Балкани на авто: як запланувати незабутню подорож п'ятьма країнами

Море чи гори? А навіщо обирати з-поміж двох, якщо на Балканах є і те, і те? За десять днів ми відвідали п’ять балканських країн: Болгарію, Сербію, Чорногорію, Албанію, Північну Македонію, — подолали близько 1 500 кілометрів, побачили море, гори, заповідні озера, замки та чотири європейські столиці.

Головний висновок після Балкан — Україна часом буває набагато «балканськішою» за самі Балкани. Що в нас точно краще — то це менша кількість сміття. Що, безперечно, краще в них? Дороги, вино, порції в кафе та відпочинок на морі.

А спільного між нами дуже багато: скрізь нас зустрічали привітні та гостинні люди, в усіх країнах (окрім Албанії) ми розуміли місцеві мови. Нарешті повірили у тисячі разів читану тезу про те, що українське Закарпаття — це початок Балкан. Стільки ж сонця, такі самі гори вдалині, домашнє вино та усміхнені люди.

Скільки коштувала подорож

Весь бюджет десятиденної подорожі (проживання, перельоти, дорога та оренда авто) склав до 350 євро на особу. Це 10-11 тисяч гривень.

До Софії, столиці Болгарії, ми дісталися літаком із Києва. Квитки на липневий лоукост ми брали ще у травні — виходило близько 100 євро туди й назад. Перевезення багажу попередньо коштувало 20 євро, в аеропорту нам пропонували за 35.

У Софії ми приземлилися вночі, тому до квартири їхали на таксі. Тут не можна викликати Uber: з аеропорту їздить тільки міське офіційне таксі. Дістатися ним центру коштує 9 євро або 14 левів (вигідніше платити місцевою валютою). Удень до та з аеропорту можна доїхати на метро.

Авто напрокат і платні дороги

Ми орендували машину у Софії, обравши її онлайн заздалегідь (через агенцію Dream Rent a Car). Хотіли з автоматичною коробкою передач, тому зупинилися на Volkswagen Golf. Ми його одразу назвали Вольф — білий болгарський вовк, — і на гірських серпантинах він не підвів нас жодного разу.

Звичайна оренда на 9 днів коштувала 200 євро. Ще 200 євро коштував виїзд за кордон (по 50 євро за кожну з країн). Оформлювали все на одного водія, бо за додаткових теж довелося б платити. За 100 євро ми придбали повну страховку на авто (можна було б узяти й дешевші, але ми воліли заспокоїти себе).

Є мережеві сервіси прокату авто: у таких можна брати автівку в одному місті, а повертати в іншому. Але ми запланували кільцевий маршрут — він починався й закінчувався в Софії. Важливо повернути машину вчасно, бо нарахують додаткову плату. Наприкінці подорожі ми геть забули про зміну часового поясу, тож мали на годину менше часу, щоб дістатися зі Скоп’є до Софії.

Окрім того, ми залишили заставу за авто: 800 євро. Цю суму нам заблокували на картці й обіцяли повернути за 10 банківських днів. Проте гроші надійшли лише за місяць — та й то після дзвінків і листів в агенцію прокату, болгарський та український банки.

Заправлялися ми тричі, щоразу це коштувало близько 40 євро. До речі, орендовану машину слід повертати з повним баком.

Траплялися також платні дороги. У Сербії автобан коштував 3,5 євро і мав просто-таки бездоганне покриття. У Північній Македонії було кілька відрізків, проїзд якими коштував 50 центів та 1 євро (вигідніше сплачувати місцевими динарами, бо в євро ціну заокруглюють), але там платна траса була всіяна тріщинами та вибоїнами.

«Всюди ок, але в Албанії краще користуватися платними паркінгами з охороною — у цій країні крадуть машини», — застерегли нас в агенції з прокату авто. Паркування зазвичай коштувало по 5 євро за добу, але часом ми залишали машину у дворі.

Житло: албанські вілли та власна винарня в Чорногорії

Житло ми орендували на п’ятьох — шукали теж заздалегідь, бронювали з кінця травня на липень. За всю 10-ти денну подорож з людини виходило близько $120. Під час пошуку квартир на Airbnb варто звертати увагу на додаткові сервіси — часто до вартості вже включено прибирання.

