«Я не бачу Україну з матюками». Олег Скрипка про ювілей, творчу депресію і російську ІПСО

Про свої 60

Я довго боровся, щоб цієї цифри не написали на афішах. Коли вона звучить — просто дивує, скажімо так. 

Я рок-музикант, і, безумовно, я спостерігав, як живуть і красиво старіють чи мужніють рок-музиканти, яких я поважаю. Замислювався: ось ти з баяном стрибаєш в лампасах, а потім стаєш солідним — і що робити? Я спостерігав за деякими хлопчиками похилого віку (в Європі таких багато, тому що життя там комфортне й у людей залишається такий дитячий погляд на життя), і мені не хотілося таким бути.

У дитинстві, коли я вже грав на гітарі, по телевізору показували оркестр під керівництвом Силантьєва. Виходив, наприклад, Кузьмін і пиляв на гітарі з оркестром. Мені це дуже подобалося. І такий варіант — рок з оркестром — я буду представляти 25 травня з «НАОНІ Оркестра». 

Як я відчуваю свої 60? Роки минають, ти бачиш, як змінюється людство, змінюється країна, музиканти з'являються, музиканти зникають, а ти все тут, все спостерігаєш, якось так. І б’єшся з тим невгамовним драконом несмаку. 

Про творчу депресію

Чесно кажучи, у мене творча депресія почалась з 2014 року і триває досі. Війна на всіх вплинула, але ще просто перегорнулася сторінка, і з'явилося багато нових артистів. 

Я вважаю, що «ВВ» і моя музика — це був експортний варіант української пісні. Ми мали аудиторію за кордоном завжди, і в росії теж. Напевно ⅔ аудиторії до 2014-го — це була російська аудиторія. Вона зараз зникла. Я від неї відмовився, і це не був імпульс. Це сталося природно.

Був початок 2014-го. У нас концерт в Пітері, переповнений клуб «Космонавт». Війна вже почалася, вже почався Крим. Я стояв на сцені й зрозумів, що я останній раз в рашці. Просто відчув, що все. 

Звичайно, було незрозуміло, що далі. І в мене, зізнаюсь, була творча депресія. Ми їздили до військових грати, а от писати пісень про війну… Ми ж приколісти, ми панки.

Зараз я запускаю пісню «Батько наш Бандера». Там є, скажімо, такі больові точки, які треба розім'яти на тілі України, у стосунках навіть з Європою, з Польщею тою самою. 

Або випустив пісню «Номад». Там є військові мотиви, але це блюз. І річ у тім, що оця залізна завіса, яка була в Радянському Союзі, не пустила в Радянський Союз і, зокрема, в Україну блюз, панк і рок-н-рол для широких мас. 

Естетичні проблеми України є, зокрема, й тому, що ці ритми й цей світогляд сюди не потрапили. Власне, можна сказати, що совок панує якраз на тих теренах, де зупинилися справжній рок-н-рол і блюз.

Про драйв і публіку

Ми — драйвові. Драйв — це завжди була наша фішка. Мені в публіці зараз дуже часто не вистачає енергії. Ти качаєш, а вони — не розкачуються. 

Ми зараз в Лондоні грали. Це було таке випробування, бо публіка — англійці, причому таке high society. Там навіть «Весну» не знав ніхто. Але качалися. Тому що це — англійці, це — рок-культура. 

І коли ти сидиш в аеропорту, в «Гатвіку», — там тобі Queen і Led Zeppelin грають у буфеті. Сидять дідусі й качаються, і ти думаєш: оце от культура. Це реально країна, в якій я почуваюся комфортно естетично. 

Про нову українську музику

Українську культуру продовжують закачувати катком. І я зараз навіть не про війну, а про інформаційний стан. Підйом української музики? Якщо називати музикою звуки й українськомовні тексти, то так. 

Я для фестивалю «Країна мрій» набираю музику, то слухаю колективи й бачу тенденції. У 1990-х — 2000-х українські митці й слухачі більше були відкриті для всього світу. А в кінці 2000-х — у 2010-х щось відбулося — і ми пішли в шлейфі рашки. 

Є одна хороша співачка, я з нею співпрацював, реально талановита людина, молода, дуже молода. І я питаю її: «На чому ти виросла?» А вона каже: «На Земфірі». Якщо вона виросла на Земфірі, то це означає, що вона просто нічого не чула. І таких людей дуже багато. 

Про скандал щодо фемінізму 

Це — кремлівська ІПСО. Якщо ми будемо продовжувати порушувати цю тему, ми просто будемо їм допомагати. Тому я взагалі не хочу про це говорити. 

Якщо хтось не знає, як працює кремлівська ІПСО: вони вишукують больові точки українського суспільства, і так звані корисні ідіоти це підхоплюють. А медійникам треба перегляди. 

Той випадок не єдиний, я прослідковую тенденцію. Наприклад, я випускаю пісню «Зродились ми» — і за пів року мене прокочують по українській мові. То був якийсь 2017 рік, там Соловйов доєднався і всі ці діла. Потім пісня з Устимом «Ми ростем» — вони мені раз, ще ІПСО. Зараз я почав до війська їздити, вони раз мене — по жінках. І так працюють.

Я вважаю, що проблема українців у тому, що вони ведуться на картинки й слова і не вдивляються в дії та зміст того, що люди роблять. Зараз за слова людей розмазують просто. 

Узагалі до українців треба звернення: вам треба зрозуміти, хто є свій, а хто — чужий. Будь-який скандал у нас всередині зараз працює на кремль. От і все. Оце треба зрозуміти.

Що зараз із «ВВ»

Для мене це питання незрозуміле. Це як загалом у країні — не знаємо, що буде завтра. 

До повномасштабки в мене була така історія, що я з «ВВ» працюю, ми випускаємо пісні, які можемо зіграти разом, а потім граємо їх на концерті. Паралельно в мене були сольні проєкти, де я працював з іншими музикантами, іншими аранжуваннями. 

Про матюки

Я жив у дитинстві в Мурманській області, там була криміногенна така обстановочка, вульгарна і небезпечна. І мат на маті. І коли я приїхав на Полтавщину, я просто був шокований, що в селі взагалі не матюкаються. Мій дід, моя баба, мої однолітки. І це мені дуже сподобалося.  

Узагалі як я став українцем. У мене був дід російський, і був дід український. Ми приїхали на Курщину, і мама каже: «Іди погуляй, синку». Я пішов. Сидять мої однолітки, 8-11 років, курять «Бєломор», п’ють портвейн і жмакають дівчат. Мені було 9 чи 8 років, і я реально перелякався. Мені стало страшно, і я сказав мамі, що не піду туди гуляти. 

Потім мене одразу на Полтавщину привезли. А там гумор дуже м'який, на «ви» звертаються до батьків і ця вся штука. І воно в мені якось визрівало. І коли мені треба було в паспорті написати, яка національність, я собі написав українець, тому що мені реально це подобалось. 

Кацапи матюкаються більше, ніж ми. Моя думка — що більше ми матюкаємося, то більше стаємо схожими на кацапів. Тобто якщо будемо матюкатися, як вони, то ми породимо кацапів у собі. І розведемо кацапщину тут, в Україні. Мій тато ніколи не матюкався переді мною. І я ніколи не матюкаюся перед дітьми. Я не бачу Україну з матюками.