«Для мене Гіга — пес Патрон». Василь Байдак про український стендап, «синдром Януковича», самоцензуру і пса Патрона

Про жарти за столом

Я це називаю «синдром Януковича». Свого часу, коли родичі дізналися, що я вмію пародіювати Януковича, то в будь-якій паузі за столом казали: «Вась, давай». І байдуже, що говорити, просто перше слово — і всі зразу сміються. Але це такий кринж, боже мій. 

Буває таке, що нема настрою, а жартувати треба. Раніше перед тим, як вийти на сцену, я стрибав. Спочатку 10 разів просто, потім 10 разів, підтискаючи до сідниць п’ятки, потім 10 разів до грудей колінами. І це був якийсь такий ритуал, щоб вибити з себе оцей поганий настрій і вийти на сцену. Потім я почав дихати за методикою Віма Хофа, колись побачив такого голландця. А зараз уже все. Я коли виходжу на сцену, щось там само відбувається. 

Про коміків і музику 

Здається, Джеррі Сайнфелд у якомусь інтерв’ю казав, що якщо комік хоч раз не спробував записати свій жахливий реп, то це не комік. Я ходжу на концерти й бачу, яку енергію дає музика. І я розумію, що комедія цю енергію ніколи не зможе дати. Вона дає енергетичний імпульс, але такого буму ніколи не дасть. І тому я завжди мрію про щось ось таке для того, щоб оцю енергію взяти.

Але почав я співати виключно через те, що від мене цього ніхто не очікував. І це просто було здивування, що я, щоб зібрати кошти, почав співати. Лише це. А потім воно добре пішло, і все. 

Про колаборацію зі Степаном Гігою

Для мене Гіга — це пес Патрон. Пес Патрон уже настільки був позаду часу, що почав його переганяти. От Гіга, мені здається, так само. У нього настільки якісь пісні стали абсолютно несучасними, що вони стали сучасними. 

Смішно було, коли ми змушували його танцювати танець Майлі Сайрус. Та й домовитися з ним було достатньо важко. 

У мене була ідея. Я прям спав і розумів, і мріяв, що фраза «Цей збір, цей збір мені щоночі сниться» збере одразу ж. Я прям марив цим рядком. Спочатку я директора Гіги пробивав. Директор сказав: «Передам». Потім я зрозумів, що там щось важко йде комунікація. Бо я теж розумів, що мені треба пояснити, хто я, що я хочу, багато всієї нової ввідної інформації для людей, які, можливо, не особливо й хочуть чути цю якусь нову інформацію, хто я, звідки. 

Потім я зв’язався зі Стіві Джі, його сином. Звідти зайшли. І потім я вже з горем пополам пробив напряму номер Степана. І це була помилка. Це відкинуло нас трошки назад. А потім прийшов час, і вони самі зв’язалися і кажуть, що, давайте, ми зробимо.

У мене є багато людей, за якими я ганяюся досить довго, тому що розумію, що це має прям спрацювати. Це, коротше, як тигр, який біжить за косулею, яка виснажується вже, і тільки тоді він її доганяє. Так само і я, я можу бігти довго. 

Я завжди так харюсь. З мене сміється Ліза (дружина — ред), тому що я, буває, приходжу додому і такий: всьо, мені не нада це всьо, всьо. А потім зранку прокидаюся і вона каже: ще спробуй разок. Я просто можу це постійно повторювати.

Про людей без почуття гумору

Ну ще коли жартують погано, то це окей. Але коли взагалі не сприймають? Я боюся таких людей. Я зразу тікаю від них. Це для мене щось дуже жахливе. Вони є, це жуть. Я би їх остерігався. Я би робив список якийсь, можливо.

Про хвилі гумору

Так, є хвилі. Навіть у стендапі українському. Там є хвилі й це чітко сегментовано ділиться. Це оце класичне питання «гумор під час війни». Там же ж було на початку те, наприклад, що зараз уже чітко називається «байрактарним» гумором. Та в цілому, у музиці така сама річ. Коли ще використовувалися якісь такі загальновідомі поняття на поверхні, типу Bayraktar, пес Патрон, танк. І це був певний період, коли потрібно було просто бити по тому, що одразу тебе заспокоює. У цьому немає нічого поганого абсолютно. У той час це був такий підбадьорливий гумор — ми все витримаємо, встоїмо і все окей. 

Пласти актуального гумору змінюються. Чи воно повернеться? Ну, наряд чи. Я не думаю, що прям серйозно повернеться такий прям підбадьорливий «егегей» гумор. Він все одно буде вже тонший. Це вже не буде просто «ми всі зможемо». Так, зможемо, але в головах уже є ось Трамп-аспекти, є ось підтримка, і вже багато підґрунтя. 

Про Badstreet boys

Ми спеціально залишаємо в піснях гачки й не вирівнюємо по тональності, щоб усі розуміли до кінця, що це прикол. Як це все сталося? Це, значить, одного разу Антон Тимошенко для якогось відео повністю побрився і каже мені: дивись, я як Джастін Бібер. А потім у нього виникла ідея щось зробити таке, де ніби й Джастін Бібер, і Джастін Тімберлейк, якийсь отакий збір зробімо. Він написав Кедру, і вони взяли з Кедром це в роботу. Потім вони підтягнули мене туди, потім Юру Карагодіна, сеньйора Єжу. Придумали Вову Дантеса, бо це ніби як бойз-бенд, і Свища Олега. І все. І ось так створився Badstreet Boys.     

