«Думали, що загинув». Був у полоні там, куди колись заслали його прабабцю за співпрацю з УПА

Одна з двох сестер Івана тримає оберемок великих кольорових гелієвих кульок з написами: «У тебе все вийде!» та «Живи зараз». А місцеві дітлахи у вишиванках тримають малюнки. На одному з них над червоними сердечками дитячим почерком виведено: «З поверненням». 

1388 днів, майже чотири роки, з яких протягом першого вважався офіційно зниклим, Іван провів у російському полоні. 

5 лютого 2025 року він повернувся в Україну в результаті обміну. 

На початку червня його нарешті зустріли в рідному Красному.   

«Більшість думало, що він загинув», — каже житель Красного, що на лавці вже майже годину очікує на приїзд Івана, якого з вокзалу у Львові машиною поїхав забирати селищний голова. 

«Мої сини з Іваном дружили. Він в нас був неодноразово вдома. І коли почули, що він загинув, то мій старший син якраз сидів за столом і їв, і почав плакати. Я його обняла і казала: “Може, то неправда? Може, він таки живий?”», — пригадує Наталія, жінка в урочистій вишиванці, намагається стримувати сльози. 

«Мене як зустрічали, то якраз збіглося, що в школі перший дзвоник і було багато дітей. Тому я був дуже на емоціях. Це дуже приємно», — каже Михайло Дацко з сусіднього села Андріївка, який сам повернувся з полону влітку 2025 року.  

У Красненській громаді це вже п'ята зустріч звільненого з полону військового, у самому Красному — друга. На сьогодні в ОТГ безвісти зниклими, за словами селищного голови Романа Фурди, досі залишаються близько сорока жителів. І офіційно один — у статусі полоненого. 

«Могли проявитися гени прабабці» 

Іван Кучер після школи вступив в училище на кранівника, але мамі та вітчиму постійно нагадував, що хотів би бути військовим. Попереду його чекала строкова служба, та батьки сподівалися, що в армії він довго не затримається. Тим паче, що на той момент уже почалася російсько-українська війна, і вони не хотіли думати, що сину доведеться воювати. 

«Іван прослужив на строковій службі, а вже потім сказав: “Я підписав контракт. Ну, я була в шоку. Я тоді була на заробітках. Ще він мені висилав фото, де він в полі з котиком, і переконував, що це він десь на полігоні в Київській області. А потім зізнався, що це він вже був у Луганській області», — пригадує Ніна службу сина в АТО. 

Вона припускає, що в Івана могли проявитися гени прабабці, яка була «шустра і завжди за справедливість». Вона співпрацювала з воїнами УПА, носила їм їжу, передавала зброю й підказувала безпечні стежки, де їх не засічуть. 

Врешті прабабцю здав хтось з односельців і її заслали в Сибір. 

«І її вивезли туди ж, де потім сидів Іван. Іван був у тюрмі в Кемерово, а вона в Кемеровській області. І мій мато там народися», — каже Ніна.  

Зрештою, про відважну боротьбу УПА у Красному знає кожен змалку, адже тут народився і похований в центрі селища останній командир повстанців — генерал Василь Кук. 

Тепер тут розміщена ще й новітня Алея героїв України — десятки плакатів загиблих на сучасній російсько-українській війні.  

Іван зник безвісти

У лютому 2022 року 27-річний Іван жив у Києві, працював на базарі. У нього давно вже закінчився контракт у Нацгвардії й він його не продовжив. 

У перший день повномасштабного наступу стривожена мама, читаючи новини про просування росіян у бік столиці, почала просити його терміново повернутися додому на Львівщину. Проте у відповідь лише почула сувору відмову й однозначне: «Мені треба йти на війну».  

Іван повернувся у свій батальйон «Донбас». Спочатку був у Києві, а навесні поїхав в Луганську область. Сам мамі сказав, що перебуває десь на Дніпропетровщині, участі у бойових діях не бере і поки що проходить навчання на полігоні.

