Ким насправді був Степан Бандера? Володимир В’ятрович про український націоналізм, розкол ОУН та вбивство

Український націоналізм

Український націоналізм як окрема ідеологія починає формуватися на початку XX століття. Як ідеологічна течія він виникає паралельно у всіх інших народів, які боролися за свою незалежність. 

Суть його дуже проста. Основа будь-якого націоналістичного руху — це те, що окремий народ, окрема нація має право на окрему державу. Це, скажімо, фундамент націоналізму. У всьому іншому націоналізми можуть між собою дуже відрізнятися. 

Особливість націоналізму як ідеології в тому, що він дуже залежить від тієї нації, яку він покликаний виражати: український націоналізм може бути одним, польський — іншим, угорський — ще іншим, російський — ще іншим. Тому вивести якусь єдину спільну модель націоналізму насправді дуже важко. 

Якщо говоримо про український націоналізм, то він почав формуватися, коли українці вперше задумалися, що нам було б, напевно, краще, якби ми не були частиною російської чи Австро-Угорської імперії. Найбільш окресленим першим кроком до формування ідеології націоналізму була робота Миколи Міхновського «Самостійна Україна» 1900 року, в якій українці вийшли з чітким формулюванням, що нам потрібна своя держава. 

Становлення Бандери

Треба розуміти, у яких умовах зростав Степан Бандера. Він народився 1 січня 1909 року, тобто за 5 років до початку Першої світової війни. Це ще за «бабці Австрії», але навряд чи він пам'ятав ті часи. Я думаю, що його перші враження вже більше пов'язані з самою війною або навіть вже з руйнуванням Австро-Угорської імперії. 

11 листопада 1918 року завершилася Перша світова війна. Але для українців це були дуже гарячі дні. Війна для українців не закінчилася. Річ у тому, що ще за 10 днів до того українці на Галичині проголосили створення незалежної України — Західноукраїнської Народної Республіки. Відбувся так званий Листопадовий зрив, коли українці здійснили переворот, захопили владу у Львові й поставили перед фактом Австро-Угорську владу, яка ще існувала, і поляків, які претендували на проголошення незалежності, що тут буде наша держава. 

На жаль, довго не протрималися на території Галичини чи заходу України. Через кілька місяців Польща, озброєна, зокрема, західними союзниками, вибила Українську галицьку армію спочатку зі Львова, потім узагалі з Галичини. Вона перейшла за Збруч. 

І це все відбувалося на очах юного Степана. Тобто він це бачив, пам'ятав. Його батько був священником. А тут, до речі, треба розуміти, що якраз священники були цим першим поколінням української національної еліти. Особливо на Галичині. 

Річ у тому, що якщо у Наддніпрянській Україні православна церква часто була інструментом російської імперії, то на Галичині греко-католицька церква, навпаки, десь у XIX столітті перетвориться на один із визначених інструментів формування національної свідомості. 

І от друга половина XIX — кінець XIX століття, основою української національної еліти на Галичині є священники. І серед тих дітей священників з'являється вже наступне покоління національної еліти. Це Степан Бандера, Ярослав Стецько та інші. 

Але батько Бандери не просто священник. Він, як і багато його колег, активний у громадському житті, а потім — один із капеланів Української галицької армії. 

І ось Українська галицька армія відступає за Збруч. Галичину захоплюють поляки, встановлюється окупаційний режим. Потім зазнає поразки й армія УНР. У 1921 році підписується угода між Польщею і більшовицькою росією, яка ставить крапку в будь-яких спробах відновити українську державу.

Україну ділять між собою. Під більшовицьку росію потрапляє Українська Радянська Соціалістична Республіка і частина заходу України, Галичина та Волинь потрапляють під Польщу. 

Усе це відбувається на очах юного Степана. Його покоління, тобто ті люди, які потім будуть творити ОУН і УПА, — це на той час хлопці, яким по 8-10 років, які усвідомлюють гірку поразку своїх батьків. Вони вже достатньо спостережливі. Вони пройшли разом із батьками через усе це приниження. І очевидно, що ця гіркота поразки й прагнення реваншу — це перше, що стало поштовхом для того цілого покоління, уособленням якого й став Степан Бандера.

