«Москва була відсталим селом». Віктор Морозов про музикантів і дисидентів, перше виконання гімну України й смерть Івасюка

Про зірок у 1970-х

Я почувався зіркою, коли ми грали на танцях у Львові. Тому що там було весело, всі танцювали. Я не любив концерти, тому що публіка наша тоді була дуже затиснена. Сиділи всі, ну там поплескали. 

Пам’ятаю, як ми до Польщі виїхали — там публіка танцює і я такий кайф отримав! А вертаєшся — тут всі затиснені, без усмішок сидять. Тому мені дуже довго не подобалося. 

Мені подобалося робити так звані квартирники, де збирались ми в колі друзів. Поети читали свої нові вірші, художник показував картини, я — свої нові пісні. В Чубая, в Рябчука, в Лишеги. Це наше «покоління зі “Скрині”», як я його називаю. 

Публіка вже значно пізніше розворушилася. Зараз навіть дивно подумати, що всі будуть сидіти на якійсь рок-музиці, склавши руки.

Чи були музиканти українських ВІА у той час дисидентами, борцями із системою

Я, звичайно, не назвав би музикантів тих років дисидентами, тому що я знав справжніх дисидентів. Я знав людей, які дійсно були заарештовані. Просто не порівняти небезпеку, яка над ними завжди висіла, з музикантами. 

Були, звичайно, проблеми. І в мене ці проблеми були великі, тому саме коли ці поголовні арешти почались у справжніх дисидентів, здається, у Стефанії Шабатури вдома знайшли рукописний альманах «Скриня», який, власне, Грицько Чубай задумав. І там були мої вірші.

То не був політичний альманах, а суто літературний. Але знайшли в людини, яку заарештували, і, відповідно, до всіх були якісь заходи. 

Я тоді вже закінчував навчання в університеті, і, по суті, лишалося мені буквально три місяці. Я вже писав дипломну роботу, коли мені сказали — «досить». Олегу Лишезі сказали — «досить». Миколі Рябчуку сказали — «досить». Всіх повідраховували. 

Грицька Чубая на декілька днів арештували, потім випустили. А нас усіх просто повиганяли з університетів. 

А наклалося на це те, що ВІА «Арніка» тоді брала участь у популярному телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти». Спочатку в Чернівцях був зональний турнір, де ми перемогли разом зі «Смерічкою». 

Що цікаво, ми туди їхали так, напролом. Ми навіть не мали ще назви. Тоді тільки утворився наш ансамбль при аптекоуправлінні. І ми їхали вже до Чернівців і думали, яку ж собі назву вигадати. А з нами їхав заступник начальника аптекоуправління Володимир Зіниха. І він, власне, запропонував «Арніка». 

По-перше, сказав, що починається з літери А, тобто ми будемо на перших місцях у списках. А по-друге, арніка — то лікарська квітка, пасує до аптекоуправління. Лікарська квітка, яка росте високо в Карпатах. І чоловіки її називають «кріпкостій». А для жінок вона використовується як засіб для запобігання вагітності.

Ми перемогли там у Чернівцях, потім на фіналі перемогли. І потім, коли верталися вже до Львова, чекали, що нас зустрічатимуть оркестр духовий, квіти, дівчата. А нас зустріли поважні, похмурі дядьки з обласного управління культури та обкому партії, і почався розбір.

Нас хотіли розігнати абсолютно. Чому? Тому що ми там у фіналі виконали обробку народної пісні «Чорна рілля ізорана». І начальник управління культури кричав, що «це бандерівська пісня, буржуазно-націоналістична». 

А з другою піснею було ще смішніше. Друга пісню, яку ми виконували у фіналі, називалась «Ой, на горі під вербою». Слова народні, а музику написав я десь 4-5 місяців перед тим. А нам сказали: «Цю пісню “Ой, на горі під вербою” в Мюнхені в 1940-х роках кола буржуазно-націоналістичні співали». Я так думаю — ніфіга, я тільки написав, а вони ж аж тоді співали. Чудо просто, машина часу. 

І нас хотіли просто розігнати за це. Нас урятувала начальниця аптекоуправління Віра Миколаївна Васильєва, син якої був художнім керівником і солістом. Вона, бідачка, бігала по бібліотеках, вишукувала збірники пісень, де та «Чорна рілля ізорана», і доводила що це нормальна, не бандерівська пісня. Нас урятувала. 

І мене врятувала, бо коли мене з університету відрахували, я тоді працював у бібліотеці на Стефаника. І, власне, Васильєвій, начальниці управління, зателефонували й сказали, що мене треба перевиховувати в робочому колективі. Вона мене тоді з бібліотеки забрала до себе в аптекоуправління й почала «перевиховувати в робочому колективі».

