ENRU

«Ми всі хочемо вранці прокинутися і побачити, що кошмар закінчився» — інтерв'ю з режисером Ахтемом Сеітаблаєвим

Актор, режисер Ахтем Сеітаблаєв — про війну, Крим, оновлення країни, надії і розчарування.

Ахтеме, ви зараз починаєте зйомки фільму про захист донецького аеропорту, про українських військових, про «кіборгів». Яке там буде співвідношення художнього вимислу, переосмислення і документальності?

Ви правильно помітили, це перш за все художній фільм. Але сам сценарій був написаний за конкретними спогадами абсолютно конкретних людей — тих, кого сьогодні називають кіборгами.

Я колись вів програму «Хоробрі серця», одна з передач була присвячена цим воїнам. Героями цієї програми були 9 осіб з різних військових підрозділів, з різними долями, нюансами, але всі вони були об'єднані однією ідеєю: захисту Батьківщини і подальшим будівництвом такої Батьківщини, в якій хочеться жити самим. А найголовніше, щоб в ній хотілося жити і дітям. І коли я їх послухав, стало абсолютно очевидно: якщо не знімати про них кіно, то це буде злочином.

Наскільки я розумію, Наталя Ворожбит написала сценарій.

Так, блискучий український драматург Наталка Ворожбит. Ми припускаємо, що це буде дуже динамічне, дуже емоційне кіно, буде багато бойових сцен, зокрема й комп'ютерної графіки, але передусім ми хочемо, щоб цей фільм був про народження і пошук нових смислів, про народження нових людей нової країни. І тому там дуже багато часу приділено діалогам, дуже непростим, дуже конфліктним, практично про все. Про дуже широке коло питань, які турбують і нас, тих, які живуть на мирній території, і особливо тих, хто там, на фронті.

Це і те, що вони роблять там, яку країну захищають, в якій країні хочуть жити. Це і мовне питання, і питання мотивації, це і конфлікт поколінь. Для нас насамперед важлива ця складова частина фільму. Зараз будуються декорації, підготовчий період завершується, сподіваємося на початку лютого почати знімальний період.

Ахтем Сеітаблаєв

Фото: screenshot з відео

Я не випадково запитала про співвідношення документального та художнього. Я помітила, що зараз став популярний такий мікс вимислу і фактичної бази. Наприклад, книга «Аеропорт» Сергія Лойка на цьому побудована. Загалом, я читала чимало книг саме про цю війну, побудованих на такому змішанні. Це у мене викликає подвійні почуття: все ж, ми зараз живемо в такій інформаційній реальності, де ми самі часом не можемо відрізнити правду від вигадки. Наскільки виправдано створювати книги, фільми на основі такого змішування, чи не заплутає це глядача ще більше?

Для того щоб документувати ті чи інші події, існує документальне кіно або хроніки. Коли нічого не вигадується, нічого не передбачається, а є сухий конкретний фактаж. І цим займається дуже немало людей, які працюють в документальному кіно. У цьому ж випадку, я і моя команда, ми бачимо перед собою інше завдання. Наскільки виправдано? Ну, напевно, це вирішувати глядачеві, адже ми пропонуємо йому не готові відповіді. Пропонуємо йому багато непростих питань, які самі собі дуже часто ставимо.

Я маю на увазі, чи не буде глядач потім говорити, що він знає точно, як це було, тому що він бачив це в фільмі? Посилатиметься на це як на джерело.

Можливо, у мене такий досвід був і з фільмом «Хайтарма», але там мова йшла про події, які відбулися в 44-му році, 18 травня; часто на нього посилаються. Ми дуже педантично підійшли до написання сценарію, це була скрупульозна робота в архівах, зокрема і в КДБ у Москві.

Я завжди попереджаю, що передусім це художній фільм. У нас було близько п'яти великих круглих столів за участю журналістів, істориків, людей з різними точками зору, кардинально протилежними, це було ще до війни в Криму, після виходу фільму. Фільм був розібраний покадрово, і поки ніхто не зміг довести, що «Хайтарма» і фактаж, перероблений в художній фільм, не відповідають дійсності.

