«Ми — біле і чорне. Натці не подобається музика, яку я пишу». Євген Філатов та Ната Жижченко про стосунки, батьківство й нові проєкти

Про критику і гейт

Ната: Критика є, звісно. І гейт частково був і частково буває. У порівнянні з іншими людьми, звісно, він дуже маленький, але він все одно є. Як перфекціоністці, він все одно мені інколи робить боляче. Але, в цілому, це класне випробування, це класне тренування всіх своїх механізмів.

Мій перший альбом коли вийшов, його чомусь одразу дуже класно сприйняли. Десь кілька місяців жодного поганого коментаря не було, може, 1 на 10 тисяч. І оце мене й дивувало. Те, що це було так масово сприйнято і так позитивно. Я шкодую за тими часами, що я не цінувала той момент і мені постійно здавалося, що все погано, що недостатньо.

Я ж не слухаю, зрозуміло, свою музику, тільки на лайвах, коли ми її виконуємо. Був момент, що я повернулася і послухала через 10 років свій альбом перший. І подумала: блін, який прикольний альбом. Скільки там беків, про які я забула, і що все там, кожний рядочок так вистражданий, і багато що затерлося. І я от слухала, ніби це альбом інших артистів, і думаю: класний альбом. Це круто, що хоча б через 10 років можна десь так більш-менш суб’єктивно це оцінити. 

Про музику і розрахунок  

Ната: Для чого наша музика? Оце цікаве питання. Перший альбом був дуже чесним, напевне. Це та музика, яка мені дуже подобалася, кожна мелодія, текст, повністю все написане мною. Там про страждання, про всю мою емоційну субтильність. Ну от він справжній такий.

Я не думала про те, що це якось має подобатися якійсь кількості людей. Я не розраховувала на авдиторію навіть таку, яка була в Tomato Jaws. Я думала, що це буде якась ще ніша від цієї авдиторії. І що в мене от просто буде свій сольний проєктичок, і я в ньому буду зайнята. Але сталося по-іншому.

Євген: Досвід заперечує тобі мислити вільно, як справжній художник. Коли ти випускаєш трек, тобі кажуть: який ви зробите фокус, на який трек ви зробите фокус? З нас фокусники погані, тому що ми кажемо: о, оце буде хіт. І — взагалі мимо. А виявляється, що оцей, на який ви не звернули увагу, оце хіт.

Ната: Ну це доля, що успіх треку неможливо прорахувати. Повторити хіт неможливо. Але я дуже вдячна тому досвіду, що є, і я дуже рада тому, що все одно я ніби і є в музично-інформаційному просторі, і ніби мене і немає. І що в якийсь момент я не пішла на компроміс з собою. 

Про творчість, публічність і новий альбом The Maneken

Ната: Був період, що мене на шоу різні запрошували, це ще епоха телебачення, і я на тих шоу вмирала просто. Мені було настільки перед собою соромно, і не через те, що хтось про мене щось подумає. Мені було так неймовірно погано, що я потім виходила, в машині закривалася сиділа, просто 40 хвилин відходила від того, що я роблю. І з цієї стежки такої публічності, напевно, я зійшла. 

Мені здається, мій проєкт співіснує з такою річкою. Інколи є попадання, інколи знову відпливає. Той простір — це моя свобода творча і це велика цінність, що я її маю. Звісно, в цьому є недоліки, типу там цифри прослуховування, але в цій свободі є сенс життя, напевно, музиканта.

Євген: Моя творчість, от вона як починалася, так і йшла завжди між якимись проєктами, в яких я долучався. ONUKA, співпраця з Джамалою, потім я спробував себе як продюсера, гурт The Elephants з’явився. Потім почалася моя кар’єра кінокомпозитора, тому що я про це мріяв. Для мене саме студійне середовище, от воно для мене найважливіше напевно. 

От два тижні, чи там три тижні, як вийшов новий альбом. Але я вважав, що така музика недоречна, не на часі. Вона про сяйливе сонце, про спрагу до життя, про свободу. Альбом був готовий ще торік. І тоді я прям відчував, що важко, що зараз не треба цього робити. Але потім... Все одно випуск матеріалу — це команда, всі готуються. Я до останнього переживав.

З іншого боку, зараз є відчуття, що людям треба щось таке життєстверджувальне. Ната каже, що є мем. Що українці мають гнучкий графік роботи: вижили — пішли на роботу, не вижили — не пішли. Це жесть, але ж, блін. Я хочу обирати життя і надію на рух вперед все-таки.

Про стосунки

Євген: Ми — біле і чорне. Слухай, ну Натці не подобається музика, яку я пишу. «Оця ще ок, а оця — “Чунга-чанга”».

Ната: Не те, що не подобається. Це не найулюбленіша моя музика на світі. Є треки, які мені дуже подобаються. У мене дуже вузькоспецифічний смак. Плейлист просто як лазер вузький. І причому з роками він якось не особливо міняється. 

Я фанатка Kraftwerk. Там музика, стилістика, сенс. Коли тур можна анонсувати на вінілі, який вийшов, — мені здається, що це просто в ідеальному світі. Я просто дуже люблю, коли все продумане і концептуальне. 

Психологічно нібито доведено, що співіснують люди, які люблять різне. Женя — це, в принципі, людина-хаос, а я — людина-структура. І мені здається, що я структурую цей творчий хаос — і це рецепт нашого успіху. Я можу накинути загальну ідею, Женя її втілює творчо, а я потім ці творчі втілення вже структурую в якусь таку матеріальну історію.

Євген: Насправді, щодо естетики, то в нас багато спільного. Ми, можливо, любимо різне взуття, от взагалі як форму, але нам подобаються ті ж фільми, напрямки, якісь дизайни. Ми не є зовсім такими, як батарейка — плюс і мінус. 

Ната: У нас спільні цінності й це дуже важливо. Цінності загальнолюдські — про порядність, про чесність перед собою. Для мене дуже важливою, наприклад, є така чеснота, як щедрість. Женя — дуже щедра людина. Якби він був все те саме, що він є, але жлобенко, я б не змогла з ним співіснувати. 

Євген: Вже 18 рік наших стосунків. Ми справді й партнерами стали. І коли почалася війна, музиканти розлетілися, я кажу: ну добре, я прикрию на ударних. Я ж це написав, думаю, спробую. Довелося репетирувати. Я став у склад і поїхав на гастролі. 

Ми як друзі, і виходить, що всі наші творчі задуми все одно реалізуються насамперед нами двома, і потім, звісно, людьми, яких ми долучаємо. І ми можемо конфліктувати швидко, але дуже відкрито. Гав-гав-гав, гоп, усе — розійшлися, поїхали далі, нам ще дітей забирати.

Про батьківство

Ната: Останнім часом я дуже скептична стала. З’явилися діти. Війна. Дуже багато важелів цю творчу крилату особистість трошки фрезернули, скажімо так. І, мені здається, Женя дуже часто витягує мене з цього скепсису. І дуже часто ми дивимося на нашого сина, який придумає якусь ідею і ми йому вдвох кажемо: це не вийде. Він все одно це робить — і це виходить. У нього немає установок, що це не вийде. Бо чому це не вийде? І в нього виходить.

Батьківство нас порвало. І в якийсь момент я розумію, що ми не складаємо цей іспит так, як хотілося б. Але, слава Богу, з’явився садочок для другої дитини, і тепер ми прийшли на інтерв'ю, наприклад. 

Взагалі материнство — така тема розлога, про неї можна дуже довго розмовляти. Вона дуже романтизована в сучасному світі. І багато правди не тиражується, хоча це повинно бути. Наприклад, для людини, у якої було призначення, як у мене, і робота, і все, материнство не стало новим призначенням. Воно стало просто іншим, а те призначення призупинилося на якийсь момент.  

Материнство і батьківство — це найкращий фрезер для его. Кращого фрезера для его складно придумати. 

Євген: Батьківство загострює стрес. І якщо були якісь приховані моменти по ходу розвитку відносин, оце викриває все, напевно: «а от тоді», «а я ж казав».

Ната: Людині треба давати свій простір. Я не одразу до цього прийшла. Головне — вигрібати. І головне, щоб двом було ок. Мені здається, ми вигрібаємо і нам двом ок. 

Але те, в яких ми умовах перебуваємо в цілому в Україні, то, мені здається, що ми взагалі щасливі, що ми є, що ми живемо. Що в нас є діти, які прийшли у війну в Україні. Вони живуть на два міста — в Чернігові й Києві, вони виховуються в укриттях, це їхня реальність. Але ми маємо можливість дарувати їм дитинство, ми можемо писати музику, гастролювати, інколи виїжджати за кордон з турами, ми можемо закривати збори, ми можемо показувати дітям, що от є призначення навіть у такі часи. І оці уроки, які дала мені, наприклад, війна — і про стосунки, і про призначення — вони неоціненні. І коли це все закінчиться я точно знаю, що я буду романтизувати ці часи.

Про мрії

Євген: У мене є мрія конкретна. Я дуже хочу, щоб десь на цьому шляху все-таки з’явилася моя можливість співпрацювати з великими студіями, великими артистами. І якщо я не маю амбіцій як виконавець, то як аранжувальник і продюсер я відчуваю, що можу бути спроможним у конкурентному плані, і мрію про те, щоб здобути світовий досвід. Щоб я міг полетіти в Лос-Анджелес, посидіти там, сесію провести. Щось таке. От визнання в індустрії. 

Ната: Для мене ONUKA — це одна з площин Нати. З’явилася «Фабрична 12», є Ната Жижченко, як мисткиня. І мені завжди цікаво якісь такі надскладні ідеї втілювати. І, звісно, величезна мрія і ціль життя — це відновити фабрику музичних інструментів у Чернігові. В якомусь, напевно, меншому масштабуванні, але в цьому напрямі брати якісь складні ідеї та втілювати їх всупереч. Не на часі й усупереч — це мої основні девізи життя, напевно.