Артур Дронь: Хотів би, щоб люди забули, що це мій текст, і повірили, що це їхні слова

«Хотів би, щоб кожен сприйняв цей текст як особисту розмову»

Що для вас означає запрошення написати текст для Радіодиктанту національної єдності?

Для мене це почесне, дещо несподіване й дуже тривожне запрошення. Очевидно, відчуваєш певний тиск, адже це текст, який має прозвучати для дуже великої аудиторії.

Свої книжки я пишу насамперед для себе. Я вільний у цьому процесі, а вже потім вирішую, чи показувати їх комусь і публікувати. А текст Радіодиктанту потрібно написати цілеспрямовано — для конкретного завдання й події. Це дещо незвична для мене роль.

Але водночас це дуже приємно. Тому я одразу погодився й почав думати, як саме написати цей текст.

Радіодиктант щороку об’єднує українців у різних обставинах і куточках світу. Яке значення він має для вас і що, на вашу думку, є головною цінністю цієї події?

Для мене найважливіше — те, що закладено в самій назві: Радіодиктант національної єдності. Це момент єднання.

Розумію, що це може звучати дещо гучно чи романтично: мовляв, ми об’єднуємося. Але так і є. Заради цього цю ініціативу придумали, і саме так вона працює.

На кілька хвилин ми об’єднуємося навколо своєї мови. Це відбувається в День української писемності та мови, коли сотні тисяч людей одночасно виводять одні й ті самі літери та слова українською.

Я писав диктант не один раз, жодного разу не надсилав його на перевірку й жодного разу не написав без помилок. Але для мене завжди було важливіше розуміти, що це не шкільний іспит і не контрольна робота. Помилки чи їхня відсутність — другорядні. А момент єднання — основний.

Чи можете розповісти більше про цьогорічний текст? Коли ви його написали?

Я написав його ще влітку. Пропозицію від «Суспільного» отримав, здається, у середині або наприкінці липня. Тоді ж написав текст і надіслав його на перегляд мовознавцям «Суспільного».

Ми з Дашею та Артуром (читцями цьогорічного Радіодиктанту — ред.) продовжуємо працювати над тим, як він звучатиме. Можливо, ще внесемо якісь зміни. Але наразі текст завершений у тому вигляді, який ми погодили із «Суспільним» наприкінці літа.

Що б ви хотіли, щоб люди відчули або про що задумалися після того, як почують цьогорічний текст?

Хотів би, щоб вони забули, що це мій текст. Моєю головною метою було написати його так, щоб кожен, хто диктант писатиме, зміг асоціювати ці слова із собою. Щоб людина могла подумати: насправді це її слова.

Хотів би, щоб текст став особистою розмовою для кожного, хто його писатиме. Не знаю, наскільки це вдалося чи вдасться. Побачимо вже під час диктанту.

Не хочу створювати навколо тексту якихось надмірних очікувань. Але саме з такою думкою я його писав. Найціннішим для мене буде, якщо люди справді забудуть, що автором є я, а Даша з Артуром його читають, і зможуть повірити, що це їхні слова.

Ви мали розуміння головної ідеї ще до запрошення написати диктант чи вона сформувалася вже під час роботи?

Насправді я вже мав задум цього тексту. Не можу сказати, що сидів і чекав запрошення написати текст для Радіодиктанту, але певна ідея в мене була.

Коли до мене звернулися, я одразу зрозумів, що, мабуть, використаю саме її. А от як втілити задум, уже шукав у процесі роботи: пробував різні варіанти, змінював, переписував.

Чи думали ви про конкретну людину або власний досвід, коли писали текст? 

Так, думав. Але про це мушу говорити обережно, щоб не розповісти зайвого.

Мені видається, що текст не буде надто складним із погляду пунктуації чи мовних правил. Можливо, це буде один із найлегших у цьому сенсі диктантів. Я не хотів заплутувати людей підступними нюансами, а прагнув написати так, щоб у них була можливість відчути текст як особистий. Чи вдалося це, побачимо лише під час диктанту. 

