«Мені заплакати — раз плюнути». Валерій Харчишин про нове шоу, «критичні» гурти, російські гроші та мову

Про стосунки з Яніною Соколовою 

Чи дуже мене дратує, що так багато питають про це? Ну, дратувало до певної межі, яка змусила мене зробити той пост (пост про те, що стосунки були, але вже закінчилися — ред.). Чи після того почали питати ще більше? Ні. Правду кажучи, це перше інтерв’ю після того.

Це природно, що є інтерес. Але, коли ти йдеш (на інтерв’ю — ред.) з певною метою, коли у твоєму інтерв’ю щонайменше є 15 поінтів таких собі й 3-4 важливих, ти несеш інформацію про те, що твоєму гурту 30 років, що ти збираєш Палац спорту, що вийшов кліп на пісню і він є досить відвертим: і кліп, і пісня, і текст до неї. І все те, заради чого прийшов, просто нівелюється, знецінюється вся важливість подій. 

Та й загалом, мені поставили питання просто: чому ви приховуєте, чому уникаєте та які у вас стосунки. Я так зрозумів, що відповідаючи на це питання, як ми колись домовилися, що я не коментую, то це означає, що стосунки є і я уникаю просто. Тому я сказав: ну спілкувалися вчора, отримав повідомлення. І лише саме це «отримав повідомлення» дозволило журналістці, чи решті журналістів, порізали потім це все на заголовки. Вони не полінувалися, написали цілий текст про те, що я заявив, оголосив про стосунки. А не про те, що там Палац спорту, чи ще щось.

Що готує «Друга Ріка» до свого 30-річчя

На березень ми плануємо Палац спорту. Досвід у нас є. Він вселяє впевненість, оскільки ми були, мабуть, одним із небагатьох гуртів, які продали квитки на концерт в Палаці спорту. Я не пам’ятаю, якого року, але це було завершення нашої історії з альбомом «Піраміда». Це був останній концерт туру в Україні. Тоді ми продали 7777 квитків і зробили це за шість тижнів. Зараз ми оголосили (про концерт — ред.) за декілька місяців.

Ми не знаємо, яким буде альбом. Ми точно йдемо не з датою, ми не продаємо дату. Ми продаємо шоу. І ми вкладаємося в це шоу. У нас уперше буде режисер. Це Герман Нєнов (креативний продюсер Нацвідбору «Євробачення» — ред.). Ми обрали його не тому, що він постановник «Євробачення». Ми працюємо з тими останнім часом, хто горить і хто хоче це робити. Не виключно заради грошей, а заради того, щоб довести щось собі. Самореалізуватися, самоствердитися. Ще й із таким жанром, у якому працюємо ми. 

Про пісні нового альбому

Ми записали цей альбом, вірніше, демо, інструментальну частину, ще п’ять років тому. Але коли я переслухав пісні й тексти до цих творів, я зрозумів, що це не я, і це не про сьогодні взагалі. Тому пісня, яка має назву «Залишаю дім», вона мала інший текст. Вона була переписана і вже вийшла в такому вигляді про сьогодні. Це рефлексія на сьогодення й на те, як я бачу цей світ сьогодні. 

Про виступи за кордоном

Колись були проблеми. На початку повномасштабки ми зверталися до Міністерства культури, хоч ми не є державним чи академічним колективом. Ми зверталися туди й отримували дозволи. Я тоді був ще й генеральним директором Агенції з авторських і суміжних прав (УААСП). І час від часу звертався по дозвіл для того, щоб їхати на генеральну асамблею авторів СІЗАК чи на якусь подію, бо ми отримали дуже багато допомоги. Понад 20 мільйонів гривень ми роздали авторам музики. І якось я зрозумів, що черговий дозвіл, який видало Міністерство культури, трошечки запізнився.

Ми вже на той час почали співпрацювати з розвідкою. Ми збирали кошти, підтримували Сили оборони, зокрема розвідку та їхні підрозділи. Тому функцію якогось підрозділу Міністерства культури перетягнуло на себе Генеральне управління розвідки. І ми їздили саме в такий спосіб. 

