«Я раніше так не матюкалася». Саша Кольцова («Крихітка») про війну, домагання, ейджизм і «Мегалюбов»

Про музику

[Три альбоми за 25 років існування гурту] Я, напевно, повільно пишу. Я займаюся не лише музикою, тому от я сконцентрувалася на музиці, потім пішла кудись працювати. Згадала, що я хочу займатися музикою — почала займатися музикою. Тобто в мене така мультирольова кар’єра. 

Крім того, у мене дуже багато разів змінювався склад, тому що як не COVID, то війна, як не війна, так щось ще. І кожного разу ти перезбираєш групу співавторів. Тому, музики, напевно, не так багато, як хотілося б. Але я цього року дуже сильно налаштована скоротити цю паузу й уже навесні випустити нову музику трішки.

Перед тим, як я вперше виконала пісню «Крихітки» на чужий текст, на текст Олени Герасим’юк, я себе спіймала на думці, що емоційне життя настільки хаотичне, що мені просто страшно видавати тексти, які зараз мені пишуться. І вони точно не підходять для «Крихітки». Вони важчі. Я зрозуміла, що я не хочу виконувати це з гітарою, наприклад. Я не хочу це виконувати на сцені перед публікою «Крихітки». Я зрозуміла, що це щось інше. Може, воно піде в прозу, може воно піде взагалі не в щось музичне. І я зрозуміла, що мені, як авторці, потрібно переосмислити трішечки те, чим я хочу займатися.

З одного боку, я можу написати пісню за кілька годин. Таке буває, якщо мені прям дуже сильно треба. А з іншого боку, я розумію, що в мене весь цей час були проблеми з концентрацією і дофаміном, про які я дізналася не так давно — що це має назву, що це не просто. Я така: а, от чому я так пишу! От чому в мене у всіх ранніх інтерв’ю написано, що я пишу на третій-четвертій годині концентрації!

Нещодавно я спробувала нові техніки написання — організаційні, мені дуже сподобалося. І я, напевно, зможу скоротити якраз відстань між альбомами. 

Про колаборації та роботу з «Хейтспіч»

У мене небагато колаборацій. Щось цікаве з’являється раз на кілька років, і ми просто перетинаємося достатньо органічно. Так, як із «Хейтспіч», коли була ідея, а навколо неї притягнулися люди. Я не уявляю собі пісні з «Хейтспіч» років 10-15 тому. Тому що чужий вірш, дуже багато було зроблено не так, як я собі думала. Але все вийшло на краще, я розслабилася — і все було добре.

Я в індустрії й не в індустрії водночас, оскільки в мене є якесь там інше професійне життя. І інколи я в індустрію зазираю, і дивлюся: о, I like you. У мене є зараз у списку три особи, з якими я хочу дещо записати. Думаю, що, можливо, наступного року будуть якісь цікаві колаборації.

Про втрати

Коли загинула Іра Чека, я побачила, як мої знайомі побиваються за нею, наскільки це була для них цінна і близька людина. Вона багато для них означала. Я відчула малодушність, бо ми не були знайомі і я не відчуваю їхнього болю. Тому що в моєму поколінні інші були втрати. Я знаю батьків Ратушного. Коли знайомі, діти знайомих гинуть, це прям, ну, боляче. І тому, звичайно, це важко. 

Що ми без інших людей, що ми без почуттів до них? Ми наповнені віддзеркаленням інших у собі. Ми дивимося на себе очима людей, які нас люблять. І коли ми втрачаємо партнера, ми розуміємо, що йде частина себе не тому, що в нас щось відібрали, а через те, що ми весь цей час дивилися на себе чужими очима. І це були люблячі очі. Люблячі очі батьків, партнерів… 

У стосунках ми всі — краща версія себе. Коли закохуємося, ми закохуємось у кращу версію себе. І це дуже підтримує. У мене була важка історія багато років тому. Коли стало очевидно, що я можу втратити значущу для мене людину. І я знайшла дуже вдале порівняння, що якщо ти розміщуєш свої акції в чужій людині, і потім цей банк прогорає, ти банкрут. У тебе нічого не лишається, тому що ти все туди віддав. У тому числі плани, майбутнє. А коли майбутнє обрізається, це боляче.

Про адекватність

Мені нещодавно дали відзнаку «За розвиток цивілізованого діалогу», а я на неї дивлюсь і розумію, що два дні тому кричала на співробітницю ресторану. Це мені не характерно. Абсолютно. Я дуже неконфліктна насправді людина. Але три роки війни, недосипання, COVID, усі пертурбації. Я випустила момент і себе опанувала вже через хвилини півтори, коли на когось кричала. І я зрозуміла, що відбулося щось, що я не можу контролювати.

Я спала в бомбосховищі перші два місяці дуже добре, бо там темно, і ми там жили два місяці в Києві. Ми спускалися, у нас було облаштоване бомбосховище, і ми прокидалися о 10-й у повній темряві. І я розумію, що я прям тоді накопичила мелатоніну, у підвалі, з павучками.