Найдорожчим виявилося житло в Тирані, столиці Албанії — $75 за ніч. Проте це були розкішні апартаменти на верхньому поверсі вілли, розташованої в центрі міста, з екзотичним садом, дизайнерським ремонтом і терасами з краєвидом на албанську столицю. А також власником, який не говорив англійською, зате допоміг запаркуватися на надвузькій вуличці.

Найкращою нашою знахідкою став маєток із власною винарнею у Вирпазарі, Чорногорія. Це був джекпот. За $53 на п’ятьох ми провели ніч на віллі Паєвич у просторих апартаментах з таким краєвидом за вікном, що йому б позаздрили найкращі готелі світу. У вартість було включено сніданок, а господар щедро частував нас власним вином, що має відзнаки на конкурсах виноробів.

Ще за $100 господар покатав нас кілька годин на катері заповідним Скадарським озером — з купанням та вином безліміт. На морі нам також пощастило. Три ночі на п’ятьох у невеликих двокімнатних апартаментах з видом на море в курортному чорногорському Свєті-Стефані нам коштували $241.

Їжа: великі порції, чорні вина

Витрати на харчі загалом не перевищували витрати в Україні. У прибережних чорногорських ресторанах морепродукти коштували по 15 євро, але суп — чорбу — можна було замовити й за 3. Основна м’ясна страва — близько 12-14 євро. На Балканах скрізь подають великі порції, тож однієї страви було цілком достатньо навіть найбільш зголоднілому мандрівникові.

Ціни в супермаркетах — на рівні з нашими, дещо коштує навіть менше. Найдешевші страви в кафе були в Північній Македонії. На Балканах загалом люблять грильовані страви. У Софії ми куштували добру овечу бринзу, у Подґориці — мусаку з цукіні, у Скоп’є — рублене м’ясо та мекицю, в Будві — чорну вегетаріанську піцу.

Пили ми чорногорське вино й навіть на ранок ні про що не шкодували. Чорногорська виноробна компанія Plantaže — одна з найбільших на Балканах. Найбільше ми вподобали рожеве з нотками суниці, що коштувало в магазинах 1,90 євро за літрову пляшку. Але це радше виняток, бо переважно вина там були від 3 євро.

Болгарське рожеве вино нас не надто вразило, ще й у супермаркеті виявилося дорожчим за каліфорнійське та французьке. Сербське рожеве програло чорногорському, а от македонські сподобалися. На Балканах неодмінно варто спробувати вино із культового місцевого сорту винограду — Вранац. Назва перекладається як «вороний кінь», і на смак це насичене червоне сухе — майже чорне.

Гроші: своя валюта у кожній із країн

І ще про гроші. У кожній країні була інша валюта: леви в Болгарії, динари в Сербії та денари в Північній Македонії, євро в Чорногорії, леки в Албанії. Під кінець подорожі ми вже втомилися їх міняти, тож пропонували євро. Їх зазвичай приймали, але курс був не завжди вигідний. Зручно було платити євро, а решту отримувати місцевими валютами. Картки приймали не скрізь.

Найзручніше було в Чорногорії — з євро. На цю валюту країна перейшла самовільно, без згоди Європейського банку. До того там були в обігу німецькі марки. Тепер, коли Чорногорія готується вступити до ЄС, такий хід виглядає завбачливим. І, безперечно, зручним, адже туристична індустрія — чи не найголовніша галузь економіки Чорногорії.

Коронавірус: обмеження і нехтування масками

Документи про ковід у нас запитували лише раз — після прильоту в Болгарію, коли ми вже пройшли митний контроль. Тут ми мали аж кілька рівнів «захисту».

Насамперед ми пояснили, що Болгарії транзитом і пробудемо тут менше за 48 годин. По-друге, дехто з нас уже був повністю вакцинований. По-третє, в нас були позитивні ПЛР-тести англійською, зроблені менше ніж за 6 місяців — вони свідчили про те, що ми перехворіли й можемо мати природні антитіла.

