«На 1-му місці в мене буде Україна, на 2-му — Україна, на 3-му — Україна, на 4-му — Україна. А на 5-му будеш ти»: дисидент Олесь Шевченко своїй дружині

Дисидент, вʼязень радянських таборів і співавтор Декларації про державний суверенітет Олесь Шевченко почав боротися проти системи ще у дев’ятому класі. Влітку з однокласниками розвантажували платформи на залізниці: «заробили каменю» для спорудження школи. Але районний партійний керівник вирішив, що камінь заберуть на інше будівництво, бо він має відповідну «бомагу».

«Почепіть її в клозеті», — обурився директор школи й отримав 15 діб арешту. Підлітки написали листа в Москву, щоб захистити директора, інваліда війни. Та його зняли з посади й видворили на роботу до глухого села.

Після того Олесь прочитав Конституцію, вивчив свої права й продовжив заступатися і за себе, і за інших. В університеті, де вчився на журналіста, вимагав, щоб викладачі вели заняття українською. 

У 1970-х роках нелегально виготовляв і поширював антирадянський самвидав, зокрема нелегальний журнал «Український вісник». 

За ним стежило КГБ, квартиру прослуховували.

Шевченка заарештували 1980 року за антирадянську діяльність. Присудили п’ять років позбавлення волі в таборах суворого режиму та три роки заслання.

Після того як 1987-го вийшов на волю, йому не дозволили працювати журналістом, тож він влаштувався землекопом. Разом із друзями — колишніми політв’язнями — проводив резонансні публічні заходи. 

1990-го Шевченка обрали депутатом Верховної Ради України, він є співавтором Декларації про державний суверенітет.

Олесю Шевченку — 85. Нині він мешкає в Києві й пише книгу спогадів. 

Про страх потрапити до психіатричної клініки, ейфорію 24 серпня 1991 року, втечу з-під російських ракет і повернення додому в День Незалежності та про місце, куди Шевченко обовʼязково приходить цього дня — читайте в інтервʼю hromadske.

Ви почали свою боротьбу із системою 60 років тому. Зараз, згадуючи себе — тодішнього студента, ви взагалі розуміли, у що вв’язуєтеся, у які історичні процеси?

Мені не потрібно було розбиратися в подальшому розвитку тих процесів. Це була моя природна реакція на те, що я бачив, і мої відчуття у зв’язку з тим. А що я побачив — розкажу.

Пам’ятаю 1956-1958 роки, коли Хрущов взявся за повалення культу особи Сталіна. Ми до радіо прикипали, у нашій родині був єдиний у селі (Бровки на Житомирщині — ред.) приймач-короткохвильовик. Вже відкрито говорили про злочини Сталіна й усієї системи. Стали з’являтися статті, літературні твори. А я любив читати змалку, це була наша основна розвага: ми мали розкішну бібліотеку. Я не знав більш начитаної людини, ніж моя мати. Вона добре розуміла, у якій країні ми живемо, і завжди ненавиділа Сталіна, бо лягала спати в ті роки з кошиком білизни біля ліжка на випадок арешту. Батько ж на вождя ніколи не казав «Сталін». Лише «він» зі зневагою.

Я приїхав вступити до Києва в університет на журналіста. Не був селянським хлопчиком, хоч і закінчив середню школу в селі на Житомирщині. Добре вчився, знав Конституцію, свої права. Прочитав історію дипломатії.

І що я бачу у столиці України? На вулиці на того, хто заговорить українською, озиралися з презирством, сміялися. Як молоду людину мене це приниження страшенно обурювало.

І як ви із цим боролися?

Вступив я в університет, а там навчання російською, крім пар української мови та літератури. Ось приходить викладачка логіки, і я запитую: «Чому я — українець — у столиці України в головному вищому закладі маю здобувати знання з вашого предмета не рідною мовою? Поясніть логічно». Вона закліпала очима: «Я спробую перейти». Але їй це було дуже важко, спотикалася на кожному реченні. Пішла до секретаря парторганізації факультету і поскаржилася на мене. Ось він мене викликає, устав, кулаки на стіл: «Ви що собі дозволяєте у стінах університету?! Української мови захотіли? В Канаду їдьте!». І вигнав мене.

