Визнання ролі добровольців і розвиток інституцій — це не протилежні речі, а навпаки
Окей. Давайте це скажу я.
Дискусія навколо питань до «Госпітальєрів» насправді значно глибша, ніж емоційні реакції в соцмережах і крики про те, що це чиясь «заказуха». Багато людей сприймають цю ситуацію як конфлікт окремих людей або як спробу знецінити роботу добровольчих медичних підрозділів, але, по суті, проблема інша. Йдеться не про повагу до минулого й не про заперечення внеску медиків із добробатів упродовж років війни. Йдеться про те, що сама війна за роки повномасштабки кардинально змінилася й разом із нею змінилася система, у якій повинна працювати медична евакуація та й медицина загалом.
З 2014 року добровольчі медичні підрозділи виконували критично важливу роль. Тоді держава й армія взагалі не мали бойової медицини. Бракувало підготовлених медиків, техніки, протоколів, евакуаційних машин й елементарної організації. У багатьох випадках саме волонтери-парамедики ставали тими, хто приїжджав на позиції, забирав поранених і довозив їх до лікарень. Це була відповідь суспільства на слабкість та, на мою думку, узагалі відсутність державних інституцій упродовж перших років війни, і завдяки цим людям були врятовані тисячі життів. Цю роль неможливо й неправильно знецінювати.
У 2016 році я сама стала частиною системи добровольців-медиків («Госпітальєри», потім — 1 окрема штурмова рота Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»1 ОШР ДУК ПС) і лишалася в цій структурі до березня 2022 року.
Але повномасштабна війна з роками змусила державу будувати системну медичну вертикаль у війську. З’явилися потужні медичні служби в бригадах, куди, зокрема, прийшли люди з добробатів, зʼявилися медичні батальйони в Силах оборони, потужні стабілізаційні пункти, евакуація на броні, евакуація на Наземні роботизовані комплексиНРК, централізоване МЕДИЧНЕ планування Troop Leading Procedures (Процедури планування бою) — назва методики одноосібного планування бою.TLP (алілуя). Медична евакуація стала частиною бойового планування і військової логістики. Іншими словами, те, що раніше трималося на волонтерах і окремих ініціативах, поступово інтегрувалося в структуру Збройних сил.
Паралельно дуже змінився сам характер війни. Сучасний фронт — це постійне спостереження дронів, FPV, мінні поля і висока інтенсивність ураження. Будь-який рух транспорту дуже швидко фіксується і стає ціллю. У таких умовах евакуація поранених потребує броньованої техніки, чіткої координації з підрозділами, інтеграції в систему управління боєм і зрозумілої вертикалі відповідальності.
Саме тому ключова проблема нинішньої дискусії полягає не тільки в критиці «медиків-піратів» як таких і питанні їхньої фінансової звітності, а й у питанні інтеграції їх у систему. У сучасній фазі війни медична евакуація та надання медичної допомоги повинні бути частиною структури Збройних сил. І головне питання, яке виникає в цій дискусії, — це небажання частини добровольчих медичних підрозділів повноцінно інтегруватися в ЗСУ.
З погляду військової системи це має вигляд проблеми. Бо на фронті повинна працювати єдина вертикаль управління, де зрозуміло, хто планує евакуацію, хто відповідає за техніку, хто ухвалює рішення і хто несе відповідальність за ризики. Коли поруч із цією системою діють структури, які формально не входять до неї, виникають питання координації, безпеки й відповідальності. У сучасній інтенсивній війні це вже не просто організаційна деталь, а питання ефективності системи й життя людей.
Водночас я досі вважаю себе добровольцем. Хоча вже п’ять років перебуваю у структурі армії. Я прийшла туди саме з добровольчого підрозділу, з тим самим досвідом і цінностями, які сформувалися в добровольчому русі. І саме перебуваючи всередині військової системи, я змогла максимально розвинути медичну службу — побудувати структуру, процеси, навчання, взаємодію з підрозділами. Це те, що просто неможливо зробити, залишаючись поза системою. Бо для розвитку служби потрібні повноваження, ресурси, підпорядкування, інтеграція в бойове планування. Без цього це завжди буде окрема ініціатива, яка працює поруч, але не є частиною механізму.
Коли ти всередині системи, з’являється чітка відповідальність кожної ланки: від медика на позиції до евака, стабпункту й Передова хірургічна групаПХГ або лікарні. Кожен розуміє свою роль, свої рішення і свою відповідальність за них. Виникає нормальна координація між усіма рівнями: підрозділами, медичною службою, евакуацією, логістикою, штабом. Саме ця «зв’язка» й робить систему такою, що працює, коли всі елементи не існують окремо, а є частинами одного процесу, де кожна ланка підсилює іншу.
І саме тому для мене ця розмова не про знецінення добровольчого руху. Навпаки. Добровольчий рух був тим, що врятував країну в момент, коли інституції були слабкими. Але сила добровольців завжди була не лише в тому, щоб закривати прогалини, а й у тому, щоб із часом змінювати й будувати саму систему. І зараз, коли війна перейшла в іншу фазу, медична евакуація на фронті повинна бути максимально інтегрована в структуру війська. Не поруч, а всередині. Саме про це насправді й має бути ця розмова.
Станом на сьогодні військова медицина в армії справді дуже сильно виросла. Те, що ми маємо нині, — уже зовсім інший рівень, якщо порівнювати з тим, що було десять чи навіть п’ять років тому. Це результат величезної роботи багатьох людей — і тих самих добровольців, які у свій час принесли свій досвід у військо.
І окремо важливо сказати: не потрібно маніпулювати тезою про те, що хтось нібито знецінює добровольців-медиків, або внесок добровольчого руху загалом, або внесок окремих персоналій у порятунок життів Воїнів. Це неправда. Без добровольців Україна не пройшла б ці роки війни. Саме добровольчі підрозділи, волонтери й медики тоді закривали величезні прогалини, коли держава ще тільки відновлювала свої можливості. Це частина нашої історії й частина нашої сили. Але повага до цього внеску не означає, що система не повинна змінюватися разом із війною. Визнання ролі добровольців і розвиток інституцій — це не протилежні речі. Навпаки, багато людей, які прийшли з добровольчого руху, сьогодні працюють в СОУ і саме там продовжують розвивати те, що колись починалося як волонтерська ініціатива.
Тому ця розмова має бути не про знецінення, а про відповідальність і про те, як зробити медичну систему на фронті максимально ефективною сьогодні.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.