За правилами потрібно постійно стежити на сайтах МЗС тих країн, куди ви прямуєте — вони зараз часто змінюються. Надалі в більшості країн було достатньо просто сказати, що ми транзитом. ПЛР-тести більше ніде не перевіряли.

Масками на Балканах теж здебільшого нехтують. Місцевих у масках ми бачили тільки в супермаркетах Сербії, Болгарії та Македонії. Чорногорія виглядала так, наче коронавірус уже давно подолали, і тепер є тільки літо, море й безтурботність. Українці на тлі балканців тут здаються адептами масконосіння.

Болгарія: троянди, леви та любов до меду 

Болгарія забрала собі все найкраще: троянди й левів. Леви — це назва валюти Болгарії, а ще — улюблені персонажі скульптур на фасадах. Косметика на основі трояндових ефірних олій стала справжнім болгарським брендом. Тож замість магнітиків із Софії я привезла друзям креми з болгарською трояндою.

Софія мені видалася водночас неповторною та схожою на різні міста — на Харків, на Київ, на Одесу, на Сваляву чи Мукачево, на Відень. Старовинне місто не раз міняло свої імена та обличчя. Нині це колаж із різних епох та стилів, різних сторінок історії. Тут є вулиці, названі на честь російських царів і болгарських ханів, є витончена архітектура й радянські коробки, які ніби зі старих листівок. Це світле, гостинне місто.

З ресторанами нам у Софії не щастило — ми дуже хотіли завітати в «Мoma» з їхніми етнічними стравами та дизайном, але двічі поцілували замок. Обідали на пішохідній ресторанній вулиці, але там все було повільно, дорого й без особливих відкриттів. Зате чудово посиділи з каліфорнійським вином на траві в парку навпроти кафедрального собору Святого Олександра Невського та погуляли навколо старовинної Ротонди Святого Георгія 3-4 сторіччя, що вціліла серед сучасних споруд.

Ще дещо спільне між балканцями та нами — любов до меду. В Болгарії ми бачили оголошення про продаж домашнього меду навіть у магазині взуття.

Наші мови близькі, тож певні слова, вжиті у незвичних нам формах, викликають усмішку. Як-от табличка на крамничці, що нагадує про вхід в масках: «Моля, влизайте с маска», або ностальгійний магазин російських товарів з вивіскою про морозиво «Руски сладолед».

А болгарське «дякую» («благодаря») незабаром довелося поміняти на сербське «хвала» — ми вирушили далі.

Сербія: найсмачніша шаурма на Балканах і зустріч з екстрамусульманами

На кордоні між Болгарією і Сербією називаємо мету поїздки:

— Ми транзитом, в Чорногорію.

— Чорногорія — це теж Сербія. Як і Косово, Боснія, Хорватія… — відповідає прикордонник.

— Make Serbia great again? — питає наша водійка Наталя.

— No great, but big, — сміється чоловік. Забираємо паспорти з новими штампами та завершуємо цей діалог.

У Сербії ми провели дві ночі в дуже різних містах — Ніш та Новий Пазар.

Ніш — це третє за розміром місто Сербії. Саме тут народився перший християнський римський імператор Костянтин Великий, засновник Константинополя.

Затишні кав’яреньки, обв’язані пледами з кольорових клаптиків дерева, люб’язні дядечка, що допомагали паркуватися, добра піца з запеченим цілим яйцем посередині та обідній стіл у дворі під лимоном — ось чим запам’ятався нам Ніш. А ще — прогулянкою парком навколо невідбудованого замку, яким кружляли дитячі паротяги з нав’язливими пісеньками, та ще вечірніми посиденьками на кам’яній набережній річки Нішави.

Новий Пазар — геть інша історія. Це куточок мусульманської Сербії. Тут ми їли найсмачнішу шаурму на Балканах. Її готували хлопці, які знають Україну не за прізвищем футболіста Шевченка. У цього покоління вже нові зірки: вони назвали кількох наших блогерів-геймерів.

Назва міста Новий Пазар перекладається як Новий Базар. Архітектура нагадує турецьку — старі будинки під черепицею, вузенькі вулички, багато мечетей. У вітринах магазинів — довгі сукні в східному стилі, розшиті блискітками та намистинами, манекени у паранджах.

