Як поет-футурист Семенко хотів кинути дохлою рибою у Сталіна

Улюбленим віршем полеглого Героя України Романа Ратушного була Семенкова «Патагонія».

Я не умру від смерти —
Я умру від життя.
Умиратиму — життя буде мерти,
Не маятиме стяг.

Я молодим, молодим умру —
Бо чи стану коли старим?
Залиш, залиш траурну гру.
Розсип похоронні рими.

Я умру, умру в Патагонії дикій,
Бо належу огню й землі.
Рідні мої, я не чутиму ваших криків,
Я — нічий, поет світових слів.

Я умру в хвилю, коли природа стихне,
Чекаючи на останню горобину ніч.
Я умру в павзу, коли серце стисне
Моя молодість, і життя, і січа.

Після загибелі Ратушного цей вірш згадували як пророчий. А бренд Dodo Socks у пам’ять про активіста й військового випустив хустину з цитатою з перших двох рядків.

Нинішні абітурієнти театральних вишів під час вступу найбільше читають поезії саме Семенка.

Жадан, Андрухович, Ірванець й інші літератори та музиканти вже кілька десятиліть як підхопили епатаж мовної гри цього яскравого поета. Є й присвячений йому фестиваль. Був рік Семенка, флешмоби й літературні вечори з читанням його поезій. У Мистецькому арсеналі презентували проєкт «Футоромарення» про шлях футуризму, який без Семенка годі й уявити. Від 2018 року в Києві є вулиця його імені.

Зрештою, зараз його творчість вивчають у школі. Ним захоплюються, на нього рівняються, його люблять.

«Я палю свій “Кобзар”»

А тепер зазирнемо в 1914-й. Там поета проклинали за зверхність і нахабність. Підняв руку, і на кого?! На Тараса Шевченка! Ще й у рік, коли відзначають 100-річчя з дня народження генія.

Михайль скандально скидає класика з п'єдесталу своїм маніфестом «Сам»: 

«Ей ти, чоловіче, слухай сюди!..Ти підносиш мені засмальцьованого “Кобзаря” й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно... Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва… А ти вхопивсь за свого “Кобзаря”, від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила… Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами?.. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого “щирого” українського мистецтва. Я бажаю йому смерти…

Я палю свій “Кобзар”».

Хоч і палив він «Кобзар» лише символічно, про ці зухвалі слова та загалом про свої перші поезії чує від критиків таке: «Обмежена гама звуків дегенерата», «Бандитизм, а не література», «Поезія хворого і прокаженого», «Плює слиною в очі читачеві».

Та що ж це за вірші такі? А ось, наприклад:

B СТЕПУ

ВН С ТI
ПІ К К
НУП
ЛЬО ЛІ ЛЬО П
НІ С ВН К
ПІ
ЛЬО ВИ ЛЬ ТІ
ПІ С К К
НУ ЛІ ЛЬО ЛЬО
ТК

Критики не розуміють, що Семенко експериментує не лише з новим змістом, а й з формою вираження. Степ для українських письменників —  усталений образ і символ. Михайль же з цього глузує. Мовляв, застаріло. Як і «очі, ночі, зорі». Не такого мистецтва він прагне. Його вірші бунтівні, він революціонер у «тихій і провінційній» українській літературі. Так він пише в тому самому 1914-му: 

Я хочу кожний день
все слів нових
Нових нових пісень
ідей нових
Я хочу кожний час
новожиття
Горіть палать в екстазі
почуття
Нових нових пісень
і тем нових
Я хочу кожний день
років нових!

Уже за десять років, у 1924-му, Семенко називає збірку власних віршів «Кобзарем».

Скрипник, філософ чи поет?

Звідкіля у хлопчика з полтавського села ця яскравість, сміливість, впевненість у своїй унікальності, цей епатаж?

Він народився в Кибинцях 1892-го. Першим, хто оповідав йому про нові світи, був дід Север. Його страшні історії хвилювали уяву хлопчика. Потім — його незвичайна мама, письменниця-самоучка. У неї гарно виходило складати жіночі сільські, а іноді й кримінальні історії. Коли ж варила борщ, розгортала підручник з французької. Марія Проскурівна — такий у неї творчий псевдонім — наполягла, щоб усі її діти мали вищу освіту. Михайль — тоді ще Михайло — вчився в реальному училищі в Хоролі. Там опанував любу матері французьку. До речі, пізніше він стане редактором її оповідань і носитиме їх у видавництва.

Незадовго до Першої світової війни він ще повчиться в Петербурзькому психоневрологічному інституті. А насправді бажав стати скрипалем — грав з чотирьох років. Однак на консерваторію в батьків грошей не було, тож вчився там, де давали пристойну освіту.

Так він у третій особі розповідав про свій пошук в автобіографічному нарисі «Мак Долина — футурист»: 

«Іноді його тягло до науки — був час, коли він бажав бути філософом і захоплено брався за відповідні науки. Але був час, коли справжньою зливою виливалися з нього вірші — тоді він почувався поетом і кидав усе на бік. Через деякий час знімав із шафи футляр, виймав звідти скрипку, обстригав нігті на лівій руці й починав грати по 6–7 годин на добу, повергаючи у великий сум усіх своїх сусід».

