Вона побачила дві смужки на позиції, він — на сусідній попросив «дати дитині слухавку». Історія подружжя з 93 бригади

Андрій у цей час перебував на сусідній позиції. Одразу ж попросив, щоб Марина «дала дитині слухавку». Дружина стала пояснювати, що дитина нічого не чує, бо вона ще як макове зерня.

«А я їй відповів, хай просто прикладе слухавку до живота. Я сказав дитині, що ми з її мамою дуже раді, що ми дуже чекаємо, що дуже довго до цього йшли. І коли вона народиться, у нас буде дуже міцна родина, бо ми любимо одне одного й хочемо цю любов передати дітям», — згадує Андрій.

Він — високий кремезний чоловік з бородою, як у бога війни. Але, слухаючи ці його слова, я розумію, чому його позивний — Добрий: з такою великою батьківською ніжністю він розповідав мені цю історію.

Андрій Плещеєв теж боєць 93 бригади. І серце його сина — подружжя вже знає, що буде хлопчик, — забилося на позиціях холодноярців під Краматорськом.

У маминому животику хлоп’я було на тих позиціях понад тиждень. Андрій жартує, що малий ще до народження заробив на статус Учасника бойових дійУБД.

Сина назвуть Левком. Марина сміється, що вона, левиця за гороскопом, може народити тільки лева.

Андрій пішов у ЗСУ в січні 2024 року, Марина — влітку того ж року. Обоє стали бійцями роти Радіоелектронної боротьбиРЕБ. Для обох армія була логічним етапом їхнього життя.

Марина: «Я не розумію, як живуть ухилянти»

Десь у січні 2022-го Марина, економістка за освітою, написала собі список завдань на рік — мирні плани на мирне життя.

«Пам’ятаю, як я згодом закреслювала ці завдання і знизу писала, приміром, що я не відвезла батьків на відпочинок, зате я з ними прожила всі місяці окупації Харківщини в нашому селі. Що я не купила породистого пса, зате прихистила в нашій Марина народилася і виросла в селі Веселе Верхньосамарського старостату в Харківській областісільській хаті вуличних котів і собак», — розповідає Марина.

Її мама була старостою громади, батько — фермером. Вони показали дочці приклад волонтерської роботи — якщо взявся, то до самозабуття. І коли Марина наприкінці 2022 року повернулася від батьків у Харків, долучилася до друзів-волонтерів: то автівку військовим перегнати, то гуманітарку доставити.

«Мені було дуже важливо відчувати свою причетність до спротиву. Було величезне почуття провини, що замало даю нашим військовим і країні. Я не знаю, як живуть ухилянти без цього відчуття причетності.

У мене спочатку були донати на ЗСУ, допомога переселенцям, поїздки в частини. А потім уже всього цього стало замало. От я щось хлопцям привезла на фронт — і поїхала назад у Харків. А хлопці безвилазно на позиції, бо їх замінити ніким. І тебе гризуть докори сумління. Ну і зрештою я вирішила піти в армію», — ділиться Марина.

У 2023 році вона пішла в ТЦК, але медична комісія виявила проблеми зі здоров’ям, і Марина відклала службу, щоб пройти лікування. А влітку наступного року мобілізувалася у 93 бригаду фінансисткою.

«Я принципово хотіла мобілізуватися, а не йти за контрактом. Контракт підписувався на три роки, а мені здавалося тоді, що війна закінчиться раніше», — сміється зі своєї тодішньої наївності Марина.

У 93 бригаді на той час уже служили чоловік і батько, який попереджав її: якщо потрапляєш в армію, то передумати вже не можна…

«Я закінчила БЗВП — це базова загальновійськова підготовка, обов'язковий первинний курс навчання для всіх новобранців, які вперше призиваються до лав Збройних сил України або мають велику перерву у службіБЗВП, і в той день, коли приїхала в частину, щоб познайомитися зі своїм командиром, загинув тато. “Іскандер” влетів у приміщення, де він перебував», — розповідає Марина.