Тоді саме тривав чемпіонат з футболу, тож ми цілий вечір шукали бар. Центральні вулиці пізно вночі були залюднені — спека нарешті спала. У ресторанах сиділи переважно чоловіки, пили чай, лимонади і курили кальян. Жодного закладу з вином чи пивом ми не знайшли. У маленьких магазинах алкоголь теж не продавали.

Снідали в просторому етноресторані Gaziya з терасою і видом на замок. Замовили чевапчичі (грильовані м’ясні ковбаски), класичний шопський салат і турецький салат із помідорів з волоськими горіхами. Запитали, чи мають пиво.

— Ні, ми не подаємо алкоголь, ми екстрамусульмани, — з іронічною усмішкою відповів офіціант.

Коли виїздили з міста — зупинилися зробити селфі поблизу таблички з назвою річки Рашка. Ми сподівалися на більшу кількість проявів «русского мира» в Сербії, та був лише один — чашка з Путіним у сувенірному магазині.

У своїх матеріалах ми дбаємо про розмаїття тем та їхню практичну цінність для читачів. У цьому тексті ми розповіли про те, як відкрити для себе різноманіття культур і збагатити життя подорожами. Ви можете допомогти нам, долучившися до спільноти друзів hromadske. Ми фінансуємось саме завдяки такій підтримці читачів, рекламі та міжнародним донорам.

Чорногорія: рай із морем, горами — але не без сміття

Чорногорія виглядає, наче тут вигадали рай. В цю країну неможливо не закохатися. Тут є все: горе, море, озера, оливки та вина, багато сонця та гостинні люди.

Гори тут стають високими настільки, що нарешті припиняють нагадувати недосвідченим мандрівникам Карпати. Дорогою ми купалися в річці Лім — там така вода, що ми говорили про неї словами з вірша Жадана «Любові смарагдова течія». Мережа тунелів у скелях над вузенькою «панорамною дорогою» вражає. Ми їхали понад прірвами й не могли намилуватися. Повз нас пролітали хижі птахи, на далеких вершинах, попри страшну спеку, сяяли залишки снігу. А подеколи — і сміттєзвалища.

Столиця Чорногорії Подґоріца стріла нас температурою повітря під 40 градусів, вологістю та розпеченими вулицями з терасами кафе. У ресторані «Рибниця» рибних страв не виявилося. Тут взагалі не їли — але я хочу повернутися туди й знову випити нашого чорногорського рожевого вина з льодом, яке на смак — ніби літо з полуницями. А ще мрію відвідати Котор — мальовниче місто з бухтою, віднесене до спадщини ЮНЕСКО.

Дістатися Чорногорії можна через аеропорти в Подґоріці й Тіваті.

В цю країну закохуєшся одразу. За всіма туристичними параметрами Чорногорія вщент розбиває всі інші відвідані нами країни. Так само з озерами — ми були на чотирьох: Золотарському в Сербії, Охридському в Північній Македонії, Скадарському та Біоградському в Чорногорії. Усі вони лежать між гір, але найкрасивіше з-поміж них — Скадар. Біоградське нагадує наш Синевир — воно теж розташоване в горах, високо над рівнем моря (1094 метри), і має льодовикове походження. Довкруж нього зеленіють заповідні букові праліси. Звідси розпочинається кілька туристичних маршрутів.

Скадарське — тектонічне за походженням і найбільше на Балканах озеро, розташоване на кордоні між Чорногорією та Албанією. Кришталево чиста смарагдова вода. Біля берега росте біле латаття, трохи віддалік посеред озера плавав пелікан. Ми проминули острів із руїнами старовинної турецької в’язниці, куди відправляли непокірних чорногорців. У цій країні красиве все — навіть в’язниці. Наші телефони зголосилися вже в Албанії поблизу кордону. Ми пили біле вино, танцювали, сперечалися про політику (власник нашого катера примудрився переглянути всі серії «Слуги народу», і нам неодмінно треба було дізнатися, що він собі про це думає, та розказати, що все не так).