Перший збір був на 7 лямів, здається. Ну це прям був фурор. І це було швидко. 

Підтримати

Про кліп із Ющенком 

Ми багато отримали за Ющенка. Тому що, ясно, що, як і кожен президент, він робив якісь гарні речі, і якісь, типу, погані речі. Але залучення президента, чи експрезидента у кліпі для збору коштів — це, з комедійного погляду, вишка просто. Це настільки смішна річ, що не використати це, коли з’явилася така можливість, просто не можна було. Думаю, якби це був би Кучма, було б теж смішно. Але там ще більше, думаю, було б гейту. 

Про Зеленського  

Кожен, хто вміє грати якісну комедію, знає, як поводитися у драмі теж. По факту, працюють усі ті самі речі. І спічрайтери, які пишуть стендапи, всі пишуть промови й президентам, і це не тільки в нас. Тому я не здивований, що Зеленський гарно працює і знає, яку нотку натягнути, коли стоїть питання якогось емоційного впливу. 

А про комедію — це насправді те, чому так сильно було важко дивитися ось цю пресконференцію з Овального кабінету. Тому що я розумів його з погляду, що це хижаки навколо, які словом хочуть його зламати. Йому в тій ситуації найкраще, що можна було, це відбиватися жартом, і сарказмом, і сатирою. Але не з дипломатичного погляду.

Ну, чесно, він би їх міг запросто знищити, тому що він справді сильний в імпровізації — це базово, у нього досвід дуже великий. І тому було важко все це дивитися. 

Про «Квартал 95»  

«95 квартал» — це просто гумор, який іде за середнім глядачем, як і весь телевізор. Я не можу об’єктивно оцінювати, тому що я нічого з того не дивлюся. Я тому й не дивлюся, що це нецікаво. Я колись думав, що там працюють люди, які не шарять. Але там працюють люди, які шарять. Просто вони свідомо б’ють саме в таку якість гумору, щоб він зайшов більшій кількості глядачів. 

Про власну російськомовну творчість 

Я не дивлюся, не слухаю. Я по максимуму заховав свої якісь старі «Бубудуки» тощо. Якась там компіляція одна, здається, залишилася на YouTube-каналі. Стендапи висять, тому що, чесно, мені там шкода прибирати «Шоу імені Енді Кауфмана». Хоча там крім того, що воно російськомовне, ще й багато відсилань на якісь російські попсові речі, які б я зараз блюванув, якби сказав зі сцени це. 

Мені шкода, що є дуже багато класного контенту, який я тоді робив російською, але немає українською. Тому я зараз планую зібрати свої найкращі жарти російськомовні, і навіть уже назву придумав — «Маленький камерний дерусифікований», ось. І взяти жарти й повністю там півтори години записати, щоб був класний продукт українською мовою, який можуть слухати українці. Бо мені просто хочеться доєднатися до української культури. 

Про самоцензуру

Для мене самоцензура існує. І для багатьох вона теж існує. Хто говорить, що не існує, він насправді ставить собі трошки якісь інші рамки. Насправді у всіх є якась самоцензура. 

Для мене це просто розуміння, що може зараз тригернути й зробити людині сумно. Мені не хочеться робити сумно людям, яким уже сумно. Це для мене якось не дуже прикольно. І це ми говоримо зараз не про те, що повномасштабка — це сумно. Звісно, що це сумно. Я говорю про більш якісь конкретні речі. Наприклад, якась конкретна трагедія. 

Але якщо це мій досвід — це інша справа. Я, наприклад, порушую питання про безвісти зниклого родича свого в сольнику, тому що я через це пройшов і я можу поділитися. І я вірю, що ці рефлексії допоможуть комусь зробити трішки легше. Трошки зняти цю напругу. Але я не став би про це говорити, якби в мене такого не було. Тобто, власний досвід — супер класна річ, ну ти не до*бешся. Якщо тобі хтось щось про це скаже, то ти такий: так це ж мій досвід, що ти мені говориш.

Обмеження для мене породжують набагато креативніші якісь речі. Тому що, якщо в тебе є обмеження, то ти хочеш вийти за них. Але ця межа у всіх різна. Наприклад, я спокійно в сольнику розповідаю про те, як я свого діда застав мертвим, коли був дитиною. І там я говорю з доволі зухвалим таким поглядом. Можна подумати, що це неповага. Але ні. Мені здається, що обмеження — це хороша штука для творчості, насправді. 

Про початок війни

На початку вторгнення я взагалі не думав, що ще вийду на сцену. Це без приколів. Я реально думав: а що, якщо я вже більше не зможу вийти на сцену? Чи будуть взагалі ще жарти сприйматися, чи буде взагалі смішно? Але мене запросили до військових виступити. Це був березень 2022-го. Це були військові у Вінниці на ротації, які готувалися від’їжджати на схід. І треба було написати новий матеріал, і вперше виступити українською, бо я ж російською виступав до цього. Плюс купа страху, купа нерозуміння. Але я виступив і видихнув, все пішло.