Трансформація образу Бандери

Щоб розуміти якісь їхні мотиви, ми маємо це не оцінювати з перспективи сьогодення чи тим паче якоїсь нейтральної атмосфери, а все-таки зануритися в ті роки. 

Якщо говорити про сьогодення, то зараз, коли почалася війна, ми краще починаємо розуміти Бандеру, тому що ми теж бачимо цю загрозу. І ця загроза — війна, втрати — теж нас радикалізує. Тому ми стаємо більше в резонанс з Бандерою, і він стає більш зрозумілим. Тому зараз відбуваються колосальні зміни в усвідомленні українцями Бандери. 

Ще кілька років тому, коли ми жили в мирній та спокійній Україні, Бандера видавався радикалом. Зараз, на жаль, ми опинилися в ситуації, коли можемо його зрозуміти. 

Це була справді атмосфера того, що весь світ проти тебе. Польща завоювала, Захід благословив. У 1923 році було оголошено, що Польща має право на ці території. Будь-яка боротьба безглузда. 

І польська влада починає поступово спрямовувати свої зусилля на те, що всі, хто живе на території Польщі, мають бути не просто громадянами Польщі, вони мають стати поляками. А для цього вони мають вивчати тільки польську мову і шанувати польських героїв. І це дуже системно й агресивно насаджується через два інструменти: освіту та інформаційну політику. 

Коли ти не поляк, ти маєш проблеми. Наприклад, проблеми з освітою, ти не можеш вчитися у якійсь вищій школі, тому що квота для українців була чітко встановлена і поза межами неї не могли набирати (до речі, Бандера — один з тих, хто все ж зумів вступити у Львівську політехніку). Ти відчував від цієї держави штучні перепони, які не давали тобі змоги себе реалізувати. 

Коли закінчив навчання, робити самодостатній бізнес чи вмонтовуватися в якісь наявні фірми було дуже важко, якщо ти українець. Про державну службу забудь — щоб потрапити на державну службу, треба було пройти військову службу й засвідчити свою лояльність польській владі. На військовій службі тобі не дадуть рости до вищого якогось звання, тому що ти українець, відповідно, ти не можеш бути офіцером. 

Коротко кажучи, на кожному кроці якісь обмеження. І все це дуже низька стеля для самореалізації, яка тисне на цих молодих людей. Вони досить накручені тим, що опинилися у світі, який їх не приймає як українців, але водночас не готові зректися цього свого українства. 

І це, власне, призводить до того, що замість того, щоб кожен з них наодинці якось пристосовувався до цього світу чи наодинці боровся проти цієї ворожої системи, вони починають знаходити між собою якісь зв'язки та творити мережу різних організацій. І ця солідарність на базі спільного етнічного походження починає їх збивати докупи, і поступово набуває якихось організаційних форм. У 20-х роках досить серйозно починає розростатися громадське життя на заході України, і Бандера стає одним з активних учасників цілої низки громадських організацій. 

Роль «Пласту» 

«Пласт» — це надзвичайно важлива організація, яка була створена в 1911 році, і це українська філія, скажімо так, чи українське відгалуження світового скаутського руху. Якраз там Бандера себе вперше почав реалізовувати як громадський лідер. Попри те, що якихось, скажімо, природних даних для того, щоб бути якимось провідним членом організації, лідером, у нього не було.

Він був невисокого зросту, худорлявий, тобто був, власне, тією людиною, яка змушена була перед собою та перед іншими постійно якось формувати цей авторитет, доводити, що, попри те, що я там маленького зросту, хворобливий, я є тим, кого варто бачити, до кого варто дослухатися. 

І, власне, «Пласт» став одним із тих майданчиків, де він почав себе формувати, і не тільки він. Величезна кількість тих людей, які стали керівниками структури українського визвольного руху, пройшли через «Пласт».

Що важливого у «Пласті»? Це виховання в системі координат, що є важливими такі поняття, як Батьківщина, Україна, Бог, взаємодопомога. Тобто така посвята. А ще важливим елементом «Пласту» було самовдосконалення, постійне самонавчання.

Тому, власне, Бандера, який долучився до «Пласту», справді дуже багато там здобув. З іншого боку, з огляду на те, що структури «Пласту» тоді тільки розросталися, він, безперечно, багато вклав у розвиток цієї організації. І тут, знову ж таки, подальшій радикалізації й Бандери, і ОУН знову посприяла польська влада, яка в 1930 році заборонила «Пласт» під приводом того, що хтось з учасників був затриманий на якихось акціях українських націоналістів.