Йому складно вибрати, тож підбиває в числах підсумки своїх професійних прагнень:

«27 вересня 1913 року.

Уранці: поет. Вдень: філософ. Увечері: скрипник.

28 вересня 1913 року.

Уранці: скрипник. Удень: філософ. Увечері: поет.

Потім підрахував за цілий місяць. Виходило за вересень 1913 року:

Поет — 10 разів, скрипник — 42 рази, філософ — три рази.

Значить — скрипник.

У жовтні 1913 року вийшло:

Поет — 60 разів, скрипник — два рази, філософ — 28 разів.

Значить — поет».

Саме тоді до Петербурга з лекціями завітав Філіппо Марінетті — італієць, який за чотири роки до цього опублікував «Перший маніфест футуризму». Там ідеолог авангардного руху пише, що література досі підносила заціпенілість і сплячку. І що сучасні твори поетів мають бути гарячі, наступальні, шалені — немов рух автівки, яка реве і мчить. 

«Мотор — найкращий із поетів», — пророчить Марінетті. Нова література має оспівати вік техніки й міської цивілізації, а бібліотеки, музеї й академії, мовляв, слід зруйнувати. Геть високий стиль, хай живе мова вулиць!

«Бацила футуризму», як пише сам Семенко, шириться світом. У художніх текстах представники нової мистецької течії викидають розділові знаки та великі букви. Прийменники та прикметники — перешкода для руху, на перший план висувається дієслово. Новою музикою оголошують шум міста.

Семенко відчуває: це його. Так він починає свій взірцевий вірш «Місто»:

Осте сте
бі бо
бу
візники — люди
трамваї — люди
автомобілібілі
бігорух рухобіги
рухливобіги 

Того ж таки 1914-го Семенко з братом Василем і художником Павлом Ковжуном заснували українське футуристичне об’єднання. Взяли собі екзотичні імена: Михайль, Базиль, Павль.

Цим започатковують нову моду: Бажан стане Ніком, а Йогансен — Майком. Правда самого Семенка друзі й дружина все життя кликатимуть Семом.

Він вигадує новий напрям — кверофутуризм, від латинських слів «шукати» та «майбутнє». Видає дві збірки. А потім — Перша світова. Михайля відправляють у царську армію аж у Владивосток. Звідти начебто хотів утекти до Америки, та все ж повертається до України.

Дві дружини: вчителька й актриса

Повертається з майбутньою дружиною — на Далекому Сході зустрів українку. Привозить звідти й любовні вірші, з яких укладе не одну збірку. Вони сміливі й відверті.

Я на страждання тебе веду —
На повільне згорання.
Вибухнемо на прощання —
Так написано на роду.

І, може, в світі не бачив ніхто
Боліда, за наш бучніш.
Заплети косу міцніш,
Застебни пальто…

Про життя з вчителькою Лілею Горенко, яку любив глибоко і тривожно, знаємо мало. Побралися, народили доньку Ірину, жили в Києві. А от про другу дружину, заради якої покинув вагітною попередню, — більше. Вона — відома акторка Наталія Ужвій. Познайомилися в Одесі. На кіностудії він — редактор.

Ужвій освідчилася перша. Про них казали: «Зійшлися красуня і чудовисько». Вона висока, статна, помітна. Він нижчий на пів голови, з чорним, як вугілля шахт, волоссям, з «монголоїдними» очима. Володимир Куліш — син драматурга Миколи Куліша — у своїй книзі про будинок «Слово» згадує, що, крім зовнішності, відрізнялися Михайль і Наталія ще й вдачею.

Не говорячи про фізичну разючість, — красуня Наталя, малий, непоказний Семенко, — вони були абсолютно різних характерів. Уявіть Семенка надутого, з незмінною люлькою в зубах, з настовбурченою чуприною, незадоволеного, сердитого не знати на кого і чого.Володимир Куліш з книги «Слово про будинок “Слово”»

Водночас письменниця і дослідниця життя футуриста Любов Якимчук каже, що він був розумним, харизматичним і дотепним, душею компанії. 

Він, як і всі ми, різний.

Якось повіз Ужвій на курорт у Сухумі, коли вона захворіла. Актриса прислала батькам фото, де вони удвох: «Навмисне вам не писала, щоб разом послати цю карточку, щоб ви знали, що все минуло і я вже цілком здорова. Зараз уже два тижні, як я з Семом живемо на Кавказі, гріємося на сонці, набираюся крови, бо я її загубила багато. Почуваю себе прекрасно — Сем дуже про мене піклується, любить. І я щаслива, що живу, тільки скучаю за Михасем».

Михась — це їхній син. Небезпідставно лякаючись, що хлопчика заберуть в інтернат, Ужвій підписала листа проти Леся Курбаса — режисера, у театрі якого грала.