Ми так чи так звертаємося до органів, які нам надають дозвіл, а наші концерти так чи так усі благодійні. Ми всі гроші віддавали. Тобто все, що ми заробляли, 100% віддавали. Тому я вважаю, що ми мали моральне право й правильно робили.

Про «критичні» гурти

Можна по-різному ставитися до творчості гуртів, які отримали статус критичної інфраструктури. Але якщо вони працюють, збираючи кошти для Сил оборони, то я вважаю, що це нормально. 

Можливо, це не так мало б називатися. Сама комунікація тригернула багатьох. 

Думаю, це не мало б мати статусу організації чи підприємства критично важливої інфраструктури. Це навіть комічно звучить. Хоча, ви знаєте, все ж щось у цьому є. Бо якщо до культури ставитися, зокрема до слова, до української пісні, як до тієї, яка не перевзувалася й була осередком чи сховком ідентичності протягом 30 років, це теж важливо.

Ми згадуємо Івасюка, згадуємо Розстріляне відродження, які були колискою і знову ж оберегом нашої ідентичності. Вони в ті важкі часи були носіями, попри те, що в них була загроза бути фізично знищеними. Є ті музиканти, автори, виконавці, які протягом 30 років співали українською мовою, на яку не було запиту аудиторії, бо ці музиканти тут жили, тут народилися й не розглядали інших варіантів. 

Мені здається, що ми трошки недооцінюємо важливість слова, важливість культури, зокрема музичної, чого не можна сказати про ворога. Тому що цей ворог, з яким ми маємо справу, цей північний потік музики, він не припинявся протягом 30 років. Ми настільки були задурманені, що вважали, що живемо у відкритому демократичному світі, якою мовою хочеш — тою співаєш. Але вони спершу лагідно, а потім брутально поширювали російську культуру, роблячи нас носіями російської ідентичності тут. Я до того, що ті музиканти, які співали українською, які оберігали протягом 30 років цю ідентичність і не здавалися, хоч би що там було, — вони важливі, вони мають їхати у світ. 

Я зізнаюся, що теж винний: брав участь у численних тих шоу інтерактивних, які переважно робилися або за гроші олігархів, або за російські кошти. Зокрема, на один із каналів привозився мішок грошей і ми робили «Як дві краплі». Там співали виключно або іноземні твори, або російськомовні. А коли я сказав — а можна одну українську? Мені відповіли: вона «смішна і грустна, поплакать і посміяться». Вони свідомо це все робили.

А гроші там завжди є, бо там є березовий сік, який капає постійно, безперервно, і не треба нічого для цього робити. Просто дірку просвердлив у березі — і воно капає. Вони про ідентичність добре знали, що це головне.

Так ось, повертаючись до того, чи треба, чи не треба дозволяти українським музикантам їхати за кордон. Вони мають привозити якісь донати, кошти на Сили оборони. Вони мають поширювати нашу ідентичність, наше українське слово, українську пісню. Я, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що відсотків 50-60 людей у світі, які не є носіями слов’янських мов, не знають відмінностей і на слух не можуть відрізнити українську від російської. А це важливо. 

Про сльози в кліпах 

Один раз плакав у кліпах. Більше? Ну, можливо, так. Мені насправді заплакати — раз плюнути.

Я колись думав, що я актор, і навчався трохи акторської майстерності. І це, мабуть, найлегше мені вдавалося. Важче було розсміятися в кадрі, ніж заплакати. 

Але не завжди. Мабуть, це гормональний якийсь збій. Як оці дідусі сидять і побачили там рабиню Ізауру, чи фотку себе молодого. 

Про крутих дідів 

Крутими дідами будуть Фагот і Фоззі, я думаю. Вони мають усі ознаки. Років через 5-10, можливо.

А зі старших? Крутий дід Олександр Злотник. Ми їздили на Генеральну асамблею СІЗАКу в Софію. Він дуже багато музики написав. І його пісні й зараз переспівують. І ці пісні набувають актуальності знову й знову. І ще він ректор Музичної академії імені Глієра.

