Місто світла. Репортаж з окупованого Енергодара

«Дорога в один кінець»

Дорогою до міста я бачила п'ять російських блокпостів. Перший стояв біля Василівки, за 50 кілометрів від Запоріжжя. Раніше проїзд до Енергодара через постійні обстріли було повністю заблоковано, проте в день зеленого коридору — 9-го березня — ситуація стала спокійнішою.

На блокпості окупанти перевіряють авто, зазирають в багажник. Просять показати документи.

«Проїзд тільки в один кінець. Назад ми не пропускаємо», — каже один із росіян. Він із білою стрічкою на руці і автоматом. Поряд із ним — ще троє військових у балаклавах. Аби приспати їхню пильність, вигадую легенду про те, що їду до брата.

Трохи далі стоїть БТР із літерою Z: вочевидь, «кадирівці». Ще один їхній батальйон базується в Енергодарі. «Кадирівців» видає не лише акцент, а й колір форми — він відрізняється від яскраво-зеленого одягу тих росіян, яких я зустріла далі. Мешканці Василівки розповідали про них із острахом.

На узбіччях я бачу десятки спалених автомобілів та військової техніки, підірваний міст. Чимало машин їдуть назустріч, і лише одиниці — в бік Енергодару.

Перед в'їздом до міста — останній російський блокпост. «Зрозумійте, в нас така робота», — ніби виправдовуються вони під час перевірки та просять сховати телефони.

Місто енергетиків зустрічає мене легким снігопадом і майже порожніми вулицями.

«Це — мій дім, моє місто, тут я працюю і житиму»

«Сьогодні вперше за всі ці дні війни вийшов знову до води. Трохи спокійно на душі стало», — каже мені Владислав, місцевий рибалка. «Я у цьому місті народився, з трьох років дідусь навчив рибалити. Тому це не просто хобі, це в крові», — додає чоловік. І ділиться тим, як живе в умовах окупації.

«Авжеж, у всіх була паніка, стрес. Але зараз ніби спокійно — військові не ходять містом, не тиснуть. Звісно, хочеться, щоб все це якнайшвидше завершилось», — каже Владислав. Однак додає, що їхати нікуди не збирається: «Ні, це мій дім, моє місто, тут я працюю і житиму».

Після того, як окупанти захопили Енергодар, рибалки якийсь час боялись виходити на воду чи навіть рибалити з берега: водний шлях був заблокований, по берегах сиділи «очі росіян». Втім, нині завдяки певним вимогам, що їх висунула місцева влада, це стало можливим.

Загалом в Енергодарі мешкає близько 45 тисяч людей.

Робота в окупації

«Будете сало?» — жартома питають мене в міській раді Енергодара. На будівлі досі майорить український прапор, настрій у влади бойовий.

«Робота в режимі окупації. Ми не самостійні в ухваленні рішень, але те, що стосується життєдіяльності населення, нам дають можливість виконати в повному обсязі», — каже мер Енергодара Дмитро Орлов. У його кабінеті також встановлено синьо-жовтий стяг. Міський голова наголошує, що місто на межі гуманітарної катастрофи. «Поставок їжі немає, ліків немає, критична ситуація з пальним. Комунальні служби працюють з останніх сил: пальне закінчується, тож навіть сміття не буде як вивозити. Так само це ускладнить роботу ДСНС», — каже Орлов. Він пишається, що їм таки вдалося домовитися про коридор, через який близько 1000 мешканців змогли успішно виїхати до Запоріжжя.

«Це перша спроба евакуації за два тижні», — додає заступник міського голови Іван Самойдюк.

«Ситуація в місті дуже складна, але ми тримаємось. Обнадіює те, що люди дуже згуртувались і підтримують один одного. Ніхто не думає, скільки сам поїв, поспав — всі думають один про одного», — розповідає Олена В’ялова, волонтерка й депутатка місцевої ради. Вона зауважує, що в місті наразі є вода, світло, тепло, і це — результат роботи місцевої влади. «Люди реагують по-різному. Хтось панікує, хтось через страх, навпаки, починає більше активнічати», — каже жінка.

«Навіть грошей у банках немає. У нас спекулятивний курс на базарі — 13 гривень за долар. Тобто кому війна, а кому мама рідна. Що ж до лікарні… Коли люди йдуть на операцію — їм часто потрібні ліки, які вони не можуть знайти. Але в нас є група, де вони про це можуть написати. Інші мешканці читають і допомагають чим можуть», — каже місцевий мешканець і працівник АЕС Олексій Мельничук.

Ситуація на атомній станції, за його словами, зараз напружена.