На політекономії я запротестував теж. «Ну що ж, — каже викладач, — вирішимо демократично, я поставлю на голосування: хто за українську мову?». Чотири руки на групу підійнялися.

Я зовсім перестав ходити на заняття. Лише заліки відвідував і відповідав українською. Ходив по Києву, і де тільки було якесь порушення щодо мови, вимагав книгу скарг.

Наш друг Віктор Могильний запросив поета Василя Солов’я і мене бути хрещеними батьками його сина Атттили. Ми пішли з Василем Соров’єм у Пасаж в Києві, там були дитячі магазини. Грошей — копійки, думаю, хоч повзунці візьму малому. І прошу продавчиню: «Покажіть блакитні повзунці». — «Что-что вы сказали?». Я повторюю. «Не понимаю. Ты посмотри, какой хохол нашелся». І хоч я не був антисемітом, мусив відповісти так, щоб вона зрозуміла, що так говорити не можна: «Ну ось ви жидівка, але ж я ж не кажу: “Ось яка жидівка знайшлася”».

І таке було скрізь.

Воно хоч і відлига, а заборон було повно: підійти до пам’ятника Шевченку, а особливо 22 травня — це день перепоховання, вважалося антирадянською акцією. Спершу викликали, потім виганяли з вишу чи роботи. Я і друзі захоплювалися людьми, які казали правду й старалися за нею жити.

Вірили, що настає нова епоха?

Так. З’явилися острівці незалежності в літстудіях при видавництвах. Патріоти стали гуртуватися родинами, збиратися разом, співали українських пісень, виховували дітей тільки українською. Так було в родині поета Віктора Могильного. Якось я запросив людей зі Львова до Могильних на Різдво. У кімнату заходить їхня донька Дзвінка: «Слава Україні!». Там всі роти пороззявляли. Щоб у Києві і дитина, та ви що!

Співали Шевченківські «Думи мої» та «Реве та стогне», «Заповіт» обов’язково. Портрет Тараса був у кожному українському домі. Пізніше слідчий КГБ (комитет государственной безопасности) казав: «Нам дуже легко розпізнавати антирадянщиків. Дивишся: на стіні — портрет Шевченка висить. На полиці українські книжки окремо. На приймачі поділка на хвилі “Голосу Америки”. Ще залишилося дізнатися: якою мовою розмовляє вдома і на роботі? Як дітей виховує? І якщо в тролейбусі до кондуктора звертається українською — клієнт КГБ».

Я любив співати «За Сибіром сонце сходить» про Кармелюка та ліричну:

Тече рiчка невеличка

З вишневого саду…

Кличе козак дiвчиноньку

Собi на пораду.

Говорили про Україну, про сучасне, майбутнє. Ми хотіли зберегти українськість. А як? Продовжувати боротьбу наших попередників, розкривати приховану правду перед людьми, самим це читати й дітей навчати. 

У той час з’являлися публічні праці, які мали резонанс. Наприклад, книжка В’ячеслава Чорновола «Біографії 20 злочинців» про цих перших арештованих. Чи праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Людей хапали тільки за те, що читали ці твори чи передавали одне одному.

У Києві цього самого року працівниками КГБ підпалена національна бібліотека, згоріли стародруки, десь 600 тисяч книг і рукописів. Звинуватили працівника бібліотеки Віктора Погружальського, який ніби мав конфлікт із директором. Дисидент Євген Сверстюк написав гострий політичний памфлет «З приводу процесу над Погружальським», який вважається одним із найголовніших текстів українського самвидаву 60-их років.

Ті тексти розходилися по руках. Хоч КГБ і мало копію шрифту всіх друкарських машинок у Києві, ми шукали незареєстровані. У мене була машинка, і я сам набирав. Машинка могла за раз узяти кілька аркушів тоненького цигаркового паперу. А копірок у мене було багато. Знайомий з інституту біохімії робив мені фотокопії документів. Роздавали своїм. Ті теж розповсюджували.

За вами стежили? Коли ви зрозуміли, що арешту не уникнути?

