«Я стала мислити, як айтівиця». Mari Cheba про волонтерство, розчарування, пісні на кухні, Хусточку, Кольцову і «Євробачення»

«Я пережила багато творчих криз»

У мене вже декада, навіть більше. У 2013 році перша пісня була написана, саме перед Майданом. Це ще була Марія Чеба. Потім Mari Cheba стала у 2015 році, коли вже постійний склад (гурту — ред.) на той момент був. От. І я написала пісню «Заспівай». Це загалом одна з найвідоміших була пісень того часу.

Я пережила багато творчих криз, якихось особистих моментів. Це вже ціла така особиста історія, яка може бути, я думаю, корисна для молодих артистів, тих, хто починає, і взагалі для артистів нашої сцени української, тому що дуже багато таких практичних класних питань — як зникнути, як бути собою. Там багато було спокус, багато питань, які б хотілося обговорити. 

Ну, і декада для мене — це такий предмет гордості. Я хочу зараз зробити платівку, присвячену саме десятьом рокам роботи у стилі трип-хоп. Ну, як я його транслювала, наскільки могла. 

Це дуже насправді класний стиль. Він, на жаль, ще в нас не розкритий настільки, наскільки б я хотіла. Тому що трип-хоп узагалі достатньо складний, люди мало його, мені здається, так масово слухають. 

А платівка — це для мене матеріальне підтвердження моєї роботи. Адже коли ти робиш постійно все в інтернеті, у стрімінгах, ти не можеш це взяти в руки. Платівка є дуже класним контрастом до знецінення зараз нашої музики. Тому що це підтвердження матеріально моєї експертності, мого голосу. І це те, що, я думаю загалом відрізняє нас, митців. 

Про музичну відзнаку  

Це така відзнака, вона була дуже, як сказати, серед поціновувачів. Нішова. 

Був український поціновувач трип-хопу, який відкрив ком’юніті TripHopNation на Facebook, достатньо цікава аудиторія там збиралася з усього світу. І він там транслював просто, що він любить, вони там спілкувалися.

І от коли почалась Революція гідності, він так дуже жваво, ну, як всі українці, я думаю, свідомі, почав підтримувати українських артистів. І він вирішив мене включити в компіляцію, просто тому, що він мене слухав. Я взагалі нічого не робила. Він каже: «Марічко, ми там робимо таку збірку трип-хопу, з усього світу молоді артистки, і от тут хочемо твою пісню взяти. Можна?». Кажу: «Та беріть». І він каже, що вони домовилися, і Пол Чіба буде компілювати. Ну, тобто збирати, відбирати. Пол Чіба?!

Для мене це був «вау»! Простий слухач, але в нього якась нетворкерська, не знаю, історія трапилася, що він зміг українську пісню єдину тоді в ту платівку поставити.

Про Революцію гідності й пісні на кухні

Я переїхала до Києва у 2013 році, влітку. Я приїхала з великими мріями про музичну кар'єру. І перший мій гурт, який я привезла, він просто з крахом розвалився, тому що дуже багато було моментів і з партнерськими питаннями, і з тими людьми, які мене запускали. І це була особиста ще історія. Я тільки приїхала з якоюсь мрією — й одразу дуже сильне розчарування.

Я пам’ятаю, що тоді я думала: мабуть, музика — не моє, я піду працювати. Я працювала офіціанткою на Майдані, я працювала телефоністкою у «Фокстроті», я працювала адміністраторкою фотостудії. Я пам’ятаю, наскільки важко тобі, творчій людині, яка постійно була на сцені.

До Києва в мене був проєкт, я прокатала дуже багато міст, у Маріуполі дуже багато виступала, у мене там своя фан-спільнота була, яка підтримувала. І для мене це була мрія. А я приїхала — і в мене нічого не виходить. І дуже складні відносини були з хлопцем. І починається Революція гідності.

