Булгаков і молода команда Черновецького. Хто поставив памʼятник і чи варто було його рятувати?

Ніхто з киян, як і наш музей, не брав участі в цьому рішенні. Пам'ятник з’явився зненацька і, мабуть, мав би символізувати зв’язок забудовника з містом на прикладі відомої загалу постаті. Цікаво, що юридично пам’ятник усі ці роки висів у повітрі, він не був оформлений та поставлений на баланс, як, до речі, й інші популярні скульптури навколо — від Гоголя до Голохвастого. Сама практика самоуправного меценатства в просторі міста — окрема історія становлення київської громади.    

Єдине, на що маю звернути вашу увагу, — скульптор Микола Рапай був і залишається одним із найкращих скульпторів нашого часу та людиною з бездоганною репутацією, знавцем історії нашого міста, другом та соратником найкращих постатей Києва: Романа Балаяна, Данила Лідера, Сергія Параджанова, Григорія Гавриленка, Ади Рибачук, Володимира Мельниченка та інших непересічних громадян України, що й позначилося на сприйнятті скульптури — вона досить охайно вписалась у простір вулиці. Після демонтажу пам’ятник повернувся до родини скульптора як де-факто і де-юре його власність. 

Чи могли кияни зберегти цей пам’ятник? Мабуть, так, якби створили таку петицію, яка б набрала достатньо голосів. Але цього не сталося. Тому звинувачувати кияни мають передусім себе, а не абстрактних ворогів чи музей. 

Ми передусім маємо зберігати будинок, музей, колекцію. Це багатий місцевий матеріал, це гігантське поле подій, ситуацій, постатей часів краху імперії, важливих для нашого розуміння минулого й сучасності. Цього не варто відкидати, можна просто завітати до музею і побачити. Виставки «...І раптово, і грізно настала історія…» і щойно відкритий комплекс «Безжурне покоління» (зокрема продовження великого проєкту «Ровесники 2.0») — це розкриття практично детективних історій. У них простежуються трагічні й драматичні перетини доль — західних і східних, імперських і повстанських, різномовних, різнорелігійних. Це взагалі найкращий спосіб переосмислити Булгакова — завітати до нас, бо багато коментарів і дописів в інтернеті дуже цікаві, але деякі настільки міфічні чи недостовірні, що стає незручно за їхніх авторів.   

Мені хотілось би наголосити на такому: усі наші співробітники, як би вони не любили або ж не критикували (є й такі) письменника Булгакова чи його музей, є громадянами сучасної України з тими самими долями, переживаннями та переконаннями часів дикої навали росії. Наші співробітники були учасниками всіх найважливіших подій від визнання незалежності України, обох Майданів до сьогоднішньої війни. Наші рідні, друзі перебувають на війні, росія є нашим ворогом, ми робимо все, щоб її подолати. Ми переживаємо такий самий відчай, надії, переосмислення, як і ви, і так само боремося за своє право бути собою перед намаганнями росії всіх нас знищити. І якщо Булгаков —  це, на нашу думку, частинка саме простору подій і культури України, то це підстава принаймні вислухати й ознайомитись.

Булгаков, який був свідком існування двох імперій, блискуче зафіксував той історичний злам у своїх творах, які сьогодні продовжують нас хвилювати, саме через подібність до нашого часу, де ще нещодавно зламалась одна імперія і намагається знищити нас інша. Мабуть, через цю подібність Булгаков викликає таку кількість суперечливих емоцій, які, повірте, відчуваємо і ми, відстоюючи одну з вами Україну. 

Попри всю однобічність і суб’єктивність його досвіду, Булгаков не став ані пропагандистом імперії, тим більше комунізму, ані принциповим політичним противником української державності. І тим більше він не є для нас пророком чи вчителем. Це різко розчаровує ту частину його шанувальників, які бачать в ньому символ імперії та російської культури. Але це саме екзистенційне потрясіння слугує одночасно містком для розуміння того, чого люди не знають і лякаються як невідомого. Чимало потенційних проросійських шанувальників Булгакова виходять від нас зі знанням шляху вивчення українського складника в сім'ї Булгакова. Вони бувають щиро здивовані, наприклад, що його рідна сестра була українською філологинею, а хрещений — професор Микола Петров — був, зокрема, фундатором школи українознавства.

Але ми чітко розуміємо, що Булгаков не міг передбачити, відчути сто років тому те, що ми переживаємо сьогодні. Так і ми в нашій реальності не маємо дотримуватися його поглядів та переконань — до того ж значну частину з них він сам переосмислював протягом життя. Але те, що він відчув і описав, не було ані пропагандою, ані відстоюванням імперії (однієї чи іншої), як би нам не здавалося із сучасного досвіду однозначного розуміння російського зла війни. 

Я знаю, як неоднозначно ви сприйняли події навколо пам’ятника та інцидент з молодою людиною, яка читала Булгакова російською мовою. Важливо розуміти, що це не робилося під запис, ми не знали, що нас знімають. Тому те, що ми, як дехто пише, перед кимось «прогнулись», не відповідає дійсності. Але сама атмосфера навколо порожнього простору замість пам’ятника, куди люди стали приносити квіти, читати твори Булгакова, виявляти скорботу через його відсутність, була за своєю естетикою кладовищенським фетишизмом та панахидою за померлим.

Думаю, Булгаков із його почуттям гумору, сатиричним світоглядом точно б не пройшов повз таке дійство. Молода сучасна людина, яку так багато хто з вас захищає, мала в цьому контексті дивний вигляд, щоб не сказати провокативний. Тому я й підійшла, щоб з'ясувати, чи це дійсно не провокація. Річ у тім, що тут я маю власну принципову позицію. З огляду на те що я не білінгва і мій перехід на українську свого часу був абсолютно свідомим, не можу спокійно реагувати на людей, які під час звернення до них у публічному просторі українською, продовжують спілкування російською. Це мій тригер, особливо з огляду на те, що переді мною був представник молодого покоління, який мав такий бездоганний вигляд, міг спокійно гуляти Києвом, читати книжки, не усвідомлюючи, що за це його право хтось платить життям.

На мою пропозицію зайти до музею, узяти сучасні переклади Булгакова будь-якою мовою, зокрема українською, та зробити це красивим перфомансом, який підкреслював би, що Булгаков належить світовому контексту, а не тільки росії, хлопчик російською став розповідати про свої права та Конституцію. Звичайно, я мала на увазі тільки неприпустимість використання російської мови в публічному просторі, а не її заборону як такої (удома зі своєю мамою я розмовляю російською). Довелося нагадати про реалії нашого та його життя. Ніхто його не проганяв, він сам вирішив піти. Розійшлися ми нормально, це не звучить у відео, що розлетілося інтернетом, але юнак наостанок попросив пробачення. Звичайно, він був засмучений, та й ми були пригнічені. Чому молода людина під час війни, коли нас знищує росія, не розуміє, що саме українська мова сьогодні є нашим спільним захистом? Це, безумовно, питання до батьків та суспільства. 

У музею та в мене особисто немає ресурсів на нескінченні звинувачення та суперечки. Ми маємо далі захищати дім, музей, колекцію. Навіть не буду розповідати, як це складно. Ви можете нам у цьому допомогти. Якщо є питання, бажання спілкуватися, надати пораду — завжди раді вас бачити в музеї Булгакова. Якщо є бажання перевірити своє розуміння та ставлення — є експозиції музею і дискусії, які вони породжують. Якщо є потреба дослідити, знайти аргументи для критики або апологетики — є наукові працівники з накопиченим нами матеріалом та розвідками для конференцій і семінарів. 

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.