Коротко кажучи, ще один канал самореалізації для цього молодого покоління був ліквідований. Тому тим людям, які до того готові були працювати ще в якомусь легальному секторі, залишили можливість майже виключно підпільної роботи. І десь у 1929 році ці різні молодіжні організації, зокрема активісти «Пласту», поєднуються з ветеранським рухом, і утворюється Організація українських націоналістів.

Методи роботи 

Що вони могли робити? Умовно 1930 рік. Нібито є легальні українські політичні партії, які мають навіть своє представництво в польському парламенті. Проте влада проводить таку акцію, яка називається пацифікація. Суть її полягає в тому, що нумо втихомирювати українське село. Вриваються в українське село, нищать українські організації, кооперативи, просвіти, спалюють книжки, б'ють людей, кількох людей убили. Українська парламентська репрезентація робить протести, їх ніхто не слухає.

Паралельно відбуваються вибори, під час виборчої кампанії польська влада заарештовує українських кандидатів для того, щоб вони програли ці вибори.

Стає зрозуміло, що будь-які легальні способи просто не працюють, тому що в державі, яка поступово скочується в авторитаризм, для того, щоб тебе почули, треба було, очевидно, привернути до себе увагу силою. Тому, власне, вони вдаються до вже силових акцій, терористичних акцій. До того ж треба знову розуміти різницю між їхнім терором і тим, що ми розуміємо під терором тепер. Терор тепер — це підірвати торговий центр для того, щоб залякати всіх. Терор тоді, який вони проводили, — це зброя слабких проти сильних, проти влади, тому що він був спрямований проти представників окупаційної влади. Убивали тих людей, які були провідниками окупаційної влади на цих територіях. Тобто коли було вбито якогось там міністра Перацького, міністра внутрішніх справ Польщі, то це не тому, що він поляк, як намагається дехто говорити, а тому, що він, власне, був тим, хто реалізовував політику полонізації на цих територіях.

Були випадки, коли серед тих, кого вбивали, були українці, звинувачені у співпраці з ворогом. Наприклад, було вбито директора української гімназії у Львові Івана Бабія, який, попри попередні заслуги, активно співпрацював із польською владою. Побоюючись того, що радикалізм молоді може поставити під загрозу саме існування його освітнього закладу, він вирішив піти на співпрацю із польською владою, і доходило до того, що він навіть здавав своїх учнів, які були членами ОУН. 

Якщо це оцінювати з погляду сьогодення, то, напевно, ми так само оцінили б дії якогось учителя чи директора маріупольської школи, який здавав би російській ФСБ українських учнів. Якби його вбили, напевно, ми це вважали б терактом, але таким, який виправданий, заслужений. 

Формування ідеології ОУН

Насправді російська пропаганда розраховує на те, щоб прищепити якесь тавро — нацизм, фашизм, антисемітизм тощо. Воно повністю працює в росії. На жаль, довгий час воно працювало й на українців, які не намагалися з цим розібратися. Воно, на жаль, і певною мірою працювало і часто ще працює  десь на Заході.

Навіть коли ми говоримо про академічну якусь дискусію, то там теж виринають такі тези, що і на ОУН, і на Бандеру безпосередньо величезний вплив мала фашистська чи нацистська ідеологія. Безперечно, коли ми говоримо про ОУН, ми говоримо про молоду політичну силу, яка формувалася в певних умовах. Це 30-ті роки, це справді занепад лібералізму, занепад демократії, це світ, який котиться до Другої світової війни, де набагато популярнішим є якийсь радикалізм — чи то фашизм Муссоліні, чи то нацизм Гітлера, чи то комунізм Сталіна. Тобто течії та ідеології, які є радикальними, які хочуть перебудувати світ, які є революційними, і, безперечно, кожна з цих ідеологій у якийсь спосіб впливала на формування ідеології ОУН. Але водночас забуваються інші важливі речі, які теж впливали на формування ідеології ОУН. Це, очевидно, якісь попередники ОУН в національному русі, навіть соціалістичного характеру, це, беззаперечно, ідеологія чи ідея «Пласту», скаутингу. 

