«Додому ти все одно не поїдеш, у тебе рак — четверта стадія». Як полонений морпіх усе ж вернувся і чому судиться з мамою за державні виплати

Про полон і свою хворобу 32-річний Владислав Самбур розповідає так спокійно і з жартами, що це викликає подив. Щоправда, він ретельно зважує — про що варто розповісти, щоб люди знали правду про полон у місцях утримання на території рф, а про що змовчати, аби не нашкодити тим, хто залишається у полоні.

Його яскраво блакитні очі контрастують із чорним волоссям. На руці татуювання: череп, обличчя жінки й Анубіс — провідник душ у єгипетській міфології. На пальці — масивне срібне кільце. Він трохи нагадує персонажа із серіалу Британський кримінально-драматичний телесеріал Стівена Найта.«Гострі картузи». 

Ще зі школи він хотів бути військовим, хоча на строковій службі не був. Але 2018 року разом із другом пішов до військкомату. Так опинився у 501 окремому батальйоні морської піхоти, який входить до складу 36 окремої бригади морської піхоти.

Батальйон Владислава базувався і виконував завдання в Широкиному — селищі поблизу Маріуполя, відносно близько до Бердянська Запорізької області, звідки Владислав родом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, їхній батальйон отримав наказ відступати до Маріуполя та обороняти місто. У цій самій бригаді служив і його батько. Далі були важкі бої і полон. 

«Є таке поняття, як прийомка. В Оленівці нас приймали так — не дуже. Може, кілька палок хтось зловив. А в інших місцях, можна без перебільшення сказати, — майже вбивали. Ти вилазиш із машини й біжиш цим коридорчиком, а тебе з двох боків просто гасять. Там не дивляться, у якому ти стані, який вік, посада, бригада, звання. Б’ють всім, що є: руками, ногами, шокерами. Можуть бути гумові палки, пластикові труби.

Скільки це триває — залежить від того, як швидко ти виконуєш команди або скільки вас. Якщо вас мало — це швидше мине», — розповідає Владислав про так звану традицію прийому, яка, за його словами, повторювалася на кожному етапі полону й переміщення.

За весь час ув’язнення чоловік побував в окупованій Оленівці Донецької області, у Таганрозі Ростовської області, потім були колонії у Валуйках і Старому Осколі Бєлгородської області. І — Місто в Бєлгородській області росії.Олексіївка, де чоловік провів решту полону, майже два з половиною роки. 

«У Старому Осколі було погано, бо там гасили нас кожен день. Відчиняються двері, і ти точно знаєш, що обов’язково отримаєш удар по нирках чи по ребрах. А в Олексіївці практикували “колективну відповідальність”. Це значить, якщо хтось один накосячить — забивали всіх.

Що означає накосячити? Та що завгодно: хтось сигарету протягне, хтось спортом вирішив позайматися без нагляду співробітників, хтось ложку забуде здати — і все, це зальот. Один хлопець написав на сигареті “Слава Україні!” і подарував товаришеві на день народження. А той не викурив одразу, відклав на потім. І її знайшли. Адміністрації довелося сховати його в ШІЗО (штрафному ізоляторі), щоб спецпризначенці його не вбили», — пригадує чоловік.

Владислав разом з іншими полоненими залучався до роботи у швацькому цеху.  Там спочатку шили спальні мішки, які мали б призначатися російським солдатам, але потім цю практику зупинили, аргументуючи тим, що «не можна залучати полонених до забезпечення оборонного сектору». Далі шили спецодяг — одноразові костюми для ферм. Якщо хтось не хотів працювати чи не виконував норму — били. 

«Співробітники спецсил цілий день там із нами перебували. Постійно приїжджали одні й ті самі співробітники. Ми вже знали, що як вони заїжджають у колонію, то місяць у нас буде дуже веселий», — розповідає морпіх. 

У березні 2023 року Владислав захворів. 

«Перші десять місяців вони не знали, чим я хворів. Спочатку було запалення легенів. У мене м’язи боліли. Спецпризначенець іще ребро зламав — то дихати було важко. Знеболювальне давали. Від шлунку якісь ліки. Кожен день у мене була температура 38-39°C. Якщо підіймалася до 40°C, то вели в санчастину —  ставили там крапельниці, збивали.

Я був дуже поганий — не ходив, не вставав. Схуд десь до 45 кілограмів. Здавав аналізи на туберкульоз, але вони нічого не показали. Я просто там чах. І начальник колонії якось прийшов і сказав із посмішкою: “Додому ти все одно не поїдеш, у тебе онкологія четвертої стадії”. Я йому відповів: “Нічого страшного, хоч тушку мою потім додому відправте”. Я вже тоді змирився, що мене ніхто не вилікує». 

Про те, що в морпіха рак, каже Владислав, начальник колонії розповів і уповноваженій з прав людини в рф Тетяні Москальковій. російські телеканали знімали на камеру її візит, а керівництво проводило екскурсію. Влад на той момент уже не міг вставати з ліжка. 

«Москалькова пообіцяла онколога. За два тижні приїхав онколог із Москви. Обстежив мене й каже їм: “Ви що, ідіоти? У нього туберкульоз”. Тоді мене почали вже лікувати від туберкульозу і за 8-9 місяців стало краще», — розповідає Владислав. 

Один раз за три роки полону до колонії приїздив Міжнародний Комітет Червоного Хреста, але учасники місії хворого морпіха не бачили. Його та ще кількох полонених сховали у штрафному ізоляторі на кілька днів. Як пояснює чоловік: «щоб не просили допомоги й не ставили дурних запитань».

Хоча після цього візиту, каже Влад, умови покращилися: полонених почали виводити на прогулянки, змили фарбу з вікон, щоб вони могли бачити денне світло, дозволили провітрювати, вмикали телевізор. Але такі «послаблення» тривали недовго: «Потім у них знову щось сталося — знову почали погано ставитися, бити, знову з’явилися електрошокери». 

Як у багатьох інших колоніях, в Олексіївці полоненим вмикали російський гімн, змушували співати на шикуваннях. 

«Залежало від зміни, але вчили гімн, вірші і пісні. “День побєди” і “Катюшу”, Газманова також, гурт “Любэ”. Найсмішніше, що хлопці, які повертаються з полону — з різних тюрем, розповідають, що змушували вчити одне і те саме — фантазії у них там зовсім немає», — сміючись, розповідає Владислав. 

За три роки полону чоловік отримав всього один лист — від матері:

«Поки були у Старому Осколі, то нам давали конверт, ручку, листок. Але я не писав, бо куди я б його відправив? У мене дім на окупованій території, а нової адреси я не знав. А вже в Олексіївці навіть конвертів не давали. Скільки хлопці писали, жоден лист їхній додому не дійшов».

Морпіх, як і багато інших полонених, розповідає, що до останнього не вірив, що повертається додому. З колонії того дня забрали його одного. 

«Перевдягли в піксельну форму — але так завжди робили, коли нас кудись переміщали. Я думав, що це черговий етап. Боявся, що відправляють у якусь туберкульозну колонію. Лише в Гомелі (Білорусь), коли вийшов із літака, мені розв’язали очі й віддали мої документи, — я зрозумів, що їду додому». 

Того дня, коли Владислав повертався до України, звільнених з полону зустрічали не так, як звикли бачити у соцмережах. Не було рідних, не було журналістів із камерами й вигуків «Вітаємо!». Лише медики й представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Це була репатріація (звільнення) важкохворих і поранених полонених — чоловіки на милицях, з ампутованими кінцівками, важкими травмами, туберкульозом.

В українській лікарні Владислав наново пройшов курс лікування від туберкульозу, оскільки жодного медичного запису в нього не було, тож невідомо, чи дотримувались у російській тюрмі протоколів лікування. 

Через рік після повернення з полону чоловік досі лікується. Окрім перенесеного туберкульозу, у Владислава виявили ще нейропатію нижніх кінцівок — це ураження периферичних нервів кінцівок, що призводить до порушення їхніх функцій. 

«Я ноги не відчуваю. Чи то від ліків, не знаю, від чого. У мене вони по коліна заніміли ще в полоні — і досі не відчуваю. Рефлекси відсутні. Медики кажуть, що це вже не відновиться. А якщо й відновиться, то лікування буде дуже довгим і дуже дорогим». 

На запитання, чи оплачує держава це лікування та реабілітацію, чоловік жартома відповідає: «Ага, доженуть і ще раз заплатять».

Виявилося, що поки Владислав був у полоні, його зарплатню військова частина виплачувала матері, яку давно позбавили батьківських прав. Тож поки тривають суди, Владислава підтримують побратими — деякі теж колишні полонені. Вони разом хочуть здобувати вищу освіту й працювати у просторі підтримки для ветеранів — таких, як вони самі. 

Матеріал опублікований у межах кампанії Amnesty International Ukraine «Оглушлива тиша», спрямованої на те, щоб привернути увагу міжнародної спільноти до порушень прав військовополонених, яких утримують на території росії.