене правильно, я не несу світло, як Арестович, про «півтора-два тижні». Я на початку війни казав: «Рік — і я точно повернуся». Трошки довше затягнули.
Я намагаюся в житті спиратися на раціональні оцінки й причини жити далі завжди знаходяться. На цьому треба фокусувати, а з негативу треба робити висновки.
Про культурний сплеск з 2022-го
Вторгнення росіян остаточно зруйнувало міф про меншовартість. Нам постійно нав’язували образ професора, який говорить російською, чи керівника, а українець — просто хлоп, селянин у шароварах. І раптом, коли ця друга армія світу заїжджає в Україну, і солдат, який телефонує мамі, каже: «У них тут кросівок м’який усередині». І ти думаєш: «Боже, звідки ти взагалі?».
Раптом виявляється, що цей «старший брат» (росія — ред.) насправді дикий, неосвічений, а потім ми бачимо ті звірства, які вони робили. Варвари, які прийшли на нашу землю. Немає ніякої величної російської культури, бо от ці росіяни, які виросли на цій культурі, вони вчать у школі Достоєвського, і це їм не допомагає.
Натомість ти бачиш українців, які викликають супер повагу своєю силою. Жіночка, яка виходить зупинити танк. Руйнується міф, що українське — якесь не таке. Це не означає, що завдяки росіянам ми звернули увагу на своє. Зруйнувався міф. І він вже не відновиться. Я дуже сильно сумніваюсь, що в очах українців росія має історичний шанс повернути собі якусь вагу. Я вже не кажу про «старших братів», просто адекватно якоїсь цивілізованої країни, скільки має минути років чи поколінь. Інша справа, що не всі так чітко проводять логічний зв'язок між варварською країною і питанням, якою мовою ти спілкуєшся публічно в Україні. Це друге питання.
Про російську мову
Мені надзвичайно подобається такий анекдот, який є майже притчею. Коли мене засмучують події на фронті, я його згадую. Він про те, як воскрес Бандера. Йде Хрещатиком. Чує тривогу, зупиняє людину, питає:
— Що таке?
— Тривога, літаки, ракети летять, — відповідає чоловік.
— А з ким воюємо?
— З москалями.
— Ага, а де бої йдуть?
— На Донеччині.
— Непогано просунулися.
Якщо я запитаю вас, якою мовою спілкувалися вчителі у школах до 2014-го? І чи були через це скандали? Скандал міг виникнути через те, що діти українською говорять.
Я вчився в Луганську в 1996 році. Тоді побили ведучого радіо за те, що він на вулиці говорив українською. А хто його побив? Міліція. За що? За те, що він відповідав їм українською мовою.
Звісно, є відкат, бо спочатку був страх, обурення, сильні емоції, які по-різному на всіх впливали. Хтось від щирого обурення діями росіян, на знак протесту перейшов на українську.
Мене дуже засмучує, коли чую російську в публічному просторі. Ненавиджу, коли говорять: «Це не російська, це харківська». Я до цього ставлюся погано, бо це недалекоглядно, це нерозуміння, що це зброя.
Треба усвідомлювати, що реальність така, що російську, якою ти говориш, використають проти тебе, твоєї країни й саме через те, що вона тут існувала, був міф, що російського солдата тут зустрінуть з квітами й Україна повернеться до росії, аж настільки, що трапилося повномасштабне вторгнення. Як на мене, це абсолютно пов’язані між собою речі.
Хочете подивитися повний відеозапис розмови з Ілларіоном Павлюком? Ставайте частиною Спільноти hromadske.