Можливість арешту існувала завжди. Про втечу не думав: весь СРСР — великий концтабір. Пригнічувало, що весь час під наглядом стукачів із КГБ. За мною постійно ходили «хвости», і за дружиною, навіть за моїми дітьми. Вранці встаєш, тебе двоє проводжають на роботу. Вони не ховалися, не скрадалися як шпигуни, але й не робили цього демонстративно. Ми інколи їх розігрували, бо набридало боятися. Отак ідеш і різко зупиняєшся, і обертаєшся. І та жінка в зеленій шапочці, яка йшла за мною, теж зупинялася і не знала, де дітися.

Зі своїми навчилися домовлятися про зустріч наперед. Про час було так. Телефонуєш комусь і кажеш: «Зустрічаємося о 4-й». Це означало мінус три години. Тобто о першій.

Одного разу домовився побачитися зі знайомою. Йду і бачу, що ззаду «хвіст». А в мене в портфелі повно самвидаву. Ось ця знайома вже йде назустріч і позаду неї я теж бачу «хвоста». Як тільки ми перетнулися, зробив перше, що спало на думку: «Людо, ось вам порожня папка, беріть і не ховаючи біжіть до себе в установу». Вона як рвонула. Цей, що ближче, побіг за нею. А я переходами, провулками — до себе на роботу. Портфеля сховав за шафу і з порожніми руками прийшов.

Новий сусід по будинку, жив поверхом вище, став робити ремонт і каже: «Що це ви, радіо з даху проводили? Тут кабель якийсь іде від вашої квартири в мене під плінтусом». Я за годину роздобув фотоапарат і прийшов до нього: «Покажи». А він пополотнів, руки трусяться. «Дозвольте я сфотографую». — «Ні». Хтось у нього побував за цю годину. Я взявся за дріт, а кінчик прослуховування обрізаний уже. У мене були такі обценьки-кусачки, і я без дозволу відрізав шматочок кабелю. Він у мене досі зберігається.

Про арешт я став замислюватися, коли почали саджати друзів. Готувався. Прочитав цикл статей про самонавіювання, робив вправи. Міг лягти на лавку й змусити себе спати рівно 10 хвилин.

Прийшли по мене 31 березня 1980 року, коли лежав у лікарні із загостренням виразки дванадцятипалої кишки. Посадили мене у «волгу» від КГБ, привезли додому. Нічого не знайшли такого, що змогло б скомпрометувати, щоб зразу порушити справу. У мене була крихітна книжечка, вся списана телефонами. Я встиг, розминаючись зі своєю дружиною в коридорі, всунути їй непомітно в руку. І показав поглядом на туалет, вона її втопила.

Якби знайшли, була б біда: виявили б нашу підпільну мережу, а вона велика.

А коли отак доводиться ризикувати, які приходять страхи?

Страх у мене був тільки один у цьому протистоянні із системою. Я боявся потрапити до психіатричної лікарні. Там немає терміну тримання, і випускають звідти, коли так наколють, що стаєш зовсім безнадійним. До арешту я працював в українському біохімічному журналі. І шукав цілеспрямовано статті, щоб навчитися доводити самостійно, що я не є психічно хворим, і міг себе захистити. І зрозумів, що такого способу в СРСР не існує. У психіатрів є такий діагноз — «нав’язлива ідея». Туди можна пхати що хочеш. Любов до національного — нав’язлива ідея, шизофренія, яка вʼяло протікає. Це треба лікувати. Визначив, що моїх посправників (тих, на кого завели справу разом) уже возили до психлікарні, і розумів, що скоро заберуть і мене, бо нас із сусідом по камері підтруювали. Від цього у нього запліталися ноги, а в мене погіршилася пам’ять. І що робити в такій ситуації?

Я вирішив удати, що покаявся. Такої лінії притримувалися і Степан Хмара, і Віталій Шевченко (українські дисиденти).

(У грудні 1980-го року Олесю Шевченку пред’явили обвинувачення в багатьох епізодах: збирання, зберігання та розповсюдження документів та передача їх Степану Хмарі для включення до нелегального журналу «Український вісник», який був виданий за кордоном, контакти й обмін матеріалами з іншими учасниками протестних рухів. Загалом справа має 16 томів. Навесні 1981-го суд ухвалив рішення у справі Олеся Шевченка: 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 років заслання — ред.).