Коли прийшли по Семенка з ордером на арешт у квітні 1937-го, родина мешкала в столичному готелі «Континенталь». Утекли з харківського будинку «Слово», де після 1933-го митців хапали мало не щоночі. У Києві, який знову зробили столицею, пара чекала на нову квартиру.

На ордері стоїть її підпис як дружини. Усе життя потім вона стверджуватиме, що нібито розійшлася з Семенком за рік до арешту. А в номері, мовляв, опинилася випадково. Її трьох братів репресували, чоловіка визнали ворогом народу, втратити ще й сина жінка не могла.

Актриса навіть не скаже матері Михайля, де він дівся. Старенька жінка писатиме листи знайомим письменникам, але безрезультатно.

До слова, син Михась помре студентом-п'ятикурсником.

Хотів кинути у Сталіна дохлою рибою

За життя Семенко видасть 20 збірок поезій, відкриє журнал «Нова ґенерація» і, як сказали б зараз, «запустить» ще декілька літературних проєктів під ключ. Сам зізнається, що все давалося непросто:

Легше трьом верблюдам

з теличкою

в 1/8 вушка голки

пролізти

ніж футуристові крізь укр. літературу до своїх

продертись.

Семенко був поетом без читачів. Цей феномен — український футуризм, дуже видовищний, унікальний, ніби активний — відбувався без публіки. Це була акція всередині самої літератури. Сьогоднішні поети мають значно більшу аудиторію і значно більше можливостей висловити свої думки. Але думок немає.Сергій Жадан, письменник

А втім, Семенко дереться. Це можливо, поки радянська влада ще прихильна до пролетарського мистецтва. Навіть гроші на це виділяє. Дослідниця поета Любов Якимчук пояснює: «росії важко давалося приборкання України. Там навіть не хотіли, щоб і назва така звучала. Але погодилися на Українську Соціалістичну Республіку, якийсь час дозволили мати щось своє. Зокрема, літературу». 

Як тільки влада утвердилася і стала почуватися впевнено, репресивна машина запрацювала на повну. Комуністи вирішили ліпити з українців радянських людей за зразком росіян.Любов Якимчук, письменниця та дослідниця творчості Семенка

Це має такий вигляд: футуризм раптом перетворюється на вороже мистецтво.

На Всесоюзному з'їзді радянських письменників у 1934-му в Москві основним методом літератури проголошують «соціалістичний реалізм» — найпрямолінійніший і найдоступніший спосіб достукатися до «широких мас».

На з'їзд для годиться запросили провідних українських поетів. Тогочасний журналіст і письменник Юрій Смолич пригадує, що Семенко у столиці СРСР купив патефон, а на засідання майже не ходив. 

А як пішов, побачив Сталіна та Горького в президії. Заявив, що йому настільки це все гидко, що має маніакальне бажання кинути шматок гівна чи дохлу рибу в президію.

На той час його журнал уже закрили, а провідний сучасник — Микола Хвильовий — застрелився. І от фраза з його передсмертної записки «Отже, як говорить Семенко... ясно» стає яснішою. Ясно, що творити літераторам в Україні вільно не дадуть.

Семенка невдовзі звинуватили в тому, що буцімто хотів вбити Косіора — організатора Голодомору. А ще, за версією «слідства», він член фашистської організації. Спершу футурист звинувачення відкидав, але в комуністів було пів року, щоб його зламати.

Зрештою, зізнається:

«Я поступово і систематично отруював свідомість молодняка отрутою націоналізму». Ще й «уточнює», що бомба була у формі пляшки.

В останньому слові просить зберегти йому життя…

Яким же ти був, Михайлю Семенку?

Любив себе. Написав «Автопортрет»:

Хайль семе коми
ихайль кохайль алсе комих
ихай месен михсе охай
мх йль кмс мих мих

Семенко енко нко Михайль
Семенко мих михайльсе менко
О семенко михайль!
О михайль семенко!

Фанатично любив блокноти. Не розлучався з люлькою. Розмовляв полтавською говіркою. Кокаїн не нюхав, лише про це жартував. Пив. Однак у 1930-х пили від безнадії всі.

Обожнював гаспароне — шоколадні харківські вафлі. Любив подорожі й краватки. Допомагав грошима рідним. Мама лікувалася на найкращих курортах.

Часто сидів у кафе «Пок» у центрі Харкова, на Сумській. Туди сходилися всі літератори на каву. Сварилися, мирилися. Сидів там, бо довго не мав приміщення редакції, а зустрічатися з авторами десь треба.

Привів у літературу молодих, заряджав своїми ідеями. Яновського, скажімо, відмовив бути моряком.

Любив жінок. Є вірші не лише про дружин. Читайте інтимну лірику.

Любив життя. Дуже любив.

Редакція дякує Любові Якимчук за сприяння в підготовці матеріалу. Вона багато років досліджує і популяризує творчість Михайля Семенка, а своїх батьків перевезла з Луганщини в село Кибинці, на батьківщину поета.

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати