«Я сам собою ретро». Олександр Кварта про армію, гейт, свою «золоту клітку» та «Караоке на Майдані»

Про свій образ

Це моя пастка, я б сказав. Але так склалося, це моя природа. Колись моя подружка ще на шоу «Україна має талант» у 2009-му сказала: «Це та золота кліточка, у якій ти опинився. Вона золота, вона сяє, ти такий усміхнений, але з неї ти вже не виберешся, ти вже не видряпаєшся». 

У мене дуже багато лірики. І навіть треба порахувати, яких пісень у мене більше. Але ж я знаю, що на концерті тих пісень від мене ніхто не чекає. Усі хочуть: Сашку, запалюй.

З основних [ліричних пісень — ред.], що от зараз у програмі, — це «Незламні, нескорені». Цю пісню я писав уже з Ромою Каховичем, він її дуже любив. Багато з ним було і лірики, і романтики, яка є в YouTube. Але суто за статистикою, за переглядами, я бачу, що не заходить і що заходить.

Про дитинство

Визначило мене, мабуть, дитинство, коли я вперше пішов на весілля заробляти гроші. Коли я зрозумів, що за це ще й гроші можуть давати. І ми з двоюрідними сестричками нормально так пройшлися весіллям, зібрали. І я такий: «О, то я артист!». 

Подуркували, а після цього попросив маму, щоб вона мене відвела на танці. На той момент, мабуть, найвидатнішою була балетна студія в Охтирці, і я сказав: «Усе, хочу!». Балетна студія була до 4 класу загальноосвітньої [школи — ред.], і я вже виступав. 

***

Пам'ятаю, бабуся моя, хай що робила по хаті, завжди співала. У неї була улюблена касета з піснями Ніни Матвієнко. І я полюбляв — з одного боку касети була «Ария» від брата, з іншого — Матвієнко. Мені подобалася народна пісня. А десь у 9 класі я вже повністю писав пісні, спираючись на досвід попси, яка була модною.

Про «Караоке на Майдані»

Це перша моя впізнаваність. У моєму випадку всі шоу, де я засвітився, — це не кар'єра, а впізнаваність. Тому що ніде я не переміг, але популярності мені це дало дуже сильно. І ще невідомо, хто переміг. 

У «Караоке» я потрапив спонтанно. Цю історію я всім розказую, ніхто ніколи не вірить. Дощова погода. Я тоді був у Києві, фотобізнесом займався, ходили по школах. Я знав, що в Києві є «Караоке», і я хотів туди потрапити. І я підгадував, коли ці ж знімання — там за один день декілька передач одразу знімали. Я знав, що в той вихідний будуть знімання, і я проспав. Артист, який мріє все життя про це, — і проспав. 

А там люди з п'ятої ранку вже стояли, уже черга була. Двох завчасно взяли, а двох типу витягли з народу. Коли я підійшов, я навіть уже не розраховував, що потраплю, — там же натовп. Але щось оператору не сподобався ракурс, і він почав рухатися, і я раз — і в перший ряд. 

Якийсь режисер до мене каже: «Виходь». — «Ні-ні, я вже тут постою». Простояв у другому ряді перше знімання передачі. А вже на друге якось так тиснули-тиснули, що мене притисли. Важко, увесь той натовп, який за мною, — усі ж так само хочуть. А мені вперед нікуди, тому що там оцей подіум, і мені тільки падати. І тоді, мабуть, тиждень спина боліла від цього натовпу, на собі тримав оцю міць. Але я потрапив, наприкінці кола дійшли до мене.

Перше знімання, чому я не потрапив, скажу чесно: там був «Шоколадний заєць». Я цю пісню не любив. Я вирішив, що не буду. Тоді Козловський пройшовся доріжкою. А потім уже «Одна калина». Це ж моя пісенька, тут же можна розвернути душу! 

Який вигляд має депресія Олександра Кварти

Поганий має вигляд. Розлучення в мене було недавно. Важко пішло, на хребет дало. Видряпався. Заліз у штучний інтелект, почав щось вайбкодити, створювати якісь застосунки, пісні. Мене накрило, у творчість пішов. 

Я не пиячу. […] Мені кричать: «Чим ти розганяєшся перед концертом?». Я гриби люблю — білі, маслюки. Коли я в серпні 2025 року потрапив на полігон, я вперше дізнався, що таке «солі», про які мені пишуть гейтери всілякі. Раніше я думав, що це, ну, артемівська, морська чи ще якась [сіль — ред.]. 

Чи запрошували мене виступити на похороні? Ну, на похороні — ні. А на обрізанні я виступав. Це для мене було «ого!», коли я дізнався куди я приїхав і що таке взагалі буває. Сам процес я не бачив, виявилося, що це велике свято. 

Як з’явився фірмовий танець

В училищі, коли я навчався, я був барабанником, ударником. На весіллях, там перші мої спроби [виступати — ред.] — оце «смикання» в мене залишилося в руках, у ногах. І коли вже я після училища вступив у педагогічний університет, там був дебют першокурсника, і я вперше в житті заспівав під «мінусовку». І мені було дико, що мені нікуди притулить руки й ноги — рефлекси то залишилися, ритм я не перестав відчувати. Тому з'явився такий «смиканий» танець, який досі всіх тригерить.

