Загинув, коли листувався з вагітною дружиною. Тепер вона забирає з пологового жінок, у яких війна забрала чоловіків

Мінлива доля та її повороти: якби Яна не переїхала, точно потрапила б в окупацію у 2022-му, бо винаймала житло біля Бучі. Її сусідку по квартирі розстріляли. Могла б опинитися під ударом ракети, яка влучила в «Охматдит» у 2024 році — її відділення було поруч зі зруйнованим. За різних обставин від війни загинули кілька її колег по дитячій лікарні, зокрема в машину однієї з них влучила ракета, коли та їхала на роботу.

Та доля підготувала Яні Білань інше випробування.

Народжувала під звуки вибухів

З Андрієм вони прожили десять щасливих років. Вона не пам’ятає важких моментів. Купили квартиру, вона з партнеркою відкрила перший приватний садочок у Кам’янці. З’явилася донька Марійка. Другу доньку народжувати випало відразу після початку повномасштабки. Андрій відвіз дружину до пологового, а той — напроти полігону. Над ним літало, вікна в пологовому тряслися, вилітали шибки, тривога звучала одна за одною. Під лікарнею — хороше бомбосховище на пару поверхів униз. Туди збігалося все місто.

«Я від стресу ніяк не можу народити, лежу в тому сховищі з крапельницею з окситоцином, щоб стимулювати перейми, а біля мене люди вештаються, — згадує Яна. — Душ зо 300 дивилися на мої муки, а я на їхні обличчя, сповнені паніки. На сам момент пологів піднялася нагору: навколо вибухи. Страшно. І я дуже чекала на чоловіка, але його не відпускали: він уже записався добровольцем. І от нарешті прийшов у військовій формі. Побачив дитину й назад. Ми навіть не розмовляли».

Домініка народилася здоровою.

Наступного дня Андрій сказав коханій, що склав присягу на вірність українському народові. Вона розплакалася: «Ти мені давав присягу на вірність мені, коли ми вінчалися». Він засміявся: «Ну, для тебе насамперед, але тепер іще й українському народові».

Вони похрестили доньку, коли тій виповнилося два дні. Священник сказав лише: «Ще настільки маленької дитини я ніколи не охрещував. Але ми живемо в часи війни, тому це навіть не обговорюється. Хрестимо».

А потім чоловік виїхав на завдання до Полтави, жінка — з дітьми за кордон.

Проїхала 2000 км, щоб показати доньку

Вона з дітьми жила в Кракові, а Андрій воював. Його призначили командиром третього стрілецького відділення частини, яка входить до складу 106 окремої бригади територіальної оборони.

«Він був лідером завжди — до нього дуже багато людей дослухалося, на нього рівнялися. Тому тут навіть без варіантів: я знала, що побудує військову кар’єру, бо ще в дитинстві займався бойовим гопаком і входив до козацької спільноти. І давно, коли про це ще ніхто не говорив, Андрій порушив питання: “Чому ми не вітаємося, як наші славетні козаки? “Слава Україні!” — “Героям слава”. Відтоді він і хлопці на спортивних гуртках так і віталися».

Коли Домініці виповнилося шість місяців, Яна повезла її показати батькові. 

«Я порахувала, що проїхала 2000 кілометрів. Пам’ятаю, як я йому казала: “А зробімо третю дитинку”. А він: “Мені так шкода тебе, як ти справлятимешся? Війна триває, коли це закінчиться — невідомо”. Я відповіла: “Це стане причиною для твого звільнення”. А він: “Яно, там так не вистачає людей. Це по-перше. А по-друге, я не вірю, що багатодітних не призиватимуть”.

Через певний час Яна все ж завагітніла. Хотіла повідомити Андрієві, але він був на бойовому завданні й не виходив на зв’язок два тижні.

«Я сиділа вдома, постійно плакала, і тут він набирає по відеозв’язку. Їде такий на БТР: “Вікторівно, хочу спитатися: ти випадково не вагітна?” — “Вагітна”. Він як закричить: “Пацани, моя Вікторівна вагітна!”. А їх там багато, всі почули — взялися вітати».

Андрій передчув цю новину: на завданні було тяжко, хлопців обстрілювали так, що вони вже й не розраховували вийти живими. У голові в нього чомусь крутилося: загину й не почую новину про вагітність Яни.

Під час наступної зустрічі чоловік сповідався дружині дві доби. Як багато на війні безглуздих смертей, не від кулі ворога. Як йому довелося вбити притул російського військового. Інтроверт за натурою — він хотів цим ділитися.