Чи відкрили ви для себе якісь нові сенси вже після того, як написали текст?

Думаю, що ні. Я від початку розумів, про що хочу сказати. Просто шукав спосіб це висловити: писав, переписував, створював різні версії тексту. Але посил і думки, які для мене були важливими, я мав ще до того, як почав його писати.

«Лікарня Святого Пантелеймона»: про життя після поранень, втрат і пережитого

У листопаді вийде ваша нова книжка «Лікарня Святого Пантелеймона». Ви називаєте її завершенням умовної трилогії, до якої також належать «Тут були ми» та «Гемінґвей нічого не знає». Коли зрозуміли, що ця історія має завершитися саме на третій книжці?

Це стало зрозуміло вже в процесі роботи. Я не брався за неї з думкою, що хочу створити трилогію й зараз напишу її завершальну частину.

Усі ці книжки — наче одне довге говоріння, яке я просто продовжував. Коли третя книга формувалася, обростала різними історіями та змінювалася, я поступово зрозумів, що, напевно, саме на ній хочу завершити це говоріння.

Я працював над нею трохи більше ніж рік. І в процесі усвідомив, що хочу завершити на ній і письмо про війну — принаймні настільки безпосереднє письмо про власний воєнний досвід.

Можливо, колись, у далекому майбутньому, я ще повернуся до цієї теми. Але якщо таке станеться, то нескоро. Наразі мені справді хочеться завершити цей етап.

«Лікарня Святого Пантелеймона» для мене — природне продовження двох попередніх книжок, їхній підсумок і завершення.

Назва книжки відсилає до реальної лікарні у Львові. Чому саме вона стала центральним образом збірки?

Тому що це книжка про лікування, рани й пошук ліків. Ідеться про дуже різні рани — не лише фізичні й не лише солдатські. Одна й та сама війна завдає нам різних ран, бо ми всі різні.

У цій книжці багато голосів інших людей. Мені завжди було важливо давати їм місце у своїх книжках, але в цій, напевно, таких голосів найбільше. Тут є тексти від імені інших людей, їхні монологи про власний досвід.

Це, наприклад, мати, яка втратила на війні сина; ветеран, який втратив на фронті обидві руки й ноги; дівчинка-підліток, яка втратила батьків. Це люди, яким війна завдала втрат, поранень і болю в дуже різний спосіб. І вони говорять про це від свого імені.

Тому центральним образом стала лікарня: книжка про рани й пошук ліків.

А лікарня Святого Пантелеймона — це місце, де я сам провів дуже багато часу. Там я лікувався після поранення і проходив реабілітацію. Там діє Національний реабілітаційний центр Unbroken — це, можна сказати, одна екосистема.

Саме там я почав писати цю книжку. Спочатку вона мала бути поетичною збіркою. Перші вірші після поранення я писав у лікарні й думав, що наступна поетична книжка буде присвячена цьому місцю.

Але згодом, у процесі роботи, я захотів зробити її ширшою, комплекснішою, різноплановішою — такою, що має багато голосів. Збірка віршів перетворилася на поєднання поезії та прози, моїх текстів і текстів про досвід кількох дуже різних людей.

Ви пишете не лише про власний досвід, а й даєте голос людям, які пережили війну. Як обирали їхні історії та працювали з ними?

Я обирав їх не в журналістський спосіб, тобто не за якоюсь заздалегідь визначеною структурою. Не вирішував наперед, скільки історій має бути, яких саме людей потрібно знайти, з ким провести інтерв’ю, щоб потім створити тексти.

Усе відбувалося природно. Ці люди — хтось із мого оточення, хтось близький мені або той, із ким я познайомився протягом останніх років. Кожен текст з’являвся після спілкування з людиною, і ця розмова в ньому закладена.

Не було так, що я заздалегідь домовлявся з кимось: мовляв, поспілкуймося, а я потім використаю твої слова для книжки. Герої не знали про це. Я писав тексти вже після розмов, а згодом показував їх людям.

