«Козла я грав краще всіх». BRYKULETS про образ підкаблучника, театр, кредити, Бабкіна і «Євробачення»

Про харизму й музику

Я хотів бути драматичним, романтичним таким хлопцем. До цього, ще як навчався в музучилищі, я був такий загадковий. Я грав Баха. Ну, така людинка несмішна зовсім. Але потім мені пояснили, що все круто, доки я не відкриваю рот. А коли відкриваю рот — я стаю смішним. Харизматичним, але смішним.

У мене дуже довгий шлях, постійно я змінююсь, трансформуюсь, і всі пісні дуже різні. Те, що я писав 10 років тому, воно ніяк не схоже на те, що я пишу зараз. 

Я так побудований усередині, що постійно намагаюся щось змінити. Взагалі мені здається, запорука цього зальоту, який у мене виходить, у тому, що я роблю неочікувані треки. Звісно, щось я роблю і далі схожим на те, що залетіло. Але й панк-року хочеться, скажімо так.

Про «Євробачення»

Навіщо я туди ходив? Всі пішли — і я пішов. Ми спробували свої сили.

Це був останній день подачі. Мені кажуть — нумо щось подамо. Я такий — ну ось, є така демка, подамо її. Ну і все. Я потім щось почав чудити. 

Я прекрасно провів час. Навіть без цих ефірів. Я сам придумав свій номер. Я знайшов людей, які мені допомогли. У мене там злітала роза, ще щось. Ну, я поприкалувався, мені було весело.

Я побачив Тіну Кароль. Ну, загалом усе, що я хотів, я там зробив.

Про освіту й абсолютний слух

Я навчався на класичного гітариста, це дуже довгий шлях був — з восьми років. Я закінчив музучилище десь у 18-19 років і весь цей час я грав. Ну, пиляв нігтики оце, щоб там звучало. 

У музучилище я переїхав із Миргорода до Харкова. Почав жити сам у 15 років, і пішла оця енергія, двіжуха. Там усе бурлило, всі щось робили.  Це були шикарні роки. Музучилище в Харкові розташоване просто на набережній. І ти отак-от із музучилища виходиш — і тут одразу набережна, лавочки. І там уже всі народники п’ють пиво. І ти такий — я до вас!

Я дізнався, що музика — це не обов’язково класика. Це може бути рок, поп, це може бути щось таке, щось отаке.

І потім, коли я вже дорослішав, дізнавався про зарплати моїх викладачів у музучилищі, і воно потрошку знизило оце бажання стати найкращим класичним гітаристом України. 

У мене абсолютний слух. Я можу будь-яку мелодію послухати й зіграти. Я просто сольфеджіо дуже гарно займався, і мене це дуже витягувало. 

Про порівняння з Бабкіним

Мене це зачіпало трошки, але дуже давно. Це ще як на «Х-факторі» я був, тоді почалося все. Мені ще дали пісню Бабкіна, і оце пішло трошки.

Не скажу, що мене сильно зачіпає зараз. Просто я до людей, які мене з кимось порівнюють, ставлюсь інакше.

Про театр і ляльок

У Харкові Міша Кабанов, царство йому небесне, мав культовий  рок-паб «Стіна», який навіть декілька разів підривали через те, що там з українською позицією люди тусувалися. Я з ним дружив, бо якось дуже випадково я там виступив перший раз зі своїми піснями. 

Туди просто приходили люди, брали гітару, щось починали грати. І в один із таких вечорів зайшов я, щось зіграв. Він мене побачив, каже: «Малий, зробімо суто твій тепер концерт». І я один концерт у нього дав, потім ще, ще. І ми з ним дуже здружилися.

Він мені прямо як батько. Я міг до нього прийти й щось йому розповісти. І в один із таких днів я до нього прийшов сумний. Він мені каже: «Що сталося? Що таке, чого ти сумний?». А я закінчую училище і не знаю куди вступати. Кажу: «В консу (консерваторію — ред.) мене не візьмуть». Бо я вже погано займався останні роки, писав пісні й мріяв про рок-н-рол. 

Кажу: «Що мені робити?». Він каже: «Ну якщо ти нічого не вмієш, іди в театральне». А він Бабкіна однокурсник, разом із ним навчався. Каже: «Прийдеш, там Сан Санич. Передай від мене привіт. Тільки йди на ляльок, на драму не йди в цьому році. Вивчи там. Що ти, не вивчиш? Там вірш, байка». Я кажу: «Поняв». І прийшов, вивчив. 

Я в театрі ніколи не був до цього. Мені це було абсолютно нецікаво. У мене була своя рок-група, я бігав на репетиції. Я просто хотів десь вчитися — і все. І перші пів року в мене там були конфлікти, бо я постійно тікав із репетицій. 

Поки я навчався, група в мене розпалась. І я присвятив себе повністю цій справі. Мені пояснили, що я маю довчитись. І я втягнувся, мені дуже подобалось, почало виходити. У мене був хист. Мені подобалось копатись у текстах, розбиратись, хто кому, навіщо, що сказав. Оці всі речі мені подобались. 

Я козла краще всіх грав. Це головна роль, до речі, була. «Щедрий вечір» п'єса називається. Два головних друга — козел і баран. І баран дивився на ворота. «Баранчику! Баранчику! Що це?». А він так: «Українське бароко». Тобто, він не просто так дивиться на нові ворота, а він насолоджується. 

Про образ підкаблучника

Це просто склалося. У нас була задача написати альбом. І я писав треки, потихеньку писав. Якісь знаходив старіші. Ми їх робили. Почалося все максимально просто, в розмові з моєю Лізою. Я закохався й почав писати, роздумувати, що це за альбом, як це має бути. І от написав треки «Ліза» і «Посилати». 