Це людина, яка боролася, наприклад, за те, щоб за радянських часів дозволили звучати пісням гурту Beatles в Україні. Принаймні там, де він хотів їх транслювати. І він таку схему придумав складну. Тобто дядько боровся й зберіг ту ж ідентичність. Зрозуміло, що він писав і російською, і українською. Але така бісексуальність була притаманна всім, хто хотів вижити й залишитися музикантом.

Я давно для себе сформулював, що це був єдиний спосіб існування української культурної ідентичності. Так, навіть ми здалися. У кінці 2011 року ми записали, є такий грішок, одну пісню російською. Та вона не вписувалася в концепцію альбому, коротко кажучи. Це була колаба зі співачкою.

Про роялті

Я б не казав, що процес буксує. У мирний час було зібрано менше, ніж ми у воєнний час зібрали й розподілили, виплатили. Зараз наводиться лад із програмним забезпеченням, і буде набагато швидше. Вже набагато швидше сплачується роялті, і розподіл іде швидше. Я сподіваюся, що до того часу, як буде призначено конкурс з акредитації, будуть сформовані всі механізми, і всі зрозуміють, що платити треба в ту організацію, яка є прозорою і де гроші розподіляються прозоро й насамперед серед кінцевих бенефіціарних власників, власників майнових прав, тобто серед авторів, а не серед кого завгодно.

Думаю, це питання часу. І, знову ж, ми киваємо на війну з одного боку, але з іншого боку й під час війни можлива ця діяльність, тому що платформи Google, YouTube, Spotify, Apple Music — всі працюють.

Про тренд на перекладання власних російськомовних пісень

Дуже добре, що нарешті ці люди, ці громадяни й виконавці самоідентифікувалися, тобто оголосили про свою ідентичність і належність саме до українського інформаційного й музичного культурного простору. Це дуже добре.

Погано, що пізно. Погано, що протягом 30 років вони були частиною і робили нас частиною інформаційного культурного музичного простору росії, були, по суті, росіянами й робили нас такими. І це біда. Але що про минуле говорити? Його вже не виправити, його просто немає. Є тільки сьогодні й завтра.

Але чи перекладати, чи не перекладати? Краще писати нове, а не перекладати. 

Поради молодим гуртам

Я не знаю насправді, що зараз порадити, тому що я не є молодим виконавцем, і я жив в інший час, і в інші часи відбувалося моє становлення особистості і як музиканта, зокрема. Єдине, що я можу — керуватися своїм досвідом: як я відчував, як я робив і чи принесло воно успіх. 

Правду скажу, що ті пісні, які я вважав кон’юнктурними, вони такими й залишились. І коли ми усвідомили, що, блін, ніяких форматів не існує. Формат — це те, що ти віднесеш потім на радіостанцію чи на телебачення. А те, що ти робиш, те, що ти твориш у співтворчості з музикантами, воно не має ніяких форматів.

Ми не створювали б собі обмежень, форматів. Коли ти про це забув, коли почав творити й не йти на угоду із совістю, і не брехати сам собі. Коли я не змінював тексту, а те, що саме боліло в той конкретний момент, лягало на папір і потім з’являлося аудіо в просторі. І тільки ті чесні пісні ставали, направду, хітами. Так було з піснями, ну, коротше, всіма, які ви знаєте. Зокрема, там «Секрет», такі інші. А ті пісні, які висмоктувалися з пальця, складалися літери… Можливо, це ми такі х*йові ремісники, що не можемо, як Меладзе колись, одну за другою. Але в нього теж були свої секрети. 

Так ось, не зраджувати собі, не зраджувати своєму слухачеві, і робити свою музику чесно, щоб тобі було, блін, не соромно хоча б перед самим собою. Тоді буде кайф. 

І не бігай із форматів у формат. Можеш шукати, але, можливо, навіть не всі пошуки треба показувати. Коли знайдеш, точно тоді показуй. Коли ти захочеш поділитися своєю піснею з коханою, коли ти будеш бігти, збивати ноги, впадеш, зламаєш собі шию або нічого не зламаєш, доб’єш ґулю, і скажеш: ось я написав. Оце тоді точно хіт. І це точно та пісня, яку треба показувати. А коли ти соромишся, то краще не показуй.