Мені здається, це важливий нюанс. Люди не говорили щось спеціально для книжки — вони просто спілкувалися зі мною. І мені важливо, щоб мої тексти були особистою розмовою з кимось одним, а не висловлюванням, від початку адресованим великій аудиторії.

Єдиний виняток — історія нашого захисника Миколи Шота, ветерана, який пережив чотири ампутації. Я знав його історію заочно, бачив інтерв’ю з ним і його розповіді. Лише з ним ми заздалегідь домовилися, що я хотів би написати про нього монолог для книжки.

Усі інші історії виникли з моїх особистих розмов. У певний момент я розумів, що історія цієї людини має бути в книжці, що я хочу дати їй простір для голосу.

Я точно не можу писати про досвід, якого не маю. Але ці люди мають його, мають власні голоси. І я можу дати цим голосам місце у своїй книжці, щоб про них почули інші.

Ви визначаєте головну тему книги як життя після поранень, втрат і пережитого. Чому захотіли говорити саме про цей етап? І чого, на вашу думку, суспільство часто не помічає в житті людей після травматичного досвіду?

Перша причина в тому, що я сам опинився на цьому етапі, коли почав писати книжку. Я переживав власний момент «після» — після важливої частини життя, після армійської служби та поранення. Я почав працювати над книгою навесні минулого року, а влітку вже звільнився з армії. Тобто це був і мій особистий момент «після».

Друга причина — те, що це питання вже назріло. Війна триває, і хто знає, скільки ще триватиме. Але вона вже залишає рани й відбитки. Ми вже живемо з її наслідками, маємо різний болючий досвід і мусимо вчитися про нього говорити.

Ми часто вживаємо вислів «прірви між досвідами». Говоримо про те, як складно часом порозумітися військовому й цивільному, жінці, яка втратила чоловіка чи сина на війні, та людині, яка не переживала такої втрати. Або між нашими захисниками, які пережили жахливий досвід полону, і тими, хто його не має. Нам уже важко порозумітися, і це впливає на наше життя. Тому про це потрібно говорити.

Водночас говорити про такі речі непросто. Так само непросто намагатися порозумітися з людьми, які мають зовсім інший досвід. Іноді легше замкнутися в собі, не шукати слів, мовчати, боятися чи почуватися винними. Але говорити — мабуть, найскладніший і водночас єдиний правильний напрямок у пошуку ліків.

Універсальних ліків немає. Але є напрямок, у якому можна шукати щось особисте для себе: розмова, інші люди, спроба порозумітися, знайти спільні слова.

Чи має ваша книжка конкретну присвяту?

Має, але побачите її вже тоді, коли книжка вийде. Наскільки я знаю, «Видавництво Старого Лева» публікує на своєму сайті кілька перших сторінок книжок. Але, здається, сторінки з присвятою серед них немає.

Якщо її там не буде, то нехай читачі побачать присвяту вже після виходу книжки.

Ваші тексти перекладають іншими мовами. Чи змінюється для вас сенс письма, коли розумієте, що книжку читатимуть люди, які не мають безпосереднього досвіду російсько-української війни?

Я думаю про це, але вже на другому чи третьому етапі роботи з текстом.

Зазвичай я кажу, що спочатку пишу книжку для себе. У цей момент я не думаю не лише про іноземних читачів, а й про українських. Але коли починаю редагувати тексти, готувати їх до публікації чи збирати в книжку, то вже думаю і про читачів.

Сподіваюся, що над перекладами працюватимемо й надалі, щоб книжку читали в інших країнах. Чи дуже це впливає на письмо? Не знаю. Але і в книжці «Гемінґвей нічого не знає», і в «Лікарні Святого Пантелеймона» є тексти, які, можливо, навіть більше адресовані іноземним читачам, ніж українським.

Я не писав їх першочергово для того, щоб щось пояснити іноземцям. Але вже після написання допрацьовував деякі тексти з огляду на це.