Коли жінка дізналася, що очікує саме дівчинку, надіслала чоловіку посилку, а там — шашка з рожевим димом і записка «Ти пам’ятаєш, що завдяки тобі б’ються три нових серденька?» — вже чулося серцебиття дитини. Одночасно по відео чоловік запалював шашку на сході України, а жінка в Польщі розрізала рожевий торт для себе й доньок.

«Я такий радий, що в нас буде Аделіна», — сказав Андрій на прощання.

Вона думала вранці розпитати, чому й звідки це імʼя. Але до ранку її коханий не дожив.

«Він уже в морзі»

19 листопада 2023 року Андрій Білань і його три побратими повернулись із завдання: втомлені, лягли відпочити. Один із них відлучився, і, як стверджує Яна, повернувся в бліндаж нетверезим. Вночі схопив автомат і розстріляв трьох військових — усіх, хто був у бліндажі. Вижив лише один, після цього випадку пішов у СЗЧ. 

«Я саме листувалася з Андрієм. Написала, що чекаю (Він переводився до частини в місто Славута, і ми до нього б приїхали. Він затримувався, бо обіцяв хлопцям укріпити бліндаж. Лишалося день-два.), що дуже його люблю, скучаю, і що мені дуже пощастило з моїм чоловіком. І про те, що якби мені довелося ще раз вибрати моє життя, я б знову вийшла б за нього заміж. А це було саме 10 років нашого шлюбу. Він встиг це прочитати й став відписувати, що теж би обрав мене за дружину, якби довелося. І далі я бачу, що повідомлення пишеться, але не відправляється. І тут від нього приходить: “Ого”. І все. На мої дзвінки він уже не відповідав».

Наступного ранку жінка підняла всіх на ноги й іще очікувала на диво, та командир повідомив: «Він уже в морзі».

Яна не знала, що сталося. Навіть у день поховання: Андрія показали їй одягненим, вона не бачила ран. Уже три роки Яна судиться з військовою частиною чоловіка. Є питання виплат і визнання його статусу. У липні відбудеться розгляд справи вже в апеляційному суді.

«Мій чоловік дійсно був достойною людиною, героєм, і це точно не зі своєї вини він загинув і має право називатися захисником. Я гори готова звернути, щоб це довести». 

hromadske стежитиме за цією темою.

«Дай дітям їсти»

Втративши чоловіка, Яна не мала такої розкоші як горювання. На початку вона заздрила жінкам, у яких немає дітей. Думала: та що вони переживають? Вони самі за себе, можуть лежати у своїй чорній ямі, можуть ридати днями, можуть вмирати всередині. Вона теж так би хотіла, але не могла: треба тягти дітей.

Якось до Яни прийшла подруга й з порогу: «Дай дітям їсти». Вона мляво відповіла: «Вони не хочуть їсти».

«Подруга зварила суп, і мої діти просто почали лупашити той суп, який ніколи не їли. І я дивилася на них і думала: “Боже, вони голодні. Дай мені тої сили, щоб їх якось нагодувати, — згадує жінка. — Потім вони підходять і плачуть, бо хочуть на вулицю. А я не маю сил із ними вийти. І моя подруга пішла гуляти з ними в парк. Ранками я не вставала б і лежала б цілий день, а їх треба одягнути. А це ж дівчатка: “Мам, я не хочу цієї спідниці, хочу ці рожеві штани”. А вони літні, а це зима. Хочеш-не хочеш це вибиває з твоєї комфортної зони, з мушлі. Діти хочуть їсти, діти хочуть спілкування, свого відпочинку і ти маєш для них це дати, бо для них весь світ — це ти».

Народилась Аделіна, пологи були складними, робили кесарів розтин. Турбот стільки, що вийти випити каву під під’їздом — стало мрією. Хоч і допомагали батько — дідусь дівчат, сестра, її чоловік, однак піднімати дітей без чоловіка важко.

Крім того, Яна їздила по судах. А тут нове горе: через пів року після загибелі чоловіка померла і її мама. Вона жила давно в Москві зі своїм другим чоловіком. Коли почалося вторгнення, розійшлися: він — російський військовий, у неї — купа рідні воює на боці України. Жінка жила сама, хворіла на діабет і впала в кому, з якої не вийшла.

Забрати тіло — ніяк, це 2024 рік. Комунальники повідомили, що як немає коштів на поховання, закопають разом із мертвими безхатьками у спільній могилі під спільним номером. Яна знайшла знайомих у Білорусі, які оплатили поховання її мами в російській столиці.