«Я вірила. А що мені залишалося робити? Казав, що дзвонити йому не можна, тільки писати повідомлення. Вже потім дізналася, що він чоловіку таки зізнався, що був десь під Попасною на Луганщині. Хоча не сказав ні своєї частини, нічого», — пригадує Ніна.  

18 квітня на своїй сторінці у Facebook він написав «З Богом» — і це було його останнє повідомлення. У полон Іван потрапив через три дні. 

«Я зараз багато не розпитую, як це було. Щоб його не травмувати. І, напевно, сама боюся все почути. Він розповідав, що вони багато молилися, і коли в їхнє розташування прилетів якийсь снаряд, то не розірвався. Але потім їх почали закидати гранатами й довелося вийти», — переказує Ніна. 

Після цього в соцмережах з'явилося це злощасне повідомлення про нібито загибель сина. Його написав київський товариш Івана, який довго не міг з ним вийти на зв'язок. Після чого набрав когось з побратимів, де почув, що нібито їх підірвали на позиції. 

Далі почалися пошуки військової частини, в якій служив син. І вже там спростували інформацію про загибель — мовляв, немає прямих свідків чи іншого  підтвердження. Але визнали: Іван зник безвісти. 

Як син знайшовся в полоні

31 грудня 2022 року відбувся обмін полоненими. Серед звільнених українців був і уродженець Красного Олег Політило. Він розповів: з ним у Свердловській колонії був військовий Руслан, який добре пам'ятав, що його брали в полон разом з Іваном Кучером. Проте далі їхні шляхи розійшлися. 

Але цього було мало, щоб змінити статус Івана з безвісти зниклого на полоненого. Бо особисто ніхто зі звільнених його не бачив. 

Вже в лютому 2023 року після ще одного обміну нарешті знайшовся свідок — звільнений з полону військовий з сусіднього села підтвердив, що був разом з Іваном в Суходільській виправній колонії на окупованій Луганщині. А ще за кілька днів Ніна нарешті побачила профіль свого сина на пропагандистському відео росіян про умови утримання полонених у цій в’язниці. 

«Я впізнала його ще за шрамом на голові. І вже з тим відео подала документи в “Червоний Хрест” та в координаційний штаб. Там дали запит на ту сторону і їм підтвердили, що Іван в полоні», — розповідає мама. 

Радість від новини, що син живий, щодня затьмарювали думки про умови утримання сина в колонії. На окупованій Луганщині він перебував до грудня 24 року, а далі його перевезуть у Сибір — в колонію в Кемерово.

«А що він там їсть? Він завжди любив ситно поїсти. А чи їх б'ють? Бо ж скільки розповідали, як з них там знущаються», — роздирала себе думками Ніна, яка забула, що таке нормальний сон, з 2022 року. 

Але це ще були не найтяжчі переживання. За рік безвісти зниклим визнали і її коханого чоловіка та вітчима Івана Віталія. 

«Він пішов одразу служити, щойно почалася повномасштабна війна. Сказав: “Як це — син пішов, а я буду сидіти дома?”», — пригадує Ніна.

Два роки служив на Львівщині в протиповітряній обороні. Після чого почався процес часткового переводу військових ППО у бойові підрозділи на фронт. Так Віталій потрапив на схід у 225- штурмовий батальйон. Після першого ж бойового виходу у квітні 2024 року зник безвісти.  

Про чоловіка Ніна майже не може розповідати, одразу починає плакати. Жодної звістки, що подає надію, про нього вона до сьогодні не отримала.

«Треба уповати на Бога. Просто треба молитися і все», — каже названий син Віталія Іван Кучер, якого ми запитали поради для тих, хто досі чекає своїх рідних.   

Іван приїхав додому після чотиримісячної реабілітації лише на кілька тижнів у відпустку. Зараз він чекає висновку військово-лікарської комісії. І яким би він не був — Іван збирається повертатися у військо.

Дивіться в репортажі hromadske, як минула щемка зустріч Івана Кучера в його рідному Красному.