Я закінчила український філфак, у мене була філологічна освіта: англійська, українська мова і література. Це із самого дитинства така любов була — українські пісні, біографії митців. Я могла ридати просто над тим, що читаю біографію митця. Мене вражала тотальна несправедливість і трагізм наших митців, Розстріляне Відродження. Я пам’ятаю, як я в Київ приїхала. Для мене вулиці, де жили поети, яких усіх повбивали, це не просто імена були. Я це все особисто коли бачила, що це все вивчала, для мене це було особисто така трагедія. Я от прям прожила це.

Мій філфак криворізький, це був такий осередок націоналізму. І мої викладачі, мої професори, вони досі зі мною на зв’язку, вони мною пишаються, ми з ними спілкуємось, вони підбадьорюють мене. Це був осередок такий культурний, де дійсно нас прям підготували, мені здається, до війни й до революції. Нам так правильно подали всю інформацію на нашій кафедрі, там зійшлися, мабуть, зірки якісь. І коли сюди приїхала, коли почалася революція, у мене вже почалось це усвідомлення, що буде, які будуть соціальні процеси далі. 

Почали приходити пісні. У мене вже не було тоді гурту, я просто писала, тому що я не можу мовчати. І з’явився трек «Заспівай». Ця пісня, по суті, це була перша пісня Марії Чеби тоді. Вона створювалась, коли в мене тоді були відносини з хлопцем із Харкова, який був сепаром. Тобто, він узагалі не підтримував Революцію гідності, забороняв мені туди ходити, гейтив це все. І от ми живемо з людиною, яка теж музикант, і яка не відсікає, не відгрібає взагалі, що відбувається. Каже: «Марічко, та твої оці всі патріотичні — та це все фігня. От Кернес у нас у Харкові, там усе чистенько, порядок». Потім виявилося, що він іще й аб’юзер дуже жорстокий. 

Я не планувала, що якось воно піде. Це просто доля. Написала пісню на кухні, якраз коли почався найжорсткіший такий етап Революції гідності. І ці пісні були про війну. Я ще не знала, що буде війна.

На мене вплинула моя історія родини, бо в мене військова династія. І я знаю всі ці історії, як це було, як люди переживали війну. Нам усе це передавали й розказували. 

Про поїздки до військових

Це почалось у 2014 році. Це було дійсно патріотично, таке моє бажання підтримати наших військових, бо тоді ніхто не розумів, що буде. Всім було страшно. Я пам’ятаю, як мені Марічка Бурмака сказала: «Марічко, хочеш з нами поїхати?». І ми тоді поїхали.

Взагалі, це було таким диким у нашому шоу-бізнесовому середовищі. Я пам’ятаю, як мовчали наші шоу-бізнесові топи, як вони: «Ой, ну, ми не знаємо, а от там же ж наші друзі, колеги, і ми поки що не готові». Я оці всі розмови чула.

Поїхали Марічка Бурмака, Тоня Матвієнко, Арсен Мірзоян. З нами була тоді Руслана, але вона приїхала суто на найбільший концерт: велике ім’я на велику сцену. А ми їздили дійсно й по місцях, які були, ну, некомфортні. Єдине, що мене мама не пустила їхати на Донбас. Це була її особиста така, прям: «Ні, ти не їдеш». Я тоді ще маленька була, юна, 20-річна. Я тоді послухала батьків, вони дуже переживали. 

Ми так багато провели часу разом. І була така єдність. Я пам’ятаю, ми бачили й супротив із боку військових. Ну, от приїжджає наш автобус, і заходить Арсен (Мірзоян — ред.), каже: «Там дуже важка ситуація психологічна, і хлопці сказали: “Краще б водяри привезли, нах*р нам ця музика”. Тому буде важко, я вийду перший». І він дійсно як артист вийшов і змінив узагалі ауру, яка там була. І ми вже за ним виходили. Арсен завжди тримав удар, такі запальні пісні, він людям змінював погляд. І потім ми вже виходили. 