Про гейт

За що мене гейтять? Одне й те саме. Кажуть, що співак однієї пісні, про «Сеньйориту». Що танці одні й ті самі. «Куриш», — кажуть, але воно не клеїться, я навіть звичайні цигарки не курив. Інколи кажуть, що під «плюс» співаю. Це для мене комплімент вищої гільдії. Ну і, мабуть, найбільше — про «скачки».

Про музику 

Усе ретро було близьке мені. Про пісні, які я писав, мені казали: «Ти народився [не в той час — ред.]. Якби ти тоді це все робив, то був би модним». Усі пісні, які я пишу зараз, — я то впевнений, що сучасно пишу, а всі думають, що це ретро. Так що я сам собою ретро. 

Якщо взяти українську естраду, люблю Назарія Яремчука, з яким мене завжди порівнюють. Для мене це найвищий комплімент.

Ретрофанк український — ой-ой-ой, як я вислуховував. Є одна пісенька, яку я виконував в Україні на вечорі пам'яті Яремчука: «І святкує день, сповнений пісень. І весніє світла мрія, мов троянда». Я зробив її веселенькою, позитивною, у своєму ключі. А якщо послухати її — там такого фанку намішано, цікаві партії цих ударних. Я намагаюся знайти, навіть у попсі, якийсь «закидон», щоб відрізнятися. 

***

У душі́ я рокер. Виростав на Pink Floyd, Deep Purple, Led Zeppelin, King Crimson. Зараз цікавий період, коли мої діти слухають музику, яку я любив. Водночас я слухав «Ласковый май» і писав пісні в такому самому дусі теж. 

Мабуть, вибір упав більше в бік попси тому, що… Колись мама слухала такі пісні, а я на той момент був таким «рокером»: «Мамо, та не дай боже, щоб я десь у пісні написав слово “люблю”, — то попса». А мама: «А мені подобається». Мами вже от 20 років немає, а я все згадую. Так, як я вмію робити, усе те, що робив, то обрав любити й цей бік. Я прийняв це — і все.

Про перехід на українську мову

Я визначився у 2014-му, але ще підтримував свої російськомовні пісні. Поступово почав дедалі більше переходити на українську пісню. І тільки у 2022-му я вже відрізав остаточно — і спілкування [російською — ред.], і написання пісень.

Колись я виступав на початку двотисячних, з Бенюком. І він на мене: «Ти ж москаль». Я так образився: «Ну чого ж я москаль?». — «Ти ж пишеш російські пісні, співаєш». І тільки зараз я розумію, що так, виходить так.

Для мене завжди був взірцем тато. Я повертався додому з російськомовного Харкова, заговорю російською, а він: «Так-так, що це ти за москалів? По-нашому все говори». Суржик, але наш, український. І тато, хай там як, наполіг на тому, щоб я ходив в українську школу, а не в російську, до якої ближче було.

Про службу в ЗСУ

Дуже часто мене порівнюють зараз із [Віталієм — ред.] Козловським — «Козловський-2» і тому подібне. Кажу: піарники Козловського, зупиніться. Я — чинний військовий, я не списався. І те, що вам не вкладається в голові, що солдат ЗСУ може водночас і співати, і бути за кордоном, — це ж ваші проблеми, а не мої.

У мене є свої завдання, у мене є свої командири, які відправляють мене на ці завдання. Закриваю зараз, ось тільки-тільки закрив, з Парижа бус. Так само був Т-5 привезений, це з крайнього Лондона. Перед цим я був у Нідерландах, Португалії, у Лондоні був на Новий рік. Така робота. Дякую Богу, що в армії фактично є така одиниця, як музикант, згідно зі своєю спеціальністю.

Про сюр у голові

Цей період у мене був двічі в житті. Цей сюр у голові, коли ти не знаєш, що робити, що відбувається. Перший раз це було у 2014-му, коли ми поїхали в АТО співати. Відразу я собі визначився, щойно по телевізору показали Майдан.

Коли тобі мама все дитинство казала: «Головне, щоб війни не було», — і тут ти бачиш це на власні очі. Зрозуміло, що ми їхали. 

Я приїжджав до хлопців, і ту саму «Сеньйориту», ту саму «Смереку», «Струмочок» співав. Завжди пишався тими кадрами, коли в мене хлопці повискакували — в одного гіпс на одній нозі, у другого на іншій, — і вони під «Смереку» зі мною гоцають так, що ті, що на двох, не всі так можуть. Ці люди тоді, з 2014 року, засіли в голові більше, ніж зараз усе, що відбувалося. 

У 2022 році «накрило». Приїжджаю — усі в страху, усі в паніці. І навіть захід України так само, бо забирали їхніх хлопців на схід. Я думаю: що я буду робити? І я собі давав раду, збирав цими концертами, купив собі буса, який майже через рік пішов ЗСУ, і возив цим бусом гуманітарку.