«Хаос додає справжності». Влад Троїцький про сучасний театр, українців за кордоном та кухню «ГогольFest»

Про «ГогольFest» 

Ми в Запоріжжі минулого року робили (фестиваль — ред.), але Київ із 2017-го його не бачив. Ми називаємо його «ГогольFest 20 років тому» (перший фестиваль відбувся в Києві у 2007 році — ред.). Це така авантюра, але чарівна, тому що насправді світ роблять світлі безумці. А сірі миші його руйнують, такі пацюки.

Це буде 16-20 вересня. І це така амбітна історія насправді, тому що ми занурюємося, з одного боку, в комплекс МЦКМ, колишній «Жовтневий», і ще «Кінопалац», який майже вже ніхто не пам'ятає. Зазвичай люди не розуміють об'єм — що це таке МЦКМ. Тому що всі ходять в головну залу зазвичай, а не звертають увагу, що насправді це величезна будівля.

Ми робимо великий проєкт, пов'язаний з військовими. Там і «Культурні Сили», і купа бригад буде представлено. Одночасно «Театр ветеранів», кілька вистав буде. Потім у нас буде велика подія, присвячена Небесній Сотні, у тому котловані, де буде будівництво Музею Майдану. 19 вересня там буде «Київська камерата», хор «Київ», проєкція на дерева, інсталяція польського художника. Там буде прем'єра симфонії або ораторії «Скорбна мати» Тичини Яни Щеблянської. Іще може бути щось, зараз ведемо перемовини.

У «Кінопалаці» буде кінопрограма, тому що там все-таки кінопалац. Там буде також арт сквот. З 2013 року ця будівля була зачинена, оскільки вона умовно в аварійному стані, і одне із завдань наших — звернути увагу. Тому що цей насправді такий комплекс, культурний кластер, який може бути в центрі, його треба довести до ладу. Тобто, зробити ремонти, укріпити, тому що є схили. Ну і в травні був приліт, вибило майже всі вікна — і в МЦКМ, і в «Кінопалаці». І це дає такі дивні відчуття, специфічні. 

Для мене зараз одне з найбільш важливих понять — людяність. Ми готуємо проєкт навколо військових — це звернення військових з фронту до своїх дітей. Коротенькі відео на свої телефони вони знімають, і ми будемо робити велику інсталяцію. Тому що, коли ти бачиш людину, яка боронить країну, зазвичай, якщо в тебе в родині нікого там немає, то є певна дистанція — «наші котики», «кіборги». А коли ти бачиш людину, яка звертається до своїх дітей — це особисте, персональне. І ти розумієш, що в цьому є така щемливість. Тому що існує ймовірність, що він може не побачити своїх дітей. 

Оце звернення — з надією, з вірою в майбутнє, з вірою у своїх дітей і в те, що життя триває — це для мене важливо. Це така річ, яка спонукає тебе насправді робити такі божевільні вчинки, як «ГогольFest» у Києві. 

Про музичну програму фестивалю

У нас дві вуличні сцени, і ще сцена академічна, сучасної академічної музики в Колонному залі. Ну і великі події, спецподії на головній сцені.

Буде купа колаборацій. 16 вересня будуть нові пісні Dakh Daughters, а другий акт — це «Енеїда» «Театру ветеранів». Просто два акти, і ти отримуєш зовсім різний досвід. 

17 вересня буде «Пиріг і Батіг» і вистава «Троянські жінки». А 18 вересня буде просто шалена, несподівана колаборація. Це фешн-школа Лілі Літковської та Shmalgauzen. Вони до мене звернулися, я їм запропонував (учасникам Shmalgauzen — ред.) зробити якийсь апгрейд, якесь інше бачення, і ми почали зараз ось таку дуже дивну колаборацію, тому це буде єдиний і унікальний раз. 

І 19 вересня буде «ДахаБраха», «Коло життя», велике шоу. Знову ж, це ще ніколи не гралось. Трохи може нагадувати Dreams of the lost road, але тут будуть артисти цирку, ще щось. Тобто, буде таке велике шоу з «ДахаБрахою». 

Про культуру і державу

На жаль, у нас в Україні досі немає розуміння, що таке й навіщо взагалі культура. Крім того, що, слава Богу, вона є, щось танцюють, якісь вистави роблять, якусь музику грають, кіно якесь знімають. Але немає розуміння, що це насправді потужніший інструмент і формування ідентичності (пробачте за це слово, яке дуже девальвоване), і взагалі проявлення України назовні. Всі усвідомлюють, що назовні майже ніхто не розуміє — а що це таке Україна, хто ми? Досі. А це ж можна через що просувати? Тільки майже через культуру. Більше немає інструменту, як це проявляти.