Я матюкаюся. Я раніше так не матюкалася. Я знайшла для себе якісь лайфхаки. Коли я розумію, що мене зовсім накриває, я можу почитати, можу сходити у спортзал, можу просто взяти довгу прогулянку з новою музикою, тому що врешті-решт наші емоції — це наше тіло.

Пам’ятаєш, Björk колись побила журналістку? Журналістка просто підійшла заблизько до неї з сином, поставила якісь питання, і вона просто на неї накинулася і била людину головою об асфальт. Björk. Богиня. Мені тоді здавалося: ну як? А зараз я розумію, що можна впасти в глибину достатньо швидко.

Про «Мегалюбов»

Багато хто думає, що це про великі почуття. Насправді це не так. «Мегалюбов», якщо добре послухати текст пісні, — це про те, що тобі потрібне суперзусилля, щоб прийти додому, де тебе ніхто не чекає. Це про кризу в стосунках. І про зусилля, які треба, щоб зберегти стосунки. І якщо мої перші пісні про любов, вони всі були такі «та ти на першому місці», «ти такий, а я ні», «я тебе не заслуговую», то зараз ми виросли й уже пишемо, висвітлюємо реальний сектор емоційний. 

Про нульовий альбом

Слава Богу, що «Крихітка» не видала свій нульовий альбом. Бо коли я послухала цю касету, я така: «Боже, як добре, що не було соцмереж, як добре, що ми це не видали, як добре, що це прозвучало лише один раз лайвом на радіо». 

Це було на ФДР тоді, було таке модне радіо «Столиця», у 1990-х. Нам було по 17-19 років, і ми прийшли грати, альбому ще не було. І от я пам'ятаю, що мені 19 років, і я вже граю лайв на місцевому BBC тогочасному. І мене запитує Пелех покійний: «А що, якби у вашому житті з’явився продюсер?». І ми такі кажемо, такі підлітки: «Та пішов він нах*р, продюсер! Ніхто нам не потрібен, щоб нам вказували, як нам музику робити!». А музика була гівняна. 

Про усвідомлення себе українкою

Я приїхала в Київ після Чорнобильської катастрофи, напевно, це була друга половина першого класу. До того я жила в Капустиному Яру. Тільки це не селище, як зараз показують кривенькі хатки, це був такий здоровезний полігон з п’ятиповерхівками. Військове містечко. І потім, коли я потрапила в Київ, на Харківський масив, атмосферка там дуже сильно відрізнялася.

Батьки віддали мене в українськомовний клас, мені пощастило з цим. Я нещодавно бачилася з однокласниками, і мені однокласниця каже: «А ти пам'ятаєш, який ми тобі перший бойкот влаштували? Через те, що ти сказала “ваш соплівий Кієв”?». У 8 років чи скільки. І зі мною ніхто не розмовляв. А я тоді сказала, що це я ні з ким не розмовляю. Ось. Ми в одному чаті, у нас досі є чат. 

Але я розумію, що я відчула себе громадянкою України й почала віднаходити тут ідентичність точно не в школі, а вже коли вступила в ліцей. Це був кінець 1990-х і у нас були прям дуже заряджені вчителі. Тоді була «Червона рута», було таке піднесення, до нас запрошували класних викладачів з авторськими курсами про українську культуру, естетику, дебатний клуб. І в нас уже тоді було правило, що ми на території ліцею маємо спілкуватися українською. І тоді це нам здавалося крутим.  

Яким я бачу майбутнє російської мови в Україні? Домашній вжиток. Я нещодавно прийшла в новий спортзал, який мені дуже сподобався. Я зайшла в зал і тренерка командувала російською. І я не змогла. Я перепросила і вийшла. І я більше туди не піду. 

Про домагання

Ну, це специфічно. Коли ти потрапляв у будь-яке професійне середовище, організоване чоловіками, оплачене чоловіками й із очікуваннями чоловіків — з тобою специфічно розмовляють, тобі роблять специфічні натяки та коментарі. Мені так особливо нічого не скажеш, тому що характер. Мені пощастило давати відсіч раніше, ніж домагалися. Але в моїх колег повно таких історій. 

Я знаю дівчат, моїх колег, до яких вривалися у гримерки, просили сісти на коліна на концертах. Так, жінкам, якщо біля тебе не стоїть якийсь здоровань із битою, або грошима, або твій продюсер, важче.  Так само як їм важче у звичайному житті. Люди, сподіваюся, змінилися. І я дуже сподіваюся, що жінкам зараз зручніше.

Про ейджизм

Так, ейджизм існує. Стосовно жінок він існує. Як він виявляється? У нетактовності, у тому, що хтось штучно обмежує твої можливості, передбачаючи, що ти цього не зможеш, не захочеш.

Я доросла, я про це знаю. Свого часу я вибрала жити, а отже я вибрала старішати. І я спокійно йду назустріч цьому процесу. Я не конкурую з молодими, тому що з молодістю конкурувати нема сенсу. Молодість має цікавіший вигляд, тому що це молодість. І ти ніколи вже не будеш таким же ж молодим. Але ніхто ж не буде мною. Тобто, я не можу бути молодою, але ніхто не може бути мною. Ось і все.