Їй довелося опізнати батькове тіло й везти його до мами.

«Загибель батька показала, що смерть реальна, що це може статися й зі мною. У мене наступні десь пів року не було жодної щасливої емоції. Якесь оніміння емоційне. 

Але мене батькова загибель не відвернула від служби, навпаки — це стало частиною досвіду. І знову питання причетності — завжди була боротьба, загиблі, були люди зі втратами. І я краще почала розуміти цей контекст. 

Перший рік після батькової смерті — це були дуже темні часи для нашої родини. Добре, що Андрій допомагав проживати цей період», — говорить Марина.  

Вона служила фінансисткою, і за кілька місяців її знову накрило відчуття, що робить менше, ніж може. Попросилася в підрозділ РЕБ. Стала перехоплювати сигнали російських дронів, щоб побратими могли їх заглушити та «приземлити».

Пощастило: у підрозділ вони з Андрієм прийшли вдвох. Спочатку змінювали одне одного на позиції й практично не бачилися, потім попросилися виїздити на чергування на різні позиції, але одночасно, щоб хоч відпочивати разом.

«Ти кожну зміну виходиш на чергування з іншою людиною, тому й складається все по-різному. Хтось із хлопців типу такий: іди самостійно перевіряй ті генератори. Хтось навпаки: сиди, я сам усе зроблю. Не всі чоловіки вміють комунікувати з жінками.

 Для когось з них якісь вульгарні речі є веселими й смішними. Але в моїй роті переважна більшість чоловіків були дорослими й одруженими, і їхнє ставлення до мене було переважно делікатним. Тим більше вони знали, що я дружина Андрія», — говорить про свою службу в чоловічому колективі Марина.

Андрій: «Чому хтось має захищати моїх дітей?»

Підлітком Андрій дізнався, що через стан хребта не підлягатиме мобілізації. А через багато років, у лютому 2022-го, побачив, як у бік будинку в Харкові, де жили його сини від першого шлюбу, полетіли російські ракети.

«Я не готувався до війни, я готувався до того, що в якийсь момент мені треба буде вивезти своїх дітей у безпечне місце. І в перші дні війни я займався виключно родиною, розробляв безпечні маршрути евакуації для мешканців Харкова. Це була моя участь у тодішніх подіях», — розповідає Андрій.

Він привіз синів у Чернівці, і хотів їхати далі, за кордон. Мав намір створити там благодійний фонд, щоб допомагати ЗСУ. Але за кордон уже Обмеження на виїзд за кордон військовозобовʼязаних чоловіків у віці 18-60 років в Україні запровадили 24 лютого 2022 року у зв'язку з початком повномасштабного російського вторгнення та введенням воєнного стануне випускали, тож Андрій став волонтером в Україні.

«До речі, я кілька разів як волонтер виїздив за кордон і повертався з гуманітарною допомогою, хоча міг би залишитися, як інші це робили, і жити умовно щасливе життя. Але з кожним разом, коли вертався назад, я все більше розумів, що з України нікуди не поїду», — згадує Андрій.

Каже, що для нього найголовнішим була і є безпека його дітей. У 2024 році чоловік мобілізувався добровільно, тому що зрозумів: якщо він сам не буде захищати своїх дітей, то чому це за нього має робити хтось?

«Ніхто не був до війни готовий і не знав, як діяти, що буде далі. А вже через рік-півтора, коли вже всім все було зрозуміло, що ми втягнуті в повноцінну війну, то, вибачте, ти або з військом, або у війську. У нас хлопці по троє, по п’ятеро дітей мають і воюють, бо захищають свої родини насамперед», — пояснює Андрій.

До речі, коли він проходив мобілізаційну Військово-лікарська комісіяВЛК, одна з лікарок сказала, що йому через стан хребта не можна носити бронежилет, тож вона не напише, що він придатний до служби. Але вдалося домовитися й вона таки дала добро на мобілізацію. 