У 2022 році, коли почалася війна (повномасштабна — ред.), я ще не виступала, не їздила на фронт. А у 2023 році мене запросив «Культурний десант», і я намагалася двічі на рік їздити. Взагалі це була така вже моя потреба.

Зараз я, до речі, не їжджу. Зараз я не відчуваю. Тобто я робила це, тому що відчувала. Зараз я відчуваю, що не можу нічим допомогти там. Я, можливо, пішла б волонтеркою-перекладачкою, або зараз ми плануємо виступити у шпиталі. Це буде більше користі, ніж я поїду зараз на фронт. І я це просто гостро відчуваю, бо в мене є друзі, які на фронті. Я знаю, про що вони, як вони відчувають себе, яка в них стадія зараз психічного стану і що їм потрібно.

А їм, по суті, зараз дуже важко, тому що важливе забезпечення, робочі процеси й відволікатися дійсно зараз не потрібно. Власне, є цілі організації, які займаються культурним забезпеченням фронту, є ціла велика когорта артистів, які регулярно вступають там.

Нагорода за волонтерство

Український католицький університет, Інститут лідерства УКУ, вони зробили спеціальну відзнаку в межах «Світла Справедливості». Така дуже важлива нагорода. Мені було за честь, тому що там дійсно така спільнота патріотична, і пан Маринович, дисидент, вручав мені цю нагороду. 

І так зійшлося, що в мого тата була саме відпустка. Він приїхав із фронту. І я пам’ятаю цей момент, коли я стояла на сцені. Я співала свій трек «Серафим». І от я стою, мені треба заспівати. Я пам’ятаю — батьки сидять, на мене всі дивляться. І я кажу, що я хочу присвятити цю нагороду своєму батькові. Боже, і це такий момент для мого тата! Це було, мабуть, за всю мою творчість найбільше таке підтвердження важливості цієї творчості. Я пам’ятаю, як усі встали, почали йому аплодувати. І для нього це було особливим таким. Мені здається, це найкраща нагорода, я за це дуже вдячна. 

Про ідеал чоловіка й важкий розрив

За війну було дуже багато складних ситуацій соціальних, у яких я, можливо, змінила відчуття себе, змінилося відчуття безпеки, відчуття людини, яку я хочу бачити біля себе. Це людина-патріот має бути. У нас мають бути точно однакові погляди на нашу країну й на майбутнє. Це апріорі. І людина, яка не підлаштовується.

Чи це військовий, чи це буде волонтер, чи це буде просто цивільна людина, яка включена в процес. Для мене важливо, щоб ця людина була зі мною на хвилі. Чомусь так складається, що останнім часом я не можу в цивільному житті зустріти людей, які мене до кінця можуть зрозуміти. У мене переважно більше розуміння з людьми, які з 2022-2023 року у спротиві. Це не обов’язково військові, але журналісти, або люди, які серйозно в цьому. Бо мій погляд патріотичний неодноразово ламав мої відносини.

Мої відносини з хлопцем у 2013 році зламалися. Дуже показова історія, тому що його родина була з Харкова, вони були не дуже патріотичними, вони були людьми з бізнесу, які заробляли гроші, вони дуже класно робили там свої роботи. А коли почалась війна, вони дуже цікаво так сиділи за столом, ми збиралися на вечерю, і його родина мені каже: «Що ви там за цим патріотизмом, та треба вже гроші заробляти, всі вже стомилися від цього». 

І потім ми із цим хлопцем розійшлися. Там було багато неприємних моментів — і на фоні заздрощів, бо я потрапила вже в якусь свою хвилю. Він же теж музикантом був, він дуже зі мною почав конкурувати, його це дуже пригнічувало, що в мене просто з ніфіга почало виходити. А виходило просто тому, що я була чесна із собою, воно якось збіглося з тим, що відчували люди навколо.