«Так, каюся, так займався антирадянською діяльністю», — казав я в суді. Від мене вимагали прізвищ, де я брав ті чи ті документи, вірші. Брехав, що мені ніхто їх не передавав, що я їх викрадав у знайомих. Викручувався, бо здати друзів — немислимо.

Ви потрапили в табір. Що там було найважче?

Відбував я покарання в селищі Кучино Пермської області, а потім — у Казахстані, в аулі Жаскайрат.

Мені дали таку роботу, що в мене весь час напухала рука. Треба було плоскогубцями нахромлювати деталь на свердло. Вранці встаю — права рука в півтора раза товща, ніж ліва. Дають мені серію з десяти уколів. А потім знову на ту саму роботу. Норму не виконую. Норму не виконуєш — значить, у карцер.

За ці роки чого лиш не було: недосипання від холоду — спав біля стіни, вкритої льодом; сидіння у камері смертників; позбавлення посилок і побачень. Після перебування у лагері суворого режиму — заслання у пустелі Казахстану, де на мене чекали незносна спека і тяжка праця.

Я не добув рік ув’язнення, вийшов 1987-го, бо до влади прийшов Михайло Горбачов, який під тиском заходу мусив звільняти політв’язнів.

І тут колесо української історії починає крутися дуже швидко. І ви всюди: організатор перепоховання поета-шістдесятника Василя Стуса, захисника української мови Олекси Тихого, правозахисника Юрія Литвина, що загинули в таборах. У 1990-му році стаєте депутатом Верховної Ради. Ви розуміли, що на порозі незалежності? Як це відчувалося? І як вам велося 24 серпня 1991 року?

Горбачовська перебудова зупинила терор (запроваджувалися гласність і демократія). Припинилися стеження, арешти. Стало легше дихати. Ще не відчувалося, що Союзу кінець, але вже можна було говорити про можливість докорінної його перебудови. Ми, члени Української гельсінської спілки, говорили, що може бути Федерація радянських республік, а може бути й Федерація незалежних країн і може бути наша абсолютно незалежна держава.

Ми запропонували людям альтернативу існуючій системі на тему, яка була заборонена. Проводили мітинги, видавали газети, відновили журнал «Український вісник», хотіли показати всім: нас не садять — і ви не бійтеся. Звісно, нас затримували, розганяли міліцією, саджали на 15 діб. Але потім відпускали.

Коли проголосили державну незалежність 24 серпня 1991 року, у голові дзвеніло, такий стан не повторюється ніколи в житті людини. Це був день найвищої радості, день найвищої життєвої насолоди: нація дочекалася свободи. Так, це історичне, довгоочікуване явище, але це не просто один момент натискання на зелену кнопку. Ми, дотичні до цього моменту люди, усвідомлювали, що для нас це наслідок тяжкої довготривалої боротьби нації за свою свободу.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет у липні 1990 року, ми напружено працювали в комісіях (комісії тоді називалися комітетами), я — в комісії ВР з питань державного суверенітету України. На літо 1991-го вся законодавча база незалежної держави була готова. Лишилося оголосити незалежність.

Того самого дня Верховна Рада ухвалила постанову про заборону діяльності комуністичної партії в державних органах і ЗМІ. А потім через два дні, коли я проводив мітинг на Майдані, комісією Київради було опечатано кабінети ЦК КПУ,  (зараз це Офіс президента — ред.), а з даху цього будинку зняли червоний прапор. Під час мітингу цей прапор передали мені. Люди кричали: «Давайте порвемо кожному по шматочку», «Давайте підпалимо». Я оголосив: «Друзі, ми передамо його в музей Української республіканської партії» (музею так і не створено, тож невідомо, де прапор — ред.).

Минають роки. Міняються президенти, у владі з’являються олігархи зі своїми сферами впливу на партії. Ви спостерігаєте за цим і що відчуваєте: розчарування, біль? Мріяли ж жити в іншій державі.