«Там базуються окупаційні війська. Дуже сильно постраждала тренувальна база. Робота по змінах стабілізувалася, люди виконують свою роботу — дають електроенергію державі. Найскладніше на прохідній. Усі звикли, що було все спокійно, нас Нацгвардія пропускала. А ця окупація в будь-якому разі тисне на людей», — каже Мельничук.

«Жодних перемовин з окупантами, лише умови»

За підрахунками місцевої влади, в Енергодарі наразі зо пів тисячі військових РФ, і з них частка — представники Чечні.

Вони базуються на трьох об'єктах: близько 400 осіб — на атомній електростанції, ще кілька десятків — у приміщенні СБУ, і десь сотня — в будівлі профілакторію.

«Ми не ведемо перемовини з окупантами, а лише висуваємо свої умови», — розповідає Віктор Діброва, який кілька разів ходив на зустрічі з росіянами.

Біля будівлі СБУ я бачу російський БТР і військових, які кружляють біля входу. «Я намагалася зробити фото, вони одразу підбігли, вихопили телефон і попередили», — розповідає місцева мешканка, яку я зустріла поряд. «Звісно, страшно. Це ж військові. У них тут все проглядається», — додає жінка.

Вхід на атомну станцію фактично заблокований. «Вона на території промзони — там все під ними, дуже небезпечно йти в той бік», — зауважує Віктор Діброва.

Нещодавно росіяни привозили на АЕС свого журналіста, і той зробив матеріал про те, як українці нібито ховали зброю на території станції. «Усі працівники спілкуватися відмовилися, тому записали інтерв'ю зі своїми ж», — розповідають у місцевій раді.

Безпека понад усе

«Ця війна згуртувала не лише Енергодар: вона згуртувала всю країну. Містяни об'єднуються, налагоджено патрулювання. На початку окупації магазини намагалися грабувати, тож самоорганізація патрулів стала в нагоді», — говорить Олексій Мельничук.

«Ми розуміємо, що потрібно себе захищати, от і зорганізувались. У нас шість районів, в кожному щоночі патрулюємо», — розповідає Віктор Діброва, який нині керує патрулями.

«Наша мета — насамперед просвітницька та контрольна. Ми не маємо зброї. Якщо бачимо конфлікт — оперативно доповідаємо старшим, а вони вже ухвалюють рішення», — каже представник місцевого патрулю. «Та просто в магазинах вже немає що грабувати», — жартують його напарники.

«Це на безоплатній основі. Просто є люди, які хочуть у вільний час робити щось корисне для міста», — додає чоловік.

В посиленому режимі наразі працюють і підрозділи ДСНС. «Тобто караули посилені особовим складом. Також задіяно резервну техніку, щоб була можливість надати допомогу населенню вчасно», — розповідає місцевий рятувальник Олег Панасенко. За його словами, пожеж у місті більше не стало, а умови бойових дій не лякають працівників. «Всі наші рятувальники проходили комісії, вони підготовлені до роботи в складних умовах. Тому жодної паніки не було й немає», — каже Панасенко.

«Салам алейкум» — привітання від російських окупантів

Сьогодні до міської ради на переговори кілька разів приїздили представники рф. Один такий візит застала і я. Росіяни припаркували чорний броньований джип без номерних знаків і попрямували у бік мерії. «Салам алейкум», — привіталися зі мною та охороною. У камуфляжній формі батальйону «кадирівців», з білими пов'язками на руках і зброєю.

Коли поверталися після тривалих переговорів, один вирішив завести розмову зі мною. «Чому ви негативно до нас налаштовані? Ми ж нікого не образили. За Енергодар ми втратили чотири людини, але жодну не вбили», — сказав окупант. На питання про те, навіщо прийшов до нашої країни, відповів коротко: «Наказ».

Далі його товариші по службі попросили ключ в охорони й пішли знімати прапор ЄС біля мерії. Замість нього повісили червоний — із серпом і молотом.

«Український прапор залишається попри все», — каже міський голова Дмитро Орлов. «До нас постійно їздять різні люди, тому важко сказати, чого вони хочуть. Вимагають, щоб усе працювало, але все й так працює. Напевно, вони хочуть тут організувати гуманітарну складову, як це вже робили в інших містах. Зі свого боку ми сказали, що в нас є проблеми з пальним». Орлов наголошує, що тиск і погрози щодо нього — це звична для нинішніх часів річ. «Життя в режимі окупації дуже складне. Сподіваюся, що найближчим часом усе це завершиться, і ми повернемося до нормального життя», — каже міський голова Енергодара.

Енергодар — це Україна

«Я їх не боюся. От недавно ми ховали наших хлопців, було багато людей. Ніхто нам не перешкоджав. Єдине, що лякає — невідомість. Що буде далі?» — зітхає місцева мешканка.