Сьогодні бути українцем — це не стільки етнічна приналежність, скільки абсолютно конкретний вибір між минулим і майбутнім

Дуже часто говорять: якщо хочете побачити, як відбувалася депортація, подивіться фільм «Хайтарма». З одного боку, це для мене велика проблема, тому що все ж це художній фільм, я не беру на себе сміливість сказати що я хронікер, який, грунтуючись на суто документальних фактах, розповідає ту чи іншу історію, але мене це, звичайно, і гріє і тішить, тому що це означає, що праця всієї нашої команди не була даремною. І на фільм можна посилатися.

У випадку з кіборгами є небезпека і проблема в тому, що не такий великий часовий проміжок між подіями, які ми будемо описувати, і сьогоднішнім днем. Ми усвідомлюємо, що будуть різні думки, будуть говорити і так, як ви припустили, тому що насправді ми опираємося на документальні факти і спогади, компілюємо деякі події,  характери, поведінкову лінію тих чи інших персонажів. Просто з тієї причини, що неможливо розповісти історію Донецького аеропорту і 242 дні вмістити у дві години. Принаймні у нас це не вийшло на етапі сценарію.

Ми не ставимо перед собою такого завдання, ми якраз хочемо розповісти про те, що турбує і нас. 

Режисер Ахтем Сеітаблаєв (праворуч) на знімальному майданчику художнього фільму "Хайтарма" Фото: Ельзара Музафарова

Тобто це не буде однозначний героїчний епос?

Якщо ви маєте на увазі ура-патріотичне кіно, то ні. Я противник такого роду фільмів. Але хочу сподіватися, що дуже потужний заряд на те, що ми переможемо з однієї простої причини, тому що це цивілізаційний вибір між минулим і майбутнім. І сьогодні бути українцем — це не стільки етнічна приналежність, скільки абсолютно конкретний вибір між минулим і майбутнім.

І тому я дуже хочу сподіватися, що це відчуття перемоги над собою, над своїми страхами, над своїм смутком, тому що дуже багато з того, на що ми сподівалися, відбувається дуже швидко.

«Ми вибираємо у владу людей, які гарно говорять»

Ви сказали про нових людей і нову країну. На ваш погляд, країна вже нова? Це оновлення відбулося?

Ні. Звичайно, мені теж хочеться прокинутися завтра вранці в європейській країні не за географічним визначенням, а за дуже багатьма іншими складовими: за роботою соціальних ліфтів,  верховенством права, за справедливими судами.

Одного ранку прокинутися, вийти у двір і побачити ідеальні дороги, ідеальні тротуари, щасливих усміхнених пенсіонерів з гідною пенсією, які вибирають, куди їм поїхати у відпустку. На жаль, я реаліст. Я думаю, що це дуже непростий шлях до тих демократій, які вже «стрижуть свої газони», але вони теж йшли до цього не 5 років, не 10, а 200 — 300 років.

Інша справа, я прихильник того, як колись казав покійний Каха Бендукідзе, що Україні треба здійснювати стрибкоподібні рухи, підніматися не по сходинках, а «ривками». Просто у нас немає іншого виходу, інакше це затягнеться настільки, що дорогою до ідеї ми забудемо, до чого ми йшли і чого хотіли.

Ми живемо в дуже швидкісний час, тому це можливо, було б бажання, була б політична воля. Таку політичну волю в українців я спостерігаю. Вона мені дає надію думати, що це перемога над пережитками «совка», перемога над нашим вічним «я хочу жити в європейській країні, але якщо щось станеться, то щоб кум все порішав».

Режисер Ахтем Сеітаблаєв на знімальному майданчику художнього фільму "Хайтарма" Фото: Ельзара Музафарова

На скільки відсотків відбулося завантаження нов