І він тоді дуже погано мене сприймав, заламував мене, міг фізично прикладатися. Я тоді ще не знала, що таке психологія, аб’юз і все таке. На той час, якби був психолог, можливо я б швидше вийшла із цих відносин.

Я ж звернулася до Каші Сальцової, до речі. Вона мене менторила, дуже мені допомогла, коли я розлучилася. Вона мені сказала все, що мені потрібно було на той момент почути. Дуже правильно мене скоординувала. Вона мені сказала: «Ніколи не здавайся, ти маєш рухатися далі». Вона мені написала стратегію. Я пам’ятаю, яка я тоді була шокована, не знала, куди мені рухатися. І вона мені так прописує, каже: ти робиш так, потім так, так. І оця її сестринська допомога, вона мені тоді була дуже потрібна й неочікувана.

Про дружбу з Юрієм Хусточкою і «Євробачення»

Пісня «Серафим» — це народна молитва, дуже відома на заході України, її багато людей знають. Вона не є канонічною, але я її з дитинства чула. 

На той момент я волонтерила й багато зборів робила. Ми працювали з Юрою Хусточкою. Юра живе в Парижі, і він тоді теж активно дуже багато робив.

Юра дуже багато волонтерив, і ми з ним узагалі не про музику були, ми з ним були про оцю любов до країни, і ми багато дуже обговорювали питань. Він настільки був інтегрований у нашу реальність, от він жив реально в нашому житті більше, ніж там. Він просто випав зі свого життя французького, хоч він там уже давно жив з дружиною і з дітьми.

І тут я йому кажу, що мені дуже допомагає одна молитва, і я от сіла й просто вигадала іншу мелодію. Я вже тоді їздила на фронт і бачила, як музика починає згасати, от вона перестає давати людям надію. Тому що був той контрнаступ, який не вдався, і дуже сильно люди просто потухли. І я це з Юрою обговорювала, і він тоді прописав оркестровку, він дуже цікаво це переосмислив. 

До речі, я подавала цей трек на «Євробачення», але мені сказали: «Ні, не можна такий текст, це ж не ваш текст». Але я коли бачу, як «Євробачення» порушує свої ж правила, я думаю — просто бажання було б. До речі, коли я подавала цю пісню, мені відмовили й презентували тоді, як ти думаєш, яка пісня поїхала від України? Ну от логічно, про Марію. Я так думала: цікаво, а чи не вплинула моя ідея на те, що хотіла представити Україна? Просто так якось дивно випало, що ми подаємося ексклюзивно — і у всіх така мама Тереза. Ну, може, дійсно воно витало.

Люди тоді шукали опору на фронті. Їм треба було щось нове давати. А музиканти — це теж лікарі. Ми працюємо з духом. По суті, коли ми їздимо на наші виступи, ми ж разом із капеланами виходимо. Капелани, музиканти й психологи. Наша робота тонка. Коли олімпійських чемпіонів готують, вони ж працюють із трьома вимірами: тіло, дух і психіка. І дух — це окремо виведений матеріал, який ми ще, мабуть, не до кінця вивчили в Україні. 

Про ІТ й уміння виживати

Мені допомогла айтівка. Я працюю з айтівцями, викладаю українську мову. Топи, HR, люди, які дуже круті, прокачані, у них є ця культура, культура менторства, взаємопідтримки, роботи над собою. Оптика, коли ти дивишся на себе з різних боків. І вони дивляться на себе не тільки за гардскілами, за софтскілами. 

Музикант — це музика, голос, якісь свої професійні навички, але є провали у нас в комунікації, якісь особистісні моменти, травми. Тому оце вміння професійно виживати, воно дуже класно описано вже в індустрії ІТ, тому що вони все це вже проробили. І в них експертиза, яка мені допомогла змінитися. Я стала мислити, як айтівиця, тільки в музиці.