Я кілька місяців був вантажником, носив ті всі ліки. Потім пішов на підвищення, на кур’єра. А потім узагалі на суперпідвищення — бухгалтером працював, який без поняття був. Але нічого, потім вивчився. Тепер, коли що, я хвалюся, що був бухгалтером. 

Про музику у Львові та Москву

Певною мірою у Львові була особлива атмосфера, тому що тут усе-таки близько була Польща. Можна було слухати польське радіо, у кого там якісь антени — ставили польське телебачення. І, відповідно, доходила інформація, якої бракувало в центрі України. Тому ми були більш ознайомлені з тим, що відбувається в західній музиці. І багато під тим впливом були.

Я пам’ятаю, коли ми приїхали з «Арнікою» до Москви на якийсь фестиваль «дружби народів», то там узагалі дивувалися. До них майже не доходила інформація, що відбувається. І ми коли зробили таку джаз-рокову величезну композицію «Весна», то вони дивувалися — де ви такого набралися? Там тоді, порівнюючи із заходом України, було таке село відстале. 

Про конфлікт поколінь і заздрість 

Час від часу нам треба було програми здавати, щоб затверджували. Була спеціальна комісія. І от раз до нас, до Львова, приїжджає ця комісія з Києва. А в її складі був такий композитор, я, чесно кажучи, зараз не пам’ятаю прізвища, у нього було багато відомих пісень, таких пафосних. 

Вони слухали нашу програму, критикували, але потім застілля, те-се, то вони вже трошки пом’якшилися. Одна чарочка, друга, третя. І тоді той композитор біля мене сидить і каже: «Знаєш, Вікторе, чому ми так вас критикуємо? Тому що заздримо, бо ми того вже не можемо написати в такому стилі».

То для мене було одкровення. Не кожен так може сказати, навіть якщо відчуває. 

А потім іще такі бували випадки. Я пам’ятаю, вже були «Не Журись!», і якась була телевізійна програма, що ми поїхали до Києва. І це була така зустріч поколінь. Старші композитори й молодші. 

І пам’ятаю, що щось заговорили про Івасюка. І от хтось із тих композиторів старшого покоління почав казати: «Та ну, Івасюк, у нього немає нічого українського, це все якісь югославські мелодії». Ми так само зрозуміли, що це просто заздрість, бо настільки популярні тоді в Івасюка ці були пісні, набагато популярніші, ніж тих, старшого покоління. І вони просто заздрили, тому вигадували всякі такі речі.

Яким був Володимир Івасюк і чи міг вчинити самогубство

Він був сором’язливою, дуже скромною людиною, принаймні тоді, коли починав. 

У мене був гурт при фізико-механічному інституті. Тоді у Львові щороку проходили такі фестивалі «Львівська весна», де всі гурти виступали. І ми тоді мали виступ, а в залі був присутній Володя Івасюк. 

Він тоді тільки переїжджав до Львова. І власне, коли ми зіграли, і коли оголосили, що в залі присутній Володя, він дійсно почервонів. І він завжди був такий скромний, без того задирання носа. Завжди дуже приємно було з ним зустрічатися, любив різні жарти.

Я часто був у них вдома. Він завжди любив показувати свої нові пісні. Правда, постійно казав: «Я тепер шлягери не пишу, я пишу серйозні». Якби він залишився жити, то він був би, я впевнений, неймовірним автором уже такої серйозної музики, академічної.

Чи могла його смерть бути самогубством? Я абсолютно з тим не згідний. Чесно кажучи, ми навіть пробували з режисеркою з Львівського телебачення Софією Кохмат таке розслідування робити. 

Ми довідалися, що в той час, коли, можливо, його заносили, там на березі озера юнак і дівчина собі відпочивали. І вони раптом втопилися. Ми знайшли то село, звідки родом цей хлопчина, ця дівчина, і нам розповідали, що якась дуже дивна ситуація. Що вони не мали втопитися, вони обидвоє прекрасно вміли плавати. Найімовірніше, що вони бачили, як несуть тіло, а ті вирішили прибирати свідків. 

І, по-друге, то вже був травень, спека. Тіло не могло стільки часу провисіти й лишитися, майже не гнило нічого.

Ще було таких багато моментів, навіть така поза була, що неможливо самому. Я абсолютно в то не вірю. 

Ще так само казали, що в нього були проблеми психічні, у психіатричний лікарні лежав. Але я знаю, чому він лежав. Тому що тоді дуже багато музикантів, так би мовити, «косили» від армії. Але це використовували, ніби він психічно був хворий, що в нього було прагнення до самогубства. Абсолютно в це не вірю.

