З Могилянки — у хартійський штурмовий полк «Р.У.Г». Як Фемка врятувала побратимів, перемогла стереотипи і чому найкращі друзі — 50-річні чоловіки

«Ніколи не думав, що лесбійку буду поважати більше, ніж тіпа у Чоловічий преміальний бренд одягу Stone Island, популярний, зокрема, серед військових.стоніку»., — писав про неї її побратим.

hromadske публікує монолог Фемки про те, як вона наважилась долучитися до війська, як чоловіки-військові сприймають те, що вона — лесбійка, як дівчина ледь не втратила все після першого бойового виходу, врятувала побратимів із важкими травмами, розірвала шаблони й подолала власний снобізм. Далі — пряма мова. 

«Хотіла мститися росіянам разом з іншими жінками»

Я із Чернігова, але у 2021-му вступила на [освітню програму] право в Могилянку (Національний університет «Києво-Могилянська академія» — ред.) і переїхала до Києва. Працювала у правозахисній організації, паралельно займалася громадськими ініціативами — від випуску художніх репортажів до постановки вистави про досвід української молоді у війні.

Мені саме виповнилося 18, і почалася повномасштабна війна. 24 лютого 2022-го я була з родиною в Чернігівській області. Тоді я дивувалася, наскільки негуманним може бути людство. Я була націоналісткою, і вже 2021-го в мене не було ніякого російськомовного контенту. Але я все одно сильно вірила в людей — здавалося, що такого й у таких масштабах просто не може бути. 

Я одразу перейшла до дій, бо це хоч трошки повертає тобі контроль над ситуацією. Почала волонтерити в Могилянському осередку, потім — його координувати. У нас тоді була протестна хвиля — ми боролися проти нашого тодішнього міністра освіти [Сергія] Шкарлета. Саме із цієї спільноти ми зібралися разом. Вже в перші тижні я обробляла запити для військових. Ми збирали на військо, це вимірювалося в мільйонах — і мені дуже подобалося.

Я взагалі не пристосована до будь-яких воєнних подій людина. Завжди була принцескою, грала на фортепіано, говорила про верховенство права й боялася вбити комара (усміхається — авт.). Але з 2022-го почала проходити тренінги з такмеду, намагалась долучатися до різних мілітарних активностей, ходила на вишколи. 

У 2024-му я почала серйозно шукати підрозділ. Поступово до цього приходила, приймала й готувалася, щоб не прийти і не стати тією самою людиною, якій скажуть: «Боже, нащо ти тут?». І сильно на себе злилася, що ніяк не можу наважитися. Але якоїсь миті зрозуміла, що можу. І у 2025-му, коли закінчувала Могилянку, доєдналася до війська.

Завдяки тим, хто долучився раніше, у мене був привілей — рухатися поетапно. Тому я вирішила, що колись опинюся на бойовій посаді, але почну з тилової. До свого першого підрозділу я долучилася як юристка, у мене там не було синдрому самозванця: я знала, що прийду й мою думку цінуватимуть, бо в мене класна юридична освіта та резюме, великий досвід у цій сфері як для 20-річної людини. Так і сталося. І коли я вже зрозуміла, як працює ця система, вирішила йти далі.

Я ще хотіла репрезентувати жіноцтво, поповнювати лави жінок, що долучаються до бойових посад. Хотіла мститися росіянам разом з іншими жінками. І зрештою, почала переведення до «Хартії», бо тут саме запустили кампанію для залучення жінок на бойові посади. Я вирішила, що мені буде комфортніше там, де є спільнота жінок. Це був складний період, але мені вдалося перейти. Й у вересні 2025-го я долучилася до «Хартії».

«Підбігають 10 чоловіків: “Ти не будеш це робити!”.
А я така: “Ні, буду!”»

Я пройшла БЗВП вже в «Хартії». У мене було скептичне ставлення до БЗВП, бо є багато історій про погані навчальні центри, жахливі умови тощо. Але мені пощастило — я потрапила саме на «хартійський» вишкіл — класний, якісний, пісялася там від щастя. 

Абсолютно всі інструктори й інструкторки там із бойовим досвідом. Я була єдиною жінкою в роті, багато чоловіків-інструкторів казали, що ніколи в житті не працювали із жінками. І я з ними подружилася, бо вони зрозуміли, що я Молодіжний сленг, у значенні надійна, хороша.ровна, трушна, все виконую. Я завжди намагалася робити все нарівні. Не пропустила жодного заняття і, як би зле мені не було, була найбруднішою в цих окопах. Мене часто ставили командиркою. Багато мобілізованих не хочуть цим займатися — і тут з’являється дівчинка, яка всюди рветься. Навіть були сержанти, які казали: «У нас тепер матріархат після того, як Фемка покомандувала» (усміхається — авт.)На вишколі була не одна людина, яка спочатку казала: «Феміністок на війні немає, лесбійок на війні немає», а потім: «Сорі, ти насправді прикольна». Дуже багато людей змінювалися. Люди часто не використовують інтернет, аби дізнатися про щось, що їм невідоме, те, з чим вони не зустрічались у житті, бо у всіх є своя бульбашка. І мене це надихає, бо люди з високою імовірністю можуть змінити своє ставлення через те, що бачать гідний приклад. Я впевнилася, що цей контакт, діалог реально працює. 