Чорногорці — одні з найвищих чоловіків у Європі: середній зріст чоловіків — 186 см. Особливо це впадає у вічі, коли потрапляєш звідти до Албанії, де чоловіки та жінки, навпаки, переважно мініатюрніші за нас.

Чорногорія виглядає як рай — але водночас вона горда й незалежна, як і будь-яка гірська країна. Господар вілли розповів, що біля заповідного Скадарського озера заборонили продавати землю — її можна тільки успадкувати. Це для того, щоб іноземні скоробагатьки не викупили собі цей рай. Росіян тут не всі люблять, але кажуть, що це взаємно — бо Чорногорія є членом НАТО. Зате українців люблять дуже. І ми справді багато в чому схожі з чорногорцями.

Море — найкрасивіше у Свєті-Стефані

Адріатичне море на Будванській рив’єрі — смарагдове, чисте, прозоре, солоне й тепле. Над водою нависають скелі, у них губляться хмари. На березі квітнуть олеандри й перетворюють пейзаж на рай із туристичних реклам. Ми зупинилися у Свєті-Стефані, і це було найкрасивіше море в моєму житті.

Старовинна фортеця на острові — нині п’ятизірковий готель Aman Sveti Stefan, і цього літа він майже порожній. Свого часу на цьому курорті відпочивали Софі Лорен, Елізабет Тейлор, Орсон Велс, Карло Понті, Сильвестр Сталлоне, радянські маршали та європейські монархи. Зараз туристів на острів не пускають. Проте, за чутками, туди можна потрапити, зарезервувавши столик у ресторані.

Той день на пляжі поблизу Свєті-Стефана ми провели біля найбільш інстаграмних скель. А втім, у Чорногорії що не фотографуй — однаково виглядатиме раєм.

Вже наступного ранку ми дізналися, що відпочивали на закритому пляжі, який належить готелю, і вхід туди для осіб, котрі в готелі не живуть, коштує 100 євро. Але карантин вніс корективи — цього разу тут усе було безкоштовно. Взагалі у Свєті-Стефані є вільні ділянки громадського пляжу, а є відгороджені, де треба орендувати шезлонги чи місця під парасолями. Коштує місце на пляжі від 20 євро на день: що ближче до моря — то дорожче.

Ходити розпеченою дрібною галькою непросто, тому варто подбати про спеціальне взуття — з цупкою підошвою та спеціальним еластичним критим верхом, щоб навіть найдрібніші камінчики не потрапляли всередину. Часом ми ходили у вкорочених ластах — це теж рішення.

За словами місцевих, найкращий час для поїздки до Чорногорії — травень або ж вересень-жовтень. Тоді ще дуже тепло, добре купатися, але вже не так спекотно, як улітку. Після дня на Скадарському озері в мене був тепловий удар.

Головний висновок, якого ми дійшли, коли їхали з Чорногорії: їхати з Чорногорії — це взагалі погана ідея.

Албанія: національна релігія — анархія 

Під час цієї подорожі п’ятьма країнами найбільше ми матюкалися в Албанії. Жартували, що національна релігія — це анархія (принаймні, на дорогах панувала саме вона). Аж потім ми дізналися, що в цій країні тривалий час узагалі не існувало офіційних правил дорожнього руху, бо мати автівки було дозволено лише партійній верхівці. Розпечена липнева Тирана в годину пік — це такі собі київські пробки, тільки ще помножені на гарячий південний темперамент, старезні мерседеси і повний безлад на дорогах.

Паспорти на кордоні між Чорногорією та Албанією у нас не перевіряли. Прикордонник подивився на нас і махнув рукою — мовляв, їдьте собі.

Просто на камері спостереження звила гніздо якась пташка. Після чепурної Чорногорії Албанія справляла гнітюче враження — здавалося, наче ми потрапили назад у часі.

Такі ж красиві гори, але довкола панував занепад: напівзруйновані будинки, якась тотальна неохайність узбіч, ультрадешеві зіпсовані китайські іграшки на заправках. Тоталітарні часи й донині даються взнаки. Коли наша водійка Наталя була в Албанії вперше — вони з друзями змагалися, хто нарахує більше бункерів. Ними всіяна вся країна — соціалізм захищався від уявних ворогів.