Тому ідеологія ОУН — це суміш усього того, в чому вона формувалась, але водночас це щось абсолютно унікальне, українське, яке ставило собі за мету бути, з одного боку, відображенням української ментальності, з іншого боку — боротися за українську державу. Тому коли говорять, що нібито співпраця Бандери та бандерівців з німцями до 1941 року, яка справді мала місце, була обумовлена ідеологічною близькістю — це не так, тому що ані з боку німців ця ідеологічна близькість не могла сприйматися, ані з боку українських націоналістів, які, очевидно, розуміли, що їхнє завдання — це реалізація українських цілей, а не бути якимись виконавцями німецької концепції перебудови світу заради Німецької імперії. 

Про колаборацію між ОУН і німцями можна говорити до 1941 року, суть її полягала в тому, що є спільний ворог — Радянський Союз, і ОУН потребувала підготовки військових кадрів для того, щоб боротися за незалежність. Німці потребували якихось людей на тих територіях, куди вони будуть заходити — місцевих, які будуть готові боротися проти їхнього ворога. Тут немає нічого спільного з ідеологією, тут суто практичний інтерес з обох боків. Саме тому і співпраця відбувалася не з якоюсь там нацистською партією, а з німецькою розвідкою. 

Тому, власне, ця співпраця була абсолютно практичною: ми даємо вам вишкіл, ми даємо вам зброю, виконуєте такі-то завдання. Українські націоналісти брали на себе відповідальність за реалізацією певних місій, але водночас ставили для себе зовсім інші завдання, набагато більші. Українські націоналісти ставлять перед собою свої цілі — мати збройний відділ, який буде забезпечувати проголошення і створення української держави на тих територіях, де вони йдуть. 

Розкол ОУН

Степан Бандера — прихильник авторитарної насильницької політики? Не зовсім так. Усі структури, які він будував, — це команди. Попри те, що в ОУН був такий пафос лідера. Тобто лідер — це той, хто ухвалює рішення, той, хто знає, як за собою вести. Навіть певний час був культ, деякий час після вбивства Коновальця говорили про вождя. Але це не дуже прижилося.

Але в будь-якому разі в Бандери це завжди були команди. Тобто всі його проводи — керівні органи в ОУН, які він створював, — це сильні люди. Це не тільки один Бандера. Там люди, кожен з яких — сильна фігура. Тому він загалом був командним гравцем і творив команду. До того ж треба розуміти, що Бандера як керівник ОУН — це був якраз бунт проти вождя Мельника. Це був бунт проти авторитаризму в Організації українських націоналістів.

У 1938 році було вбито Євгена Коновальця, і постало питання, хто буде наступним. Коновалець був саме тим, хто об'єднував старше покоління українських націоналістів з цією молоддю, яку представляв Степан Бандера. Коли його вбили, старше покоління сказало, що наступником буде Андрій Мельник. Він був близьким товаришем Євгена Коновальця. Це людина достатньо авторитетна й авторитарна. Тоді почав творитися цей культ вождя. Посмертно робили культ вождя Коновальця, і в тіні його почав витворюватися культ нового вождя, яким був Андрій Мельник. Бандера на той момент перебував у польському ув'язненні за вбивство міністра Броніслава Перацького. І коли він вийшов на волю з початком Другої світової війни, то зрозумів, що ті принципи роботи, які він закладав як керівник ОУН на заході України, не спрацьовують.

Він зустрічається тоді з Андрієм Мельником, з великою повагою до нього ставиться як до представника цього старшого покоління, але потім він розуміє, що якогось бачення, як має розвиватися ОУН, у нового керівництва організації немає. Є дуже щільна прив'язка до Німеччини. Ставка була на повторення подій Першої світової війни, що Німеччина розіб'є Радянський Союз, буде зацікавлена в нас як у союзниках, і вона створить українську державу. Бандера з цим не погодився, вважав, що нам треба бути готовими якось самим до своєї роботи.

Починається така завзята дискусія, яка закінчується розколом. Бандеру виключають з ОУН. З'являється ОУН (б), революційний провід ОУН, який вважає, що, на жаль, керівництво, яке перебуває в еміграції, дуже в'яло готується до тих подій, які мають статися, завдяки яким має з'явитися українська держава.