А в нас, на жаль, всі події назовні точкові. Це як кинути зернятко, але не розумієш, в який контекст ти його кидаєш, потім не розумієш, хто його буде поливати, хто буде добриво давати, хто бур'ян полоти, хто збере врожай і наступного року посіє. А якщо цього не робити, то кожне зернятко, найімовірніше, не підніметься, або його заб'є бур'ян. 

Треба і всередині, і назовні транслювати певні українські наративи системно. Треба випрацьовувати трохи іншу стратегію просування (ми називаємо це cultivation, за аналогією з сільським газоном), поки не сформуються певні лабораторії, оранжереї, де випрацьовується мова, де випрацьовуються сенси, які можна потім транслювати. 

Та ідея, коли «ГогольFest» поїхав у Маріуполь (2019 рік — ред.), це була ідея об'єднання країни. Тому що, якщо будь-якого киянина чи будь-якого львів'янина запитати, а що там відбувається, умовно, в Запоріжжі, Дніпрі, Харкові, Сумах, Херсоні, Миколаєві, Одесі — ніхто нічого не знає. Не про війну — про життя.

Я коли останній раз був у Запоріжжі, просто побачив, як вони за два роки побудували майже 30 підземних шкіл і там 30 тисяч дітей кожен день навчаються офлайн, у безпеці. Круті школи, сучасні, з гарним, якісним повітрям. І які діти там світлі! В цьому є повага до людей. 

І ми хочемо через культуру переосмислювати цей досвід. Тому ми в Запоріжжі будемо робити, знову ж таки цього року, флешмоб у всіх цих школах. І трансляцію. І я розумію, що це такі речі, які дають розуміння, що життя триває. Для мене це найбільш важливо. І це можна транслювати назовні. І для себе, і плюс як презентацію України. 

На що впливає «ГогольFest»

Насправді якийсь час мені було сумно. Я думав, що от ми зробили якісь насправді чарівні, прямо круті речі, і ніхто не згадує. Ніхто не пам'ятає. А зараз, коли ми вирішили повернути «ГогольFest», я почав спілкуватися з купою людей. І мені то один, то інший говорить, що «ГогольFest» для нього особисто — це майже одна з речей, яка формувала його як людину. 

І я розумію: можливо, немає такого офіційного (умовно) статусу «ГогольFest» всередині країни, на жаль. Мені було б, звісно, набагато простіше, легше все робити. Не було б потреби кожного разу говорити, що от «ГогольFest»… Ну, не треба ж говорити, що Авіньйон — це Авіньйонський фестиваль, або що таке Единбурзький фестиваль, або Гластонбері.

Це все-таки обличчя і якийсь один із символів сучасної України. І я думаю, що це важливо. І я наївно, романтично сподіваюсь, що все ж колись держава зможе його в гарному сенсі собі привласнити, щоб ця приватна ініціатива перетворилася в статусний, але з відкритою частиною фестиваль. Тому що важливо, щоб це був не мертвий фестиваль, а живий. 

Про фестивальний хаос 

Хаос — важлива база. Хаос додає відчуття справжнього життя. Так, як насправді в тому ж Авіньйоні, або в Единбурзі. 

Я пам'ятаю перший фестиваль. Там була купа людей, які проявлялися в так званому андеграунді. Ми в «Арсеналі» тоді освоїли підвал, після нас там ніхто не був. І там була прямо виставка, називалася «Андеграунд». І купа зараз відомих художників там проявилися. І культурних менеджерів багато сформувалося після «ГогольFest». Тобто, в цьому хаосі викувалися і вилилися. 

Про український театр

Мені насправді дуже подобається, що зараз знову з'явився нарешті міф про український театр. У 90-х було певне відчуття, коли повернулися Ліпцин, Більченко, Кучинський, Жолдак і вони почали створювати новітні театри. Проскурня також. Ну, в принципі, і «Дах» тоді починався. 

Державні театри тоді були в розпачі, взагалі в зневірі. Потім вони знову наростили м'язи. І потім був певний період, коли державні театри не мали свого обличчя. Тому, я тоді говорив, що це цвинтар. Зараз, звісно, з'явилось. Вперше, мабуть, за історію сучасної України, люди знають прізвища режисерів. Того ж Уривського, Петросяна, Трунової, Дмітрієвої. Тобто, є вже прізвища, люди можуть йти на режисера. Це вже є така ознака певної міфологізації театру. Тому що неможливо потрапити на певні вистави взагалі. З'явився «Театр ветеранів», «Дикий театр».