Ми змогли потрапити всередину одного такого бункеру в центрі Тирани. Наразі це музей Бункарт. Біля входу — інсталяція з портретів жертв диктатури. Всередині кімнати, кожна з яких розповідає про історію режиму Енвера Ходжі, екрани з архівними відео протестів, стендами про тортури, тюремними нарами. Особливо вразила фігура пса — собак муштрували, щоб ті зупиняли й роздирали громадян, які намагалися вирватися з країни, перетнувши кордон. А ще — справжні записи свідчень, які можна почути в кімнатах допитів.

Вдень Тирана нам сподобалася більше, ніж вночі. Під час ранкової прогулянки з’ясувалося, що тут є прекрасні платанові вулиці, вигадливі сучасні скульптури, чудовий парк та урбаністичні панорами. Ми бачили фрагмент Берлінської стіни, який подарували Албанії після звільнення. Багато чого тут зруйновано, але подекуди Тирана навіть випереджала Київ.

У центрі міста — бетонна піраміда. Її зводили як мавзолей для Енвера Ходжі, проте диктатора в ній так і не поховали. Зараз гігантську споруду перетворюють на сучасний бізнес-центр. Після спроби визирнути над парканом і сфотографувати її нами зацікавилася поліція.

На задньому дворику галереї мистецтв зібрані старі пам’ятники диктаторам. Тут є і Ленін, і Сталін, і Ходжа. Позеленілі, побиті часом, вони так і стоять на задвірках історії.

Вечеряли ми в ресторані Floga, який нам порадив господар. Там є авторська і грецька кухня, чудове домашнє вино. Порції настільки великі, що лишилося ще й на сніданок. Особливо сподобалися тонкі пласти перетертої яловичини на грилі, що нагадували млинці з м’яса.

На терасі квітнули цитрусові. Більшість працівників знали англійську геть зле, тому з нами розмовляв власник (він же шеф ресторану) Арті. Розповідав, що навчався на факультеті англійської філософії, потім працював у ресторанах Греції — і все задля того, аби зрештою відкрити свій.

Ми хотіли ще відвідати місто Дуррес на морі, проте не встигли. А ще саме того дня прочитали новину про стрілянину між власниками арбанських курортів, які нібито щось не поділили.

Найчастіше в історіях про Албанію ми вживали слово «атмосферний». Це справді дуже атмосферна, колоритна, своєрідна й цікава країна. Із самобутньою, відмінною від інших мовою. Зі своїми легендами й запалом.

Північна Македонія: найкрасивіші відтінки синього

Ця країна нам сподобалася чи не найбільше. Можливо, тому, що ми нарешті виїхали з Албанії та почали розуміти написи й людей. Македонська мова схожа на болгарську, проте зі зміною мов ми заплуталися майже так само, як і зі зміною валют, тож про всяк випадок скрізь відповідали сербською «Хвала!» — «дякую».

У Македонії зупинилися подивитися на Охридське озеро. Це три найкрасивіші відтінки синього: вода, гори та небо.

Дорогою пообідали в традиційному ресторанчику «Конак», розташованому над трасою. Господар, який чудово говорив англійською, приготував нам мекицу — традиційну випічку (жінки робили її, коли в родині з’являлося немовля, і дарували родичам), — і додав: «Завжди хочеться показати себе і зробити з нічого щось». Пухкі, свіжі палянички мекици всім припали до смаку — особливо з місцевим пивом. А от коли мій чоловік замовив собі ракію, господар перепитав, чи точно не він буде за кермом. Інакше б не налив.

У Скоп’є, столиці Македонії, нас потішили славетні гігантські пам’ятники: вершник, який уособлює Олександра Македонського, його батько Філіп та його матір. Про гігантоманію Скоп’є ми чули неодноразово. А ще в очі впадає те, що якщо не брати до уваги численних скульптур, усі люди на набережній — самі чоловіки.

Також ми відвідали фортецю — її досі реставрують, але з мурів відкривається чудовий краєвид. На одну