Під час навчання все було нарівні із чоловіками, максимум можна було відтискатися на колінах, але я намагалася цього не робити — хіба росіянин мені тут теж скаже: «Можна відтискатися на колінах?» (сміється — авт.). Тож я старалася все нарівні робити. Проблема була в тому, що, наприклад, якщо треба було на собі нести щось важке — умовно боєкомплекти, — я завжди викликалася, але тільки-но підходжу до ящика з БК, до мене підбігають десять чоловіків: «Ти не будеш це робити!». А я така: «Ні, буду! Бо мені це доведеться робити на бойових». Мені буквально доводилося виривати це з рук і це сильно дратувало — настільки, що під кінець я вже кричала. І всі такі: «Фемка, ти заї*ала, віддай все!». І це потім відгукнулося, бо на бойових мені складно тягати важке. 

Я переходила до «Хартії» одразу як операторка БпЛА. Чоловіки, які зазвичай бачили мене вперше, казали: «Будеш діловодкою». А я така: «Ні, будь ласка». Діловодство — це дуже важка й недооцінена робота. Звичайно, не порівнювана в контексті небезпеки, але важлива. І я не хотіла ставати діловодкою просто тому, що в мене були інші амбіції. 

Для мене важливо, щоб жінки були репрезентовані саме в бойовій роботі. Важливо мститися, відчувати, що я щось роблю для захисту своєї країни своїми руками. Тож я потрапила до 23 штурмового полку «Р.У.Г» [у складі корпусу «Хартія»] — підрозділу, до якого хотіла. Я обрала його, бо тут багато жінок, якщо порівняти з іншими підрозділами, і в мене тут дуже близька людина. 

Ми з побратимами й посестрами ще трошки повчилися, пройшли додаткові злагодження, навчання з такмеду, з БпЛА тощо. І вийшли на позицію вперше.

«Окей, це відірвана рука — значить, треба накласти на неї турнікет»

Перший вихід на бойові був стресовим. Ми вийшли, виставили позицію, почали працювати. Для мене це все було нове — я розуміла, як літати, працювати з дронами, але як виставляти всі ці кабелі, що робити, коли зламався генератор? Я ніколи із цим не стикалася, бо я київська подруга. Але побратими підтримували й пояснювали все, що треба. Ніхто не сказав: «Господи, ну що ти тупиш?». Усі спокійно ставляться, бо чоловіки так само туплять. І не було такого типу: «Ти — жінка, тому не можеш цього зробити». 

Тоді ми супроводжували людей, штурми, коригували арту й займались аеророзвідкою за каноном. Але мій організм зреагував трошки не так, як би хотілося. Якоїсь миті в мене чомусь запалилися шкіра на всьому тілі, піднялася висока температура, було конкретно зле. Мене евакуювали й діагностували дуже дивну хворобу — Еритродермія — це важкий стан, що загрожує життю. У разі виникнення цього стану понад 80–90% шкіри стає червоною, запаленою та лущиться. Це не окрема хвороба, а ускладнення інших шкірних чи системних захворювань, що порушує захисну функцію шкіри та терморегуляцію.еритродермію, від якої високий відсоток летальних випадків. З мене злізла вся шкіра, я пролежала в лікарні. Досі не розумію, що це було. Я сильно злякалася, що пройшла такий величезний шлях, та якщо це повториться і я не зможу ходити на бойові — для мене це буде фіаско. Але потім я зрозуміла, що все одно хочу спробувати ще раз. І от уже пів року — все нормально. Тому це, найімовірніше, була одноразова акція від шоку, можливо, від цих умов, бо це складно, стресово. Тому я рада, що тоді не зупинилась і зробила наступний крок, щоб усе-таки продовжувати.