Ми продовжували боротьбу. Здобувши державну незалежність, треба було її закріпити. Нам часто дорікають: «А чого ви зразу з комуністами не розправились? Не було б тоді от того перешкоджання й розкрадання, яке вони чинили». Але ми не могли цього зробити. Держава-то нова, українська, але міліція — радянська, армія і КГБ — радянські. Членів комуністичної партії — три мільйони. І мислення в усіх людей радянське. Ми не могли оголосити внутрішню війну комуністам, треба було їх перетягати на свій бік поступово, раптом би вони не зникли. У вересня 1991-го ми вирішили, що замість КГБ має бути служба безпеки наша, українська. І от кандидатурою був ніхто інший, як голова КГБ Микола Голушко. І за нього проголосували у Верховній Раді більшістю голосів, в тому числі і частина демократів.

У 1994-му соціалісти й комуністи організували демонстрацію на честь великої Жовтневої революції 1917 року — це було щорічне свято в СРСР. Йшла величезна колона із Петром Симоненком, Олександром Морозом на чолі. Тисячі людей. Портрет Леніна несли.

А ми, члени Київської організації Української республіканської партії, натомість організували Марш скорботи за загиблими від терору комуністичної системи. Учасниками стали тисячі киян. Ми попросили міліцію розвести в часі ці дві демонстрації. Але все було зроблено так, щоб люди з різних колон зіштовхнулися і побилися. І були б поранені, а може, і загиблі. І по телевізору в Москві показали б, як націоналісти б’ють ветеранів із радянськими медалями. Мені, як керівнику колони, священнику Юрію Бойку, В’ячеславу Чорноволу, Володимиру Яворівському ледве вдавалося стримувати людей, щоб вони не тиснули вперед, щоб не виникло сутички. 

Протиборство тривало роками: система не хотіла здаватися.

Наше інтерв’ю вийде напередодні Дня Незалежності. Який ваш вклад у незалежність вважаєте найважливішим? Роки в ув’язненні, здоровʼя, вчинки, щось ще?

Я ні про що не шкодую у своєму життєвому шляху. Усе, що зробив, було потрібно для мене, для моїх дітей, потрібно для України. Я не був бунтарем, я просто завжди протестував проти несправедливості. Чому так? Бо я українець, бо маю самоповагу як українець. А бути українцем — це знати свою країну, її історію, свій народ, мову й поважати їх.

Своїй майбутній дружині Ліді ще у 60-х я сказав болючу, каюся, фразу, але щиру: «На першому місці в мене буде Україна, на другому — Україна, а на третьому — Україна, а на четвертому — Україна. А на п’ятому будеш ти». Вона образилася. Я розумію, що не можна такого казати молодій жінці.

Але це відповідь на ваше запитання (усміхається — ред.). У нас українська родина. Коли я забирав дружину з пологового із нашою первісткою, то попросив: «Зробімо одне одному подарунок: я кидаю курити, а ти переходиш на українську мову». Вона виросла в Ризі, тому балакала російською. До п’яти років я прочитав своїй Чесі (перша з двох доньок — ред.) 300 книжечок. Сам редагував. 

Йшли дитячі передачі чи мультики — вимикав звук, розказував усе своїми словами.

Усе моє життя було для України, про Україну, я не можу назвати це жертвою. Відчував, що живу правильно. Та й усе.

Зараз дружини немає, її не стало 2009-го від раку. Доньки, онуки за кордоном. Востаннє бачив їх 2022-го, коли втік з Оболоні: всі ракети летіли через мене з Вишгорода на Київ. Повернувся того самого року на День Незалежності. Щороку цього дня маю бути на Майдані. Зачаровано дивлюся на пам’ятник Свободи. Там колись стояв пам’ятник Леніну, а тепер пам’ятник Свободі — українка у віночку зі стрічками. Я б вічно дивився на неї.

А ось недавно просльозився,  коли побачив на екрані «Картонковий майдан» (спонтанний протест молоді у липні 2025-го у відповідь на спробу обмежити незалежність антикорупційних органів — ред.). Він хоч і картонковий, але за своїми переконаннями — залізний.

Я щасливий, що Майдан живе, що він стоїть на сторожі нашої свободи, це Майдан свідомої молоді. 

Цей матеріал є частиною проєкту, присвяченого Дню Незалежності України.