Нам не вдалося до кінця розслідування провести, тому я не певен, але більш реалістична версія, мені здається, що він був закоханий в одну таку співачку. Тетяна Жукова її звали. І в неї був закоханий також син першого секретаря Львівського обкому партії Добрика. 

Я припускаю, що в них якась відбулася чоловіча розмова, сутички, де хтось щось занадто перебрав, чи друзі того, чи що. Завдали йому якось занадто серйозних поранень. І потім зрозуміли, що треба ховати сліди у воду. І тоді вже інсценізували самогубство. 

Щодо версії про спецслужби? Все може бути. Але я абсолютно не погоджуся з тим, що це було самогубство. 

Про театр-кабаре «Не Журись!»

Я тоді ще у «Смерічці» працював, але ми вже почали організовувати театр бардівської пісні «Не Журись!». Ми навіть жартували, що у «Смерічці» всі пісні про кохання, про любов, а в «Не Журись!» — жодної, тільки крута політична сатира. 

Така була крута, що коли перша наша програма «Від вуха до вуха» вийшла, то люди в залі сиділи й втягували голови в плечі. А коли виходили на вулицю, то казали — «Хлопці, та вас усіх заберуть!». Тобто в людей страх був дуже серйозний. А ми через сміх допомагали людям позбуватися того страху.

Мені було на той час дуже цікаво. І потім фактично перший фестиваль «Червона рута», де з «Не Журись!» багато учасників брали участь. Я, Тарас Чубай, Андрій Панчишин… І Василь Жданкін, який став володарем гран-прі фестивалю і який, власне, на стадіоні, на завершенні фестивалю, зробив цей несподіваний, мабуть, і для самого себе вчинок. 

Коли його представили, як володаря гран-прі, він заспівав кілька пісень, а потім… Я та Едуард Драч стояли біля сцени близько, коли він раптом нас кличе. І раптом починає співати «Ще не вмерла», абсолютно заборонену на той час. А там КДБ, міліція. Навіть сам Василь, видно, через певний острах, переплутав спочатку мелодію, потім ми вже піймали. 

Це такий адреналін, така подія. Це було перше абсолютно публічне виконання на стадіоні гімну України. 

Потім ми в «Не Журись!» зробили програму «Стрілецькі пісні», і вже виконали його гарно, на голоси. І тоді було перше виконання зі сцени у філармонії. У цій програмі «Стрілецькі пісні» настільки були всі заборонені пісні, що люди буквально на кожну другу пісню вставали й стоячи слухали. 

Про українізацію рок-музикантів

У 1980-х у львівському рок-клубі всі колективи були російськомовні. Всі. У Львові.

Я пам’ятаю, з’явилася тоді перша рок-група «Аптека», яка українською співала. Я деякий кайф отримав. Бо тоді суцільно вважалося, що рок чи там гевіметал не може бути українською. Що українська мова — це щось таке примітивне.

Все змінив, фактично, перший фестиваль «Червона рута» 1989-го. Там було в положенні записано, що твори треба виконувати винятково українською мовою. Тому дуже багато гуртів, які були російськомовні, перейшли на українську. 

Зараз мало хто пам’ятає, що «Кому Вниз» починали, як російськомовний гурт. «Зимовий сад» Тищенка — як російськомовний. І Тарас Петриненко — багато пісень у нього було російськомовних.

А завдяки цьому фестивалю раптом стався вибух. Раптом виявилося, що в будь-якому жанрі прекрасно українська мова живе. Абсолютно нормально почувається. І тоді вже почалися ті різкі зміни. Всі моментально переходили на українську, у будь-якому жанрі, що хочеш. 

Секрет оптимізму 

Думаю, це просто генетика. Особливо від мого діда. Бо мій дід і мама зроду були страшенно оптимістами. Хоч перейшли через багато речей, і голод коли був, і все.

Розповідали речі страшні, як колись діти були голодні, і моя бабця пішла на базар купити якийсь холодець, приносить, і дивляться — там дитячі пальчики у ньому. Такі жахи творилися. 

Пережили дуже багато, але були оптимістами. Особливо дід. Я запам’ятав його, як він завжди навіть із бабою щось там посвариться, насупиться, а потім починає ходити й приспівувати. Така пісенька в нього була. 

Ой-ча-ча, ой-ча-ча, 

горілочка з Бучача, 

а пугарик з Трембовлє, 

дай ми, Боже, здоров’я! 

Я так само собі це наспівую. Думаю, це просто гени.