Андрій продовжував волонтерити й у війську, зокрема, через свій з Мариною благодійний фонд «Харків 4.5.0», який займається реабілітацією військових. Але головною була служба.

Чоловік служив водієм, що везе піхотинців на позиції та забирає звідти, оператором-монтажером у пресслужбі бригади, що мотається по позиціях і створює про фронтовиків документальні фільми, які допомагають збирати донати (у цивільному житті Андрій був Відеомейкер — це фахівець із повного циклу створення відеоконтенту, який поєднує ролі сценариста, оператора, освітлювача, звукорежисера та монтажеравідеомейкером). А згодом перевівся до бойового підрозділу роти РЕБ. Хотів, за його словами, відчувати себе корисним і результативним.

«На службі, як і в цивільному житті, треба робити те, що тебе найбільше мотивує. Я така людина, що ніколи не посоромлюся підійти до командира взводу, роти або бригади й сказати, що мене не влаштовує, якби до цього дійшло. І коли триває така важка війна, треба шукати, де ти можеш бути корисним», — викладає свою солдатську позицію Андрій.

 А як же його спина? На вигляд Андрій дуже міцний чоловік.

«Я ж з юності, щойно дізнався про свою проблему, старанно качав м’язи спини, попереку, спортом займався. Проблеми зі спиною в мене є, і стан погіршується. Але мені дуже важливо як чоловіку відчувати себе воїном, бачити результат. Важливо бути ближче до фронту», — говорить боєць.

Двоє на позиціях: щасливий жах

На першому ж побаченні, у жовтні 2023 року, Марина сказала Андрієві, що збирається в ЗСУ. 

За словами Андрія, жінки-військовослужбовиці — це посестри, і вони завжди викликали в нього щиру повагу й почуття вдячності. Але ідею про загальну військову повинність для жінок він не підтримує й пропонує спочатку розв’язати питання з чоловіками-ухилянтами.

«Бо, на мою думку, коли всі чоловіки, які відсиджуються зараз по підвалах, прийдуть в армію, то одразу відпаде питання примусової мобілізації жінок», — говорить Андрій.

А щодо служби Марини чоловік розповідає, що саме він запропонував їй служити в одній бригаді, щоб бути разом, і навіть цьому посприяв. І про одночасний перехід у бойовий підрозділ вони вирішили вдвох.

«Ми говорили про те, що може не стати ноги, руки, можна стати лежачим на все життя, що може взагалі когось не стати. Ми це все обговорювали й приймали будь-який розвиток подій. Бо це війна. Так само я можу бути на службі, а вона — сидіти вдома в Харкові, і я не буду знати, що там з нею під цими клятими обстрілами», — зауважує Андрій.

Факт служби з дружиною в одному підрозділі він вважає безмежним щастям. Марина ж має трохи іншу думку.

«Це буває жахливо, бо я можу навіть чути, як його обстрілюють. У нас же рація на підрозділ одна. І я можу, наприклад, чути, як він каже назву своєї позиції й що на неї удар артилерії чи дронів. І я розумію, що його зараз обстрілюють. Або я, наприклад, можу бачити, як російський дрон летить на нього. І я розумію, що зараз його позицію просто розбирають. А потім він ще підтверджує це в рацію. Це, звичайно, такі собі відчуття.

Але коли по моїй позиції б’ють, він також це бачить і чує. Був момент, коли, наприклад, на моїй позиції розбили «старлінк», і я могла виходити на зв’язок лише по рації. І він був єдиною рацією, яка до мене могла на моїй частоті достукатися. І він мені все передавав. Ми ж військовослужбовці. Він мою позицію називає, свою називає. Ми такі серйозні. Плюс, прийняв. Але це було дуже романтично», — ділиться Марина.

А Андрій строго пояснює: «Це вдома ми чоловік і дружина, а на службі ми військові, кожен виконує своє завдання».

Вони вважають, що служба в одному підрозділі дуже полегшує подружнє буття. Розуміють одне одного з пів слова, живуть одними проблемами, і навіть якщо мовчать, то мовчать про одне. І побут їхнього сімейного життя тепер дуже простий — вони не ускладнюють його дрібницями, які в мирний час видавалися серйозними та значущими. 