Зазвичай я літаю на [розвідувальних дронах] «матрісах» [DJI Matrice] й «аутелях» [Autel]. Найскладніше — те, що якщо відбуваються якісь екстремальні події, я просто фільмую це й не можу допомогти, не можу туди прибігти й усе владнати. І коли відчуваю цю безпорадність, важко це психологічно переживаю. Ти хочеш убивати ворога, а немає змоги. Тому мені часто хочеться почати нити, мовляв: «Все, не буду більше аеророзвідкою займатися, хочу ураженнями». Але на ураження всі хочуть, а давати картинку того, що відбувається, — мало [охочих], бо це брудна, нецікава робота: ти просто втикаєш в екран 24/7. Деякі речі мені як жінці фізично важче переносити, порівнюючи із чоловіками. Але думаю, що це навпаки більш empowering штука, що я все одно це переношу.

Нещодавно в нас був дуже екстремальний вихід. Ми їхали на броні, на Бронетранспортер М113.«емці», вже виходили з позиції. «Емка» заклинила, нам довелося стати посеред поля, сховатись і ремонтувати її. Тоді прилетіла «ефпіві» [FPV]. Ми почули крики, прибігли відразу. Виявилося, що в декількох людей дуже важкі поранення — декілька ампутацій кінцівок одночасно. І мене тоді вразило, що я взагалі не розгубилася. Завдяки тому що я весь цей час вчилась і зокрема завдяки «хартійському» навчанню, у мене в голові вже був пропрацьований алгоритм. І я така: «Окей, це відірвана рука — значить, мені треба накласти на неї турнікет». Я наклала турнікет. І ми відтягли поранених у більш безпечне місце. Але тоді нас засікли ****** [росіяни] і почали багато «ефпівішок» туди накидувати, ми стали відстрілюватися. Я розуміла, що якщо мене затрьохсотять, я не надам пораненим допомогу й стану ще однією тактичною проблемою. Тому щоразу, коли щось летіло, я Цинкувати — вести щільний вогонь по ворогу, військовий сленг.цинкувала, відходила й поверталася до них. 

До нас приїхав евак, слава богу. Ми ще «ефпівішку» підстрелили, яка летіла в бік поранених. І забрали їх, я одного з них вивозила на причепі до квадроцикла. Коли ми приїхали, у мене все обличчя було в землі, тільки очі звідти вискакували. Це моє улюблене фото.

Побратимів вдалося врятувати, і ми зараз бестіки, тобто найкращі друзі. Вони ще лікуються, проходять реабілітацію. Нещодавно в одного з них вийшов збір на протезування пальців, і я побачила, що рука в нього майже повністю збереглася. У червоній зоні можна тільки накладати турнікет. І це, по суті, була червона зона. А він тоді до мене звернувся: «Я відчуваю, що в мене поранення тільки знизу руки, можеш мені зробити переміщення турнікета?». А це теж доволі важка процедура за таких умов. Я тоді подумала, що зараз начебто тихо, і швидко перевірила, чи точно в нього немає поранень вище, тоді зробила йому переміщення. І зараз дивлюся, що в нього на руці тільки пальців немає. Мені здається, це робить якість життя все-таки вищою, ніж якби не було всієї кінцівки. 

Я дуже пишаюся, що ми і він тоді зорієнтувалися. Поранені були абсолютно спокійні, розповідали мені про своїх дітей, дружин. І це був важливий досвід братерства, що вони мені довіряли. Один із них потім написав мені, що супервдячний і що це дуже цікаво, що саме жінка це зробила. Але, вочевидь, це не лише моя заслуга. Я була з побратимами, без них я б нічого не змогла. Але мені було так дивно, що кілька років тому я непритомніла від крові, не могла навіть зі штучною працювати на заняттях із такмеду. Але після декількох років тренувань, де я регулярно працювала над цим, я змогла спокійно на це відреагувати. Для мене це була ілюстрація того, що з людини можна виховати будь-кого — треба просто захотіти.

«Ніколи не могла уявити, що моїм найкращим другом буде 38-річний електрик із Кам’янського»

Очевидно, що у війську є Упереджене, зневажливе ставлення до жінок.мізогінія, бо ми живемо в патріархаті. Часто тебе сприймають несерйозно: думають, що я сюди прийшла, бо з батьками посварилася (усміхається — авт.). Але я вважаю, що це специфіка не армії, а світу як місця, де чоловіки домінують, тому мене це не дивує. До того ж на кожний випадок мізогінії є випадок, де мені посестра надає класну підтримку. А ще в мене є привілей: мені не подобаються чоловіки, тому абсолютно байдуже. І їм тому теж, напевно, легше. Я якось говорила про це з побратимами: і дружини не ревнують, і спокійно можна у трусах по дому ходити. І мене більш на рівних сприймають, бо вони такі: «Мені подобаються жінки, тобі подобаються жінки — ми брати!» (сміється — авт.).