Цей перший революційний провід — це велика команда тих людей, кожен з яких в майбутньому буде відігравати велику роль в українській визвольній боротьбі. Тому представляти Бандеру як якогось такого авторитарного лідера — це недоречно. Сама поява Бандери як окремого лідера — це альтернатива до такого вождизму, який намагалися закріпити в організації після смерті Коновальця ті, які потім стали представниками ОУН Мельника. 

Остаточно це розходження між обома течіями фіксується вже в 1941 році, коли починається німецько-радянська війна. Бандерівці вирішили, що, звичайно, добре, що німці будуть воювати проти Радянського Союзу, але їх треба ставити перед фактом, що буде українська держава, а не чекати, поки вони самі скажуть, що вони готові співпрацювати. Тому 30 червня 1941 року, коли український військовий батальйон «Нахтігаль» на чолі з Романом Шухевичем заходить до Львова, займають радіостанцію, займають кілька важливих об'єктів у цьому місці, вони проголошують створення незалежної української держави, по радіостанції про це оголосили.

Це абсолютно не вписувалося в плани німців, які заарештовують Степана Бандеру. Він потрапляє в концтабір, якому буде перебувати до вересня 1944 року, тобто майже до кінця Другої світової війни. 

Життя в еміграції та вбивство Степана Бандери

Цікаво, що Бандера, який критикував Мельника за те, що він відірвався від того, що відбувалося в Україні, опинившись в еміграції, після Другої світової війни сам опинився в еміграції. Можливості для повернення не було, хоча він думав про це. Для нього це було важко, очевидно, тому що він, який завжди хотів бути в епіцентрі боротьби, опинився за її бортом. Але і в еміграції теж було над чим працювати, тому що там опинилися мільйони українців, які втікали від радянської влади. І тут він теж себе проявив як потужний організатор, тому що йому вдалося розгорнути діяльність ОУН і різних структур в еміграції, розгорнути активну інформаційну роботу (видавали газети, журнали) й актуалізувати українські питання у світі.

Бандерівська течія дуже голосно зазвучала. Розгорнули мережу своєї організації спочатку по всій Західній Європі, де опинилися українці. Потім десь з кінця 40-х — початку 50-х років, коли почали роз'їжджатися далі українці, то вже з'явилися структури ОУН (б) в Північній Америці, Канаді, США, Південній Америці, Австралії. Це стала така глобальна світова організація, яка координувала свої зусилля. 

Тому, якщо хтось вважає, що Бандера, опинившись в еміграції, став просто пенсіонером, то він залишався дуже активним, інформаційно активним. І тому був досі небезпечним для радянської влади.

Тому, по суті, йому підписали смертний вирок. Було кілька спроб замахів на нього. І одна з них, до речі, 15 жовтня 1959 року, закінчилася його смертю. Бандеру вбив кілер КДБ, Богдан Сташинський. І це вбивство мало всі шанси залишитися нерозслідуваним, тому що зброя, яку було використано, — спеціальна трубка, яка стріляла ціанідом. Майже не залишилося слідів, і це мало такий вигляд, ніби просто був серцевий напад.

Але несподівано, в 1961 році, якраз коли споруджувалася Берлінська стіна, яка розділила Східний та Західний Берлін, на території Західного Берліна з'явився якийсь чоловік, який попросив політичного притулку. Натомість оголосив, що він був тим, хто вбив Степана Бандеру. Це був Богдан Сташинський, який потім на суді розкрив усю інформацію про те, як це відбувалося. І це стало міжнародною подією, скандалом, що цілковито скомпрометував КДБ та Радянський Союз і показав, чим саме займається Радянський Союз, який вбиває своїх політичних опонентів навіть на території вільного Заходу.

І так, замість того, щоб здобути якісь політичні дивіденди, радянська влада отримала з Бандери ще один символ, символ боротьби за незалежність, символ того, кого не зуміли якогось приборкати, кого довелося вбити. 

Перепоховання Степана Бандери

Періодично це питання звучить. Я думаю, що якщо і коли це відбудеться в Україні, то це буде символом якраз того, що Україна вже дуже серйозно змінилася, що Україна може і готова захищати пам'ять про таких людей. Тому що, безперечно, ми розуміємо, що його перепоховання зараз в Україні створить небезпеку. Це буде виклик росії. Очевидно, що це має статися, і це буде показником того, що це та держава, яка заслуговує на героїв, зокрема як Степан Бандера.