Війна змінила їхні пріоритети — тепер головним є життя, здоров’я, участь у спротиві. А віднедавна — син Левко.

«Я відразу йому повірила»

Вони зустрілися під час благодійного забігу в Харкові 1 жовтня 2023 року. За словами Марини, вона одразу помітила Андрія, і чомусь подумала, що він одружений. Трохи не вгадала — на той час чоловік був розлучений.

«Я побачив Марину на тому забігу — красива, спортивна. Але не думав тоді, що вона стане коханням мого життя. Просто захотілося з нею познайомитися. Я весь час не зводив з неї очей, було приємно на неї дивитися. Я навіть підсів до неї ближче, коли робили загальне фото учасників забігу. А потім я знайшов її в соцмережах», — ділиться Андрій.

«Він мені як написав, я одразу своїй подрузі: боже, якби в мене був такий чоловік! Чим він мені сподобався? Він гарний, мені дуже відгукнулася його волонтерська діяльність. Ми почали переписуватися — спочатку про забіг, про волонтерство, про ЗСУ, потім зустрілися. 

У листопаді він уже зробив мені пропозицію. Я якось відразу йому повірила. І поруч з ним відразу було безпечно. Я бачила, як він допомагає військовим, як спілкується зі своїми батьками, дітьми, як він ставиться до людей — він дуже привітна, добра людина», — розповідає Марина.

Вона не мала дітей і шлюбного досвіду, він мав дітей і шлюб, який залишився в минулому.  

«Я їй зразу сказав, що маю двох прекрасних синів, яких люблю понад усе на світі. І на першому ж побаченні ми багато про це говорили», — розповідає Андрій.

«Коли він запропонував бути разом, я сказала про це мамі з татом, сказала про його дітей. Мама зразу: ти що, лізеш у сім’ю?! І мама пробила Андрія по всіх реєстрах, щоб переконатися, що він офіційно розлучений і не має ніяких боргів з аліментів», — зі сміхом згадує Марина.

А Андрій згадує, що просто привіз Марину до синів, і вона миттєво знайшла з хлопцями спільну мову.

«Її вмінню комунікувати з дітьми треба ще повчитися! Як вона вміє придумати якусь гру, активність, розказати, бути відвертою. Вони до неї просто липнуть, їх не можна від неї відчепити, розумієте? 

Вона дуже хороша і мама, і подруга, і сестра, і жінка. Тут до неї взагалі ніяких питань, тільки захват перед нею. Вона дітей моїх любить, і мене любить, і розуміє, наскільки сини для мене важливі», — зізнається Андрій.

Він розповідає про Марину, і я усвідомлюю, що не кожній жінці щастить викликати таку любов до себе.

«Я дуже багато уявляв собі мою майбутню кохану людину. Я уявляв собі цю казку, яку б хотів. Але я ніколи не уявляв, що вона може бути настільки прекрасна. Я навіть уявити не міг, наскільки Марина вміє любити, наскільки вона хоче любити», — схвильовано і щасливо говорить Андрій.

Вони зареєстрували шлюб 1 березня 2024 року. Тоді Андрій на один день приїхав з Краматорська, вони вдягнули спортивні костюми й побігли в РАЦС — у пам’ять про той забіг, який їх познайомив. Після загибелі тата Марина пошкодувала, що тоді не надягла білу сукню, не влаштувала родинне свято, щоб потішити батьків…

«Ми дуже любимо бути разом. Близькість — це наша мова любові. Близькість, відвертість, чесність. Я взагалі навіть у книжках не читав, що можна бути настільки відвертим з людиною», — говорить Андрій.