«Вона має окрему могилу, але я ніколи туди не потраплю. І лежить вона під російськими прапорами», — зітхає гірко жінка.

Коло своїх

Яна відчайдушно прагла спілкування з такими ж, як сама. Вже існували жіночі спільноти, де можна поплакатися, відчути, що тебе розуміють. Але їй було мало онлайн, хотіла спілкування саме з вагітними дружинами загиблих захисників, або які щойно народили. Коло своїх.

«Які знають, що таке не спати цілу ніч, бо в дитини кольки, а двоє інших деруться до тебе на руки. А ти сама, без чоловіка», — ділиться наболілим Яна.

Вона потрапила на навчання до академії жіночого лідерства, там навчилася писати заявки на гранти. Перший отримала на проєкт, який назвала «Знайди в собі сили».

«Я розумію, що поки жінка не відчує в собі сили, вона не може бути ресурсною для інших, зокрема для дітей. А щоб ця сила прокинулася, людині потрібна турбота. Коли мене виписували з пологового, приїхав лише один побратим чоловіка, списаний за віком. Інші скинули гроші на картку, бо вони — на передовій», — розповідає Яна.

Вона організувала, щоб дружин загиблих військових зустрічали з пологового, щоб у них були няня й майстер із дрібних ремонтів вдома. Коли проєкт завершився, разом з організацією «Жіночий хаб» і міським головою Хмельницького Олександром Семчиним, (Яна зараз живе у Хмельницькому), реалізує ще один — допомагає вагітним дружинам загиблих. Тепер уже міський голова їздить зустрічати породіль.

«Але якщо кошти закінчаться, ми, однак, продовжимо цю ініціативу — зустрічей з квітами, з подарунками, — каже дружина захисника. — Маючи свій досвід, я можу розправити крила, бо розумію, як допомагати таким жінкам. З багатьма подружилася, вони можуть привести до мене своїх дітей, а я до них своїх».

Яна відкрила ФОП, проводить логопедичні консультації, займається благодійністю: веде курси для переселенців з ораторської майстерності.

«Це мій тато». — «І мій»

Зараз жінка створює у жіночій спільноті загиблих захисників підгрупи: для багатодітних мам, для мам із підлітками тощо.

«Треба розібрати багато питань. Діти ростуть, а тата немає. Їм якось треба це пояснювати. Моя Марійка в мене питала: “Ти нам приведеш тата?” — “Якого тата?” — “Ну, якогось тата вже приведи”. — “Де мені його взяти? Марійко, де?”. Вона: “Ну, тако йдеш на вулиці й дивишся, нормальний — підходиш, знайомишся з ним”. Я кажу: “А якщо він буде алкозалежний?”. А вона: “Ні, ти мені такого не веди, ти мені веди багатого, щоб я привела його в магазин і сказала: “Хочу те і те, і те”. І він мені купив, а не сказав “Це дорого””. Це наче й жарти, але діти шукають батька», — Яна розповіла, як середня донька (зараз дівчатам 8, 4 й 2 роки) активно розвиває цю тему.

Для неї тато — це будь-який чоловік, який зайде в садочок. Інша дитина виходить: «Це мій тато». А Домініка: «І мій». — «Ні, твій вдома». — «У мене немає тата вдома». І ці питання морально відкидають жінку назад.

Вона та такі самі мами мають до них готуватися, допомогти дитині, пояснити: «У тебе є тато. І він класний, але на, жаль, він живе на небі». А також що відповісти, коли дитина питає: «Чому мій класний тато нас покинув і живе на хмарці», або: «Чому мій пішов воювати, а в подружки сидить вдома?».

«Коли одна моя дитина відкладає тему про тата, підростає інша й теж шукає батька. Ці моменти йдуть по колу, і нас, мам, так — наче знову з прірви скинули, — зізнається Яна. — Тому ця тема для мене пріоритетна зараз».

І відразу ж додає: «З дітьми було дуже важко вилазити з горя, але саме вони мене й урятували. Вони — моя розрада, моє натхнення, це мій двигун, який змушує вставати багатодітну маму вранці».

Після розмови вона надсилає фото із чоловіком, з доньками. Є серед них і кілька, де вони в Парижі: мама й дівчатка.

«Мої рідні кажуть, що я божевільна, і такі поїздки не потрібні малим дітям. Та я люблю подорожувати й беру їх із собою, бо немає з ким лишити. Вони вже були у п’яти країнах. Їм подобається».