Що ви хотіли б, щоб іноземний читач зрозумів через літературу, чого він може не зрозуміти з новин чи політичних заяв?

Хотів би, щоб він міг асоціювати себе з українцем. Щоб усвідомлював: ми такі самі, як інші європейці, як жителі будь-якої іншої європейської країни.

Ми не якісь супергерої з Marvel. Наша армія — це не набір супергероїв, а звичайні люди, такі самі, як вони, представники дуже різних професій, зі своїми мріями, планами й сім’ями. Які просто опинилися в ситуації, коли росіяни хочуть нас усіх убити.

Я хотів би, щоб люди переходили від новинного, журналістського й геополітичного сприйняття війни до особистого, персонального, людського.

Мені здається, що за новинами, політичними термінами й розмовами про угоди, території та президентів багато хто втрачає розуміння того, про що насправді ця війна. Вона — про дітей, яких росіяни вбивають, яких ми бачимо в новинах щотижня; про людей, які втратили домівки й тепер живуть в інших європейських країнах. Вона про те, що якщо у 2026 році таке може відбуватися в серці Європи, якщо один народ може прийти до іншого й зробити те, що росіяни роблять в Україні, то це може статися і в Литві, і у Швеції, і в Німеччині.

Мені здається, багато хто з наших друзів за кордоном цього не розуміє. І саме література, особисті свідчення українців та їхні історії можуть допомогти побачити війну в людському вимірі.

Чи маєте вже плани щодо того, що писатимете після завершення цієї трилогії?

Маю конкретні плани. Дуже хотів би після виходу «Лікарні Святого Пантелеймона», коли ми попрацюємо з книжкою, проведемо зустрічі й презентації та відпустимо її у великий світ, узимку сісти й спробувати написати роман.

Дуже хочу написати саме художній роман. Він уже не буде про мій військовий досвід і не буде безпосередньо про війну. Очевидно, що життя під час війни впливає на всі наші книжки, але ця тема не мусить бути в ньому головною чи визначальною.

Поки що я не можу багато розповісти про роман, бо навіть для себе ще не все сформулював. Зараз обдумую його, а взимку, сподіваюся, перейду до конкретнішої роботи. Можливо, наступного року вже зможу говорити про нього більше.

Що для вас зараз означає бути письменником? Чи змінилося це визначення за останні кілька років?

Думаю, що саме визначення не змінилося. Для мене бути письменником — це бути тим, ким я найбільше хочу бути. Це найближча мені й найважливіша робота.

Можливо, за останні роки я просто побачив, що письменницька робота може бути значно ширшою та різноманітнішою, ніж я колись уявляв.

Для мене письменництво — це багато різних речей. Але, зокрема, і можливість говорити про когось. Мене дуже приваблює те, що література дає змогу розповісти про іншу людину.

Звичайно, важливо говорити й про себе. Це робота із самим собою, спроба розібратися у власних переживаннях. Але не менш важливо мати можливість написати про когось, хто сам про себе не розповідає, не може чи не хоче цього робити, не вважає, що його історія варта уваги, або просто не вміє її розповісти.

Можливість написати про таку людину — це велике щастя, яке мені дає література.

Нова книжка «Лікарня Святого Пантелеймона» вийде в листопаді. Її вже можна передзамовити на сайті «Видавництва Старого Лева». Читачі, які придбають книгу за передзамовленням, отримають у подарунок мінікнижку з окремим текстом Артура Дроня, який не увійшов до основного видання. 

Додаткова мінікнижка — це один із текстів, над якими я працював під час написання «Лікарні Святого Пантелеймона». Я вирішив не включати його до основної книжки, бо він дещо відрізняється від інших текстів, хоча для мене все одно дуже важливий.

Це веселий, смішний текст, що досить незвично для мого письма, яке зазвичай сумне. Але мені хотілося, щоб читачі все-таки могли його побачити й зберегти собі.