З погляду енергії, театр тут набагато цікавіший, ніж в Європі. Тому що тут людям є що сказати. Оце важлива річ. 

У більш стабільному, спокійному світі смерть стає трохи абстрактною і люди дистанціюються. І живуть трохи, ніби безсмертні. Тому що «я помру, але не зараз». А ми тут, в Україні, звісно, відчуваємо. І кожна філософія насправді говорить: коли ти відчуваєш смерть поруч, ти більш цінуєш життя сьогодні. Це може перетворюватися на свято під час чуми, тобто коли ти починаєш витрачати купу грошей на якісь автівки. Або інше — починаєш більш змістовно-сенсову річ шукати. 

Тому, для мене, знову ж, коли спілкуєшся з митцями в Україні — це трушна історія. А там у мене відчуття, майже тотальне відчуття симулятивного світу. 

Про підхід до режисури 

Я думаю, що моя певна функція — вчитель. Але я нікому не нав'язую нічого. Коли ми створюємо (з Dakh Daughters — ред.) нові композиції, я пропоную якісь теми, ніби кидаю камінчик. А вони далі відчувають, вони можуть сказати «ми не хочемо». І я не наполягаю.

У мене трохи інший взагалі підхід до режисури. Коли в мене зазвичай немає стовідсоткового бачення, що я хочу, я відправляюсь у подорож. І пропоную всім піти зі мною. І далі ми загалом вирішуємо, як. Є купа речей, коли вони були ініціаторами створення проєктів. Але, мабуть, все одно я їх справді вчив. 

Про віру і релігію 

Суто інституційно релігія для мене не працює. Я зустрічався з прикладами, коли священники — фантастичні. Але, на жаль, самі інституції за свій вік, вони настільки пронизані цинічністю, і тому ти не розумієш…

Я колись дуже любив Китаїв, у Києві. Китаївську пустинь. І я дуже любив туди ходити. Давно, ще років 20 тому. А ще раніше Пантелеймонівський монастир, це на Феофанії. Коли ще його тільки-тільки віддали церкві. Коли його відкрили як церкву, там були білі стіни. І було настільки відчуття якоїсь правди. Люди приходили. Тобто не було всього цього золота, мармуру.

І те саме Троїцька церква в цьому Китаївському монастирі. Там печери були. Вони й залишились, але тоді можна було зайти в печеру і ти там міг провести годину. І нікого немає. Для мене був такий дуже крутий досвід. Коли ти в абсолютній темряві. І тиші. 

Це насправді унікальний досвід. Абсолютна темрява. Абсолютно тиша. І ти один. Ти чуєш свій стук серця. І це дуже дивне відчуття. 

А зараз я туди навіть не можу під'їхати. По-перше, московський патріархат. По-друге, воно все в граніті, мармурі.

Про українців за кордоном

Коли я три роки був там, це відчуття відірваності, звісно, є. І така трохи пустка в серці. Я свідомо цей вибір зробив, тому що розумів, що треба максимально робити контент там, бо новини перестають працювати. Тобто тиснути емоційно. Але одночасно я відчував, що в мене не вистачає конкретного відчуття землі.

Тому я дуже щасливий, що я зараз більше в Україні. Але. Цей тригер між українцями там і українцями тут — це насправді небезпечна річ, якою росіяни дуже намагаються розколоти наше суспільство. І ми маємо робити максимальні зусилля, свідомі люди, щоб цього розлому не було. Щоб було відчуття загального українства. Всесвітнього українства. Так званої не етнічної, а політичної нації. 

Для мене ми зараз, якщо не останній, то один з останніх осередків справжньої свободи та демократії. Люди латентно за кордоном розуміють, чому Україна не впала, чому продовжує триматись. Але як один лиш феномен це не працює. Це треба упакувати в певний міф. Краще свідомо, щоб його потім хтось не спаплюжив. Щоб ті українці, які за кордоном, відчували гордість, що вони частина цього великого українства. І вони зможуть бути корисними з одного боку, і одночасно захищати себе в тих обставинах, в тих країнах, де є певні питання. А ці питання будуть у всіх країнах. 

І насправді українці майже в жодній країні, крім старої діаспори, не змогли об'єднатися. І тому в комунікації з тими державами, тими суспільствами, немає суб'єктності. І тому Америка може висилати людину, і українець залишається сам на сам з тою державою. Те ж саме в Польщі, Німеччині й так далі. 

Про ШІ

Я думаю, що це вже частина життя. Тобто, ховатись від нього — це просто, як ховатись від інтернету. Звісно, ти можеш робити «діджитал детокс», але якщо є конкурентна історія, а ти не вмієш працювати з ШІ, ти, імовірно, програєш.