«Лізу» я останньою написав. Вона мені сказала оцю фразу: «точно лучше, чим мій бивший». І я такий — боже, ну це ж я так назву альбом! Потім я почав думати, що ж мені на фотосесію придумати. І теж із дівчиною порадився. Вона мені прислала референс, де туфелька велика і хлопчик її держить. Думаю — вау!

І я подумав — чому б мені не підсилити це, не довести до того, щоб хтось послухав, навіть сказав «фу», але хоча б це почув. Ну тобто, це корисно для суспільства, мені здається, щоб був такий персонаж, який про це каже. Це не всім подобається точно, але є в цьому якийсь рух у бік чогось позитивного.

Про кредити

Про кого я співав ці пісні? Про себе, звісно. Ну, просто, мені так легше було усі ці труднощі пережити. 

Це був коронавірус. І я оце згасав просто. Театралка на дистанційному — гірше нічого не можна придумати взагалі. 

А мені сподобалась дівчина, я в неї закохався. Зрозумів, що мені з нею треба дружити, а в мене не було ні грошей, нічого. І я просто брав мікрозайми перед побаченнями, і купляв на них квіти. Про що я думав? Я не знаю, чесно. Я таки встряв у ці мікрозайми. 

Ну, а пісню про позичання грошей я вже писав трошки пізніше. Просто такі якісь часи були, що в один і той самий період місяця мені пишуть друзі — а є позичить? Я кажу — так, є. А потім я їм пишу. І оце одні й ті самі числа кожного місяця. Спершу я їм, потім вони мені, і отак воно все по колу. Кожен у кожного щось позичає. Ну, і написалось, якось легко так. Бо про життя.

Про TikTok

Це частіше ініціатива від менеджменту, бо я — лінивий. Але в нас уже є якісь все одно напрацьовані варіанти, якими ми користуємося. Це все одно синергія, це все одно прикол. Якщо пісня супер, всі в неї суперкласно вірять, то на легкому ці тіктоки знімаються, без натяжки. 

Коли оця магія легкості присутня, тоді взагалі немає жодної проблеми. А коли воно вже там щось скасувалося, щось перенеслося, не знаю, що одягнути, а може так, а може так — це вже щось не те.

Чи TikTok конвертується в кількість концертів? Вирахуватися я не можу, але впізнаваності це точно дуже додає. У мене дуже багато дитячої аудиторії.

Про Культурні сили

Я так їздив у 2022-2023 роках. Може, 2024-го ще. У мене було декілька пісень, які військовим дуже вкатували. Це «Перестань» і «Батя». Я їздив, їх грав, і їм дуже подобалось.

Я виходжу, починаю їм співати «Батю». І дивлюся — цей мужик, який був найбільш язикатий, якому все було не так — він отак от із телефоном сидить і отак сльозку витирає. Я такий думаю — вау! 

Мені подобається писати такі  пісні, як «Перестань», «Батя». Вони будуть довго жити, якщо це зроблено чесно. 

Про стосунки з Миргородом

Я почав відновлювати їх потрошку, бо довго туди не їздив, не було навіщо. Зараз навідуюся до бабусі, посадив два дерева, пройшовся на ставочок. Без природи мені дуже важко. Я люблю оце пропасти, дикуном ходить, а там тихенько так, спокійненько. 

Сорочинський ярмарок — це взагалі не кринж був. Це дитинство. Я там потрапив на концерт Скрябіна, дуже його любив. Туди приїжджали Сердючка, Янукович, всі топові артисти. 

Там, звісно, був дуже великий базар. І кожен рік, звісно, батьки казали — ой, ярмарок уже не той, що раніше. Але це було дуже хайпово й весело. Ми щороку їздили. Не знаю навіщо, але там було прикольно. 

Про роботу у школі

Це ліцей із театральним нахилом. Я навчаю дітей писати пісні. Я їм просто розповідаю про такий вид дозвілля, як писання пісень.

Вони пишуть все, що завгодно. Все, що їх мучить. Я з терапевтичного боку до цього більше підходжу. Типу — не стати зіркою, а написати про себе, щось випустити. Те, що хвилює, те, що не дає заснути. Про що найчастіше пишуть? Про любов.

Про Бога

Я часто веду з ним діалоги. Це перед сном зазвичай. Я лягаю спати і отак: «Боженька, будь ласочка, допоможи мені. Я буду хорошим. Я більше не буду робити глупості». Просто отак щось навалюю.

Але так, коли все стає добре, то я, буває, забуваю. І коли лягаю спати в такому настрої, що типу фу, все погано, головне — вчасно зупинитися. Все добре, дякую за цей день. Я буду кращим. Завтра я буду кращим. Ну, тобто, це такі якісь стосунки. Як із власною совістю, можливо, навіть більше.

Про спілкування з аудиторією

Для мене важливо те, що я кажу між піснями. Часто мій посил — не потрібно шкодувати грошей на свою рідну людину, бо що більше тратиш — то більше заробляєш; не страждай сьогодні, бо якщо думаєш, що сьогодні х*ровий день — нічого страшного, завтра буде ще гірший. Якісь отакі речі. 

Я щось кажу й уже розумію, що в когось із цих людей, можливо, є ця проблема зараз. Не те щоб я старався їх гумористичними зробити. Просто мій улюблений жанр — це трагікомедія. І я люблю оце якось так сплітати.

Не знаю, хто я для них. Хочеться, звісно, сказати «пастор». Думаю, я ще не доріс. Але хотілося б, щоб це все дійшло до такого рівня, щоб я їх лікував. Я хотів би бути, мабуть, лікарем. А не просто тіпом, який знімає піджак.