«Тату, це бомба?» Інтерв'ю з евакуйованими мешканцями Волновахи

«Двоє моїх дітей їхали у багажнику, коли ми тікали. Один син досі здригається на гуркіт дверей і питає: "Тату, це бомба?"»

Кілька днів тому до Дніпропетровської області з Волновахи евакуювали людей. З міста, яке на 100% зруйнували окупанти. hromadske зустрілося з ними в одному з евакуаційних пунктів і вони розповіли про «пекло на землі», яке пережили у Волновасі й коли намагалися виїхати звідти.

«Спати в тиші незвично»

Денис народився у Волновасі. Там навчався та працював.

В мій двір було п'ять прильотів за цей час. Гараж у мене лишився цілим, але будинку немає, другого будинку теж немає. У бомбосховищах по 100-150 людей. Через відсутність світла не було жодної інформації. Всі спілкувались сарафанним радіо — сусід сусіду.

Коли виїхали — видихнули. Тому що там думали лише про те, щоб вижити й що поїсти. Магазини мародери пограбували, підпалили. Дуже багато загиблих мирних мешканців. Багатьох позасипало в підвалах. На годину-дві було затишшя, а потім знову.

Зараз трохи видихаємо. І смішно, і грішно, але навіть спати в тиші вже якось незвично. Ніхто не думав, що за 10 днів усе так зміниться й перевернеться світ.

Приватні особи забирали людей і нам запропонували виїхати. Було кілька місць. Ми з дівчиною заскочили. Дякувати богу, доїхали нормально. Хоча, дорога, звісно, жахлива. Скільки я бачив згорілих машин, дитячі візочки... Кілька разів водій казав: «Моліться, бо тут зона обстрілів». Потім каже: «Видихайте, тут спокійно».

Навіть якщо була б офіційна евакуація — а як сповістити людей? Всі сидять у підвалах без зв'язку й ні сном ні духом. І як повідомити про місце збору? Якщо це небезпечно і туди може якраз прилетіти...

«Діти їхали в багажнику, коли ми тікали»

Василь тікав із Волновахи з чотирма дітьми. Дружина в цей час була у пологовому будинку під Маріуполем.

В мене двоє дітей весь час їхали у багажнику, коли ми тікали. Один син, якому три роки, досі здригається від гуркоту дверей і питає: «Тату, це бомба?» А що ти йому скажеш, якщо навіть сам не можеш чітко усвідомити... Кажу: «Ні, синку, не бомба». Це травма для дітей страшна.

Вийти із бомбосховища навіть по воду було неможливо, бо одразу прилітало. Скільки таких, хто на свій ризик вийшов на вулицю і більше не повернувся: «Зараз ніби спокійно, але лякає невідомість».

Діти Василя досі бояться сирен.

Було дуже страшно. Коли ми виходили з бомбосховища, все горіло. Страшно було, коли бабахало. Ми їхали в багажнику. Там було темно. Але нам пояснили, що це безпечно і там, куди ми їдемо, вже не стріляють. Зараз страшно, коли чуємо сирени і коли летить літак. Але назад не хотіли б повертатися.

«Нема куди повертатися. Волноваху стерли з лиця землі»

Катерина тікала з Волновахи з однорічною дитиною.

І заради чого все це? росія нас звільняє? Нас не треба звільняти! Ніхто не скаржився. Хто хотів, міг виїхати в ту ж росію. Ми жили, як усі — сім'ї, будинки, свята. Зараз ми маємо бігати з місця на місце у своїй же країні та шукати безпеки. Мій чоловік зараз їде чортзна-звідки, домовляється через знайомих. Ми всі хочемо миру. Але туди повертатися... Там уже немає куди... Волноваху стерли з лиця землі. Там одні руїни. Там навіть немає з чого відновлювати, потрібно все зносити та будувати знову.

Нас просто Бог вів за руку, коли ми їхали. Діти у багажнику... Це просто пекло на землі. Я хочу, щоб моя дитина, якій один рік, була здорова, щоб це нікого не зачіпало і щоб ті люди, які тут, які живуть більш-менш у безпеці, ніколи не пережили те, що ми. Хочеться відчути повну безпеку. Щоб як раніше я могла вийти з дитиною надвір на прогулянку. А зараз я думаю — йти чи ні. Бо зараз буде сирена або ще щось.

Нехай, ми молоді, ми відновимо все. А от у мене сусідка, їй 70 років... Вони з чоловіком все життя будували у Волновасі й в один момент залишилися без нічого.

Ці сирени тиснуть на психіку. Серед ночі хапаєш дитину, біжиш у підвал... Я вважаю, що цьому має бути якесь логічне завершення. Тому що не так шкода нас... Страждають діти.

***

Наразі евакуйованих прихистили в кількох населених пунктах. Вони в більш-менш безпечному місці, де їх забезпечили всім необхідним.