А Марина зізнається, що саме чоловік навчив її відверто та щиро обговорювати проблеми. Навчив, що все можна вирішити розмовою. Навчив не соромитися своїх емоцій, вразливості й слабкості. І цим ще більше привернув її до себе…

Щоб не підсилити ворога

«Статеве життя на війні — у всіх по-різному. Буває, хлопці кажуть, що тільки сексу й хочеться, щоб якось розрадити себе. А я скажу, що воно настільки неважливим стало, настільки на нього абсолютно немає сил… 

Я завжди кажу, що коли Андрій дізнався про мою вагітність, він зрадів, що більше не треба старатися. Тому що це було дуже складно насправді. В тебе організм настільки виснажений, тому що на позиції ти на адреналіні, а коли приходиш додому, то відходняк дуже сильний. Плюс ми почали потім ще антидепресанти пити, і це позначилося на нашому Лібідо — це сексуальний потяг або внутрішнє бажання людини займатися сексом, яке залежить від рівня гормонів, роботи мозку, психологічного стану та загального здоров'ялібідо. 

Я ніяк не могла завагітніти, лікарі казали, що через постійний стрес. А от поїхали з його синами в Італію у відпустку, розслабилися там, і я побратимам сказала, що от — привезла з відпустки італійця», — відверто говорить Марина.

Тепер вона свідомо намагається уникати стресу — хоча б фільтрувати погані новини, не розпитувати чоловіка про подробиці якихось втрат. Не хоче, щоб її важкий емоційний стан позначився на дитині.

«Воювати набагато легше, ніж бути вагітною», — сміється жінка. 

Каже, що спочатку відкладали з чоловіком вагітність на «після війни». Але загибель батька змінила наміри.

«У період мого горювання за татом був момент, коли я подумала, що от тато дуже хотів онуків і не встиг їх побачити. І не встиг тісно познайомитися з Андрієм, переконатися, який класний у нас шлюб. Мене дуже це гнітило. І у якийсь момент я кажу Андрієві: а чого будемо відкладати? Смерть реальна, живімо зараз, і так ми стали працювати над зачаттям», — ділиться Марина.

Зробивши тест, вона відразу сказала про свою вагітність побратимові на позиції. Вони були вдвох, і побратим її застеріг, щоб тепер вона «нічого такого» не робила. Приміром, не допомагала принести паливо для генератора, бо каністра важить десь 20 кг. І всі наступні дні, поки вони не вийшли з позиції, був турботливим.

«Я як доповіла командиру про свою вагітність, він сказав, що знімає мене з бойових чергувань, і знайшов мені полегшені умови служби — я стала займатися забезпеченням свого підрозділу: збираю кошти, щось закуповую тощо. Паралельно допомагаю збирати гроші для фонду “Харків 4.5.0”, хоч наразі не так активно, як раніше. 

Дуже скучаю за позиціями, але головне тепер для мене — малюк. Коли ти вирішив привести цілу людину у світ, нічого собі рішення, то, звісно, що все інше стає просто не настільки важливим. Зрозуміло, що Андрій залишиться у війську», — каже Марина.

Зрозуміло? Але ж малий Левко стане його третьою дитиною. Тобто через кілька місяців Андрій матиме законне право для демобілізації.

А втім, чоловік каже, що не хоче залишати ЗСУ, бо для нього служити — це передусім нести відповідальність.

«Ти виконуєш обов’язки на конкретній посаді, і якщо зараз ці обов’язки не будуть виконуватися, значить, наша армія на одну одиницю стає слабшою. І автоматично армія ворога на одну одиницю стане сильнішою. 

От уявіть: я стою на позиції, навпроти мене 10 людей ворога, яких я стримую. І поруч якийсь побратим, який теж стримує 10 ворогів. І я йому кажу, що я от піду з позиції, бо в мене третя дитина народилася. І він уже має стримувати 20 ворогів. Стягне він? Не стягне. Тому, кожна людина в армії важлива», — пояснює Андрій.

Він налаштований на тривалу війну, як і Марина. Її молодшому брату наразі 15 років. І вона не впевнена, чи не доведеться йому згодом воювати. І чи її декретна відпустка закінчиться вже після війни…