Я завжди чіпляюся за класних людей, з якими тут зустрічаюся. У «Хартії», на щастя, є багато цікавих людей, які самі сюди долучилися саме тому, що їм підходять цінності. Я ніколи в житті не могла уявити, що моїм найкращим другом буде 38-річний електрик із Кам’янського, який виявився профеміністом. Ми познайомилися на навчальній базі, і я щось пояснювала, що жінкам небезпечно ходити вулицями з більш оголеними частинами тіла, бо це приносить небезпеку. І він до мене підійшов: «Пані, але ж вона може вдягати все, що захоче, бо це її абсолютне право». І я така: «Вау, це дуже круто, що це ти мені пояснюєш, а не я тобі!». І ми здружилися, душа в душу, навчалися разом, потім потрапили в один підрозділ, досі на позиції разом ходимо, знаємо одне про одне все. Я — все про його доньку, він — все про моїх коханок. Це класна дружба й досвід. Тому надихають люди, які викупають, і люди, які змінюються.

Мені здається, що якби я зараз зустрілась із собою 18-річною, ми б побилися. Я була дуже ідеалістичною, інфантильною, жила у світі, де всі, умовно, сортують сміття, п’ють маччя-лате й говорять про соціалізацію нішевих груп населення. А тут я приїжджаю і розумію, що більшість людей узагалі не думає про якісь глобальні речі, соціальні катаклізми, верховенство права. Вони думають, як прогодувати свою сім’ю в якомусь маленькому містечку, де не можна знайти роботу й половина твоїх друзів просто бухає. Я побачила цю реальність і, на жаль, багато неприємних речей в армії, з якими ми всі боремося. І зрозуміла, що світ набагато жорстокіший. І це доволі болісний злам, який я вже, мабуть, пройшла. Якщо ти в дитинстві не знав, що поїсти, бо в тебе мама на роботі 24/7, ти не будеш думати про чужі проблеми. І тому я зрозуміла, що не можна засуджувати людей за те, що вони чогось не знають. Напевно, це головне — ми завжди маємо йти на контакт у діалозі, і ніколи не можна закриватись і називати когось довбойо*ом. Це ні до чого не призведе.

Я зрозуміла, що немає сенсу жити у своїй маленькій бульбашці, бо так ви одне одному про щось кажете, але далі це не розходиться. У війську ти маєш контакт із різними людьми, й вони офігенні! Я обожнюю навіть цих дідів, які, коли ми бачилися, казали: «Доченько, підходь» — і давали мені цукерки. І я вже думаю: «Ладно, я ніколи не поясню їм, що я не доченька» (сміється — авт.). Так що в мене найкращі друзі — це іноді 50-річні чоловіки, з якими ми б ніколи не побачилися в іншому моєму неармійському житті. Я усвідомила, що якщо можу з ними подружитися, то ми всі можемо між собою порозумітися. І немає сенсу розводити зрадофільські чвари, є сенс тільки об’єднуватися. Усвідомила, що не хочу закриватись у своїй зоні комфорту, хочу бачити людей, розуміти їх, бо тільки так ми можемо робити щось спільне.

Насправді я щодня запитую себе: «Господи, нащо мені ця армія? Нащо я сюди полізла? Сиділа б у своєму Києві й далі б волонтерила». До мене б жодної претензії не було, окрім як від себе, бо в нас у суспільстві все ж прийнято, мовляв: «Хай жінки понароджують — і нормально, виконали свій суспільний обов’язок». Проте я все одно щодня переступаю через себе і думаю: «Це єдине, що має сенс».

Ще одна моя мотивація — посестра з минулого підрозділу, з якою ми мали спільні цінності, сильно здружилися, хотіли служити разом і разом виконувати бойову роботу. Але, на жаль, саме тоді, коли я переходила на бойову посаду, вона загинула. Жоден збір, жодна меморіальна дошка не будуть гідними її пам’яті. Єдине, як я можу про неї якісно пам’ятати, — це виконувати цю бойову роботу, про яку вона так багато говорила. І вона дуже вірила, що мені вдасться, попри те, що всі мої життєві обставини говорили, що я ніколи не зможу, бо я «принцеска», «інтелігенція». 

Тож скільки б у мене не було думок на кшталт «Боже, досить», все одно повертаюся до того, що не досить. Ми всі маємо працювати, і це єдине, що має значення, коли йде боротьба за виживання.

У 2025 році бригада «Хартія» першою серед підрозділів Сил оборони провела кампанію з рекрутингу жінок на технологічні посади. Нещодавно корпус «Хартія» запустив рекламну кампанію із залучення українських військовослужбовців до полку «Р.У.Г», під гаслом «Бойові амігос шукають українців на тилові посади». Доєднатися до полку можна, зателефонувавши до рекрутингового центру за номером 6660.