«Я не бачу Україну з матюками». Олег Скрипка про ювілей, творчу депресію і російську ІПСО

Олегу Скрипці — 60. Лідер легендарного «ВВ», мультиінструменталіст, вокаліст, актор, поет, творець фестивалю «Країна мрій».
Як він святкуватиме свій ювілей, що зараз із «ВВ», навіщо він заспівав «Батько наш Бандера» та чому не матюкається?
Про все це Олег Скрипка розповів ведучому hromadske Альберту Цукренку в новому випуску «СучЦукрМуз».
Про свої 60
Я довго боровся, щоб цієї цифри не написали на афішах. Коли вона звучить — просто дивує, скажімо так.
Я рок-музикант, і, безумовно, я спостерігав, як живуть і красиво старіють чи мужніють рок-музиканти, яких я поважаю. Замислювався: ось ти з баяном стрибаєш в лампасах, а потім стаєш солідним — і що робити? Я спостерігав за деякими хлопчиками похилого віку (в Європі таких багато, тому що життя там комфортне й у людей залишається такий дитячий погляд на життя), і мені не хотілося таким бути.
У дитинстві, коли я вже грав на гітарі, по телевізору показували оркестр під керівництвом Силантьєва. Виходив, наприклад, Кузьмін і пиляв на гітарі з оркестром. Мені це дуже подобалося. І такий варіант — рок з оркестром — я буду представляти 25 травня з «НАОНІ Оркестра».
Як я відчуваю свої 60? Роки минають, ти бачиш, як змінюється людство, змінюється країна, музиканти з'являються, музиканти зникають, а ти все тут, все спостерігаєш, якось так. І б’єшся з тим невгамовним драконом несмаку.
Про творчу депресію
Чесно кажучи, у мене творча депресія почалась з 2014 року і триває досі. Війна на всіх вплинула, але ще просто перегорнулася сторінка, і з'явилося багато нових артистів.
Я вважаю, що «ВВ» і моя музика — це був експортний варіант української пісні. Ми мали аудиторію за кордоном завжди, і в росії теж. Напевно ⅔ аудиторії до 2014-го — це була російська аудиторія. Вона зараз зникла. Я від неї відмовився, і це не був імпульс. Це сталося природно.
Був початок 2014-го. У нас концерт в Пітері, переповнений клуб «Космонавт». Війна вже почалася, вже почався Крим. Я стояв на сцені й зрозумів, що я останній раз в рашці. Просто відчув, що все.
Звичайно, було незрозуміло, що далі. І в мене, зізнаюсь, була творча депресія. Ми їздили до військових грати, а от писати пісень про війну… Ми ж приколісти, ми панки.
Зараз я запускаю пісню «Батько наш Бандера». Там є, скажімо, такі больові точки, які треба розім'яти на тілі України, у стосунках навіть з Європою, з Польщею тою самою.
Або випустив пісню «Номад». Там є військові мотиви, але це блюз. І річ у тім, що оця залізна завіса, яка була в Радянському Союзі, не пустила в Радянський Союз і, зокрема, в Україну блюз, панк і рок-н-рол для широких мас.
Естетичні проблеми України є, зокрема, й тому, що ці ритми й цей світогляд сюди не потрапили. Власне, можна сказати, що совок панує якраз на тих теренах, де зупинилися справжній рок-н-рол і блюз.
Про драйв і публіку
Ми — драйвові. Драйв — це завжди була наша фішка. Мені в публіці зараз дуже часто не вистачає енергії. Ти качаєш, а вони — не розкачуються.
Ми зараз в Лондоні грали. Це було таке випробування, бо публіка — англійці, причому таке high society. Там навіть «Весну» не знав ніхто. Але качалися. Тому що це — англійці, це — рок-культура.
І коли ти сидиш в аеропорту, в «Гатвіку», — там тобі Queen і Led Zeppelin грають у буфеті. Сидять дідусі й качаються, і ти думаєш: оце от культура. Це реально країна, в якій я почуваюся комфортно естетично.

Про нову українську музику
Українську культуру продовжують закачувати катком. І я зараз навіть не про війну, а про інформаційний стан. Підйом української музики? Якщо називати музикою звуки й українськомовні тексти, то так.
Я для фестивалю «Країна мрій» набираю музику, то слухаю колективи й бачу тенденції. У 1990-х — 2000-х українські митці й слухачі більше були відкриті для всього світу. А в кінці 2000-х — у 2010-х щось відбулося — і ми пішли в шлейфі рашки.
Є одна хороша співачка, я з нею співпрацював, реально талановита людина, молода, дуже молода. І я питаю її: «На чому ти виросла?» А вона каже: «На Земфірі». Якщо вона виросла на Земфірі, то це означає, що вона просто нічого не чула. І таких людей дуже багато.
Про скандал щодо фемінізму
Це — кремлівська ІПСО. Якщо ми будемо продовжувати порушувати цю тему, ми просто будемо їм допомагати. Тому я взагалі не хочу про це говорити.
Якщо хтось не знає, як працює кремлівська ІПСО: вони вишукують больові точки українського суспільства, і так звані корисні ідіоти це підхоплюють. А медійникам треба перегляди.
Той випадок не єдиний, я прослідковую тенденцію. Наприклад, я випускаю пісню «Зродились ми» — і за пів року мене прокочують по українській мові. То був якийсь 2017 рік, там Соловйов доєднався і всі ці діла. Потім пісня з Устимом «Ми ростем» — вони мені раз, ще ІПСО. Зараз я почав до війська їздити, вони раз мене — по жінках. І так працюють.
Я вважаю, що проблема українців у тому, що вони ведуться на картинки й слова і не вдивляються в дії та зміст того, що люди роблять. Зараз за слова людей розмазують просто.
Узагалі до українців треба звернення: вам треба зрозуміти, хто є свій, а хто — чужий. Будь-який скандал у нас всередині зараз працює на кремль. От і все. Оце треба зрозуміти.

Що зараз із «ВВ»
Для мене це питання незрозуміле. Це як загалом у країні — не знаємо, що буде завтра.
До повномасштабки в мене була така історія, що я з «ВВ» працюю, ми випускаємо пісні, які можемо зіграти разом, а потім граємо їх на концерті. Паралельно в мене були сольні проєкти, де я працював з іншими музикантами, іншими аранжуваннями.
Про матюки
Я жив у дитинстві в Мурманській області, там була криміногенна така обстановочка, вульгарна і небезпечна. І мат на маті. І коли я приїхав на Полтавщину, я просто був шокований, що в селі взагалі не матюкаються. Мій дід, моя баба, мої однолітки. І це мені дуже сподобалося.
Узагалі як я став українцем. У мене був дід російський, і був дід український. Ми приїхали на Курщину, і мама каже: «Іди погуляй, синку». Я пішов. Сидять мої однолітки, 8-11 років, курять «Бєломор», п’ють портвейн і жмакають дівчат. Мені було 9 чи 8 років, і я реально перелякався. Мені стало страшно, і я сказав мамі, що не піду туди гуляти.
Потім мене одразу на Полтавщину привезли. А там гумор дуже м'який, на «ви» звертаються до батьків і ця вся штука. І воно в мені якось визрівало. І коли мені треба було в паспорті написати, яка національність, я собі написав українець, тому що мені реально це подобалось.
Кацапи матюкаються більше, ніж ми. Моя думка — що більше ми матюкаємося, то більше стаємо схожими на кацапів. Тобто якщо будемо матюкатися, як вони, то ми породимо кацапів у собі. І розведемо кацапщину тут, в Україні. Мій тато ніколи не матюкався переді мною. І я ніколи не матюкаюся перед дітьми. Я не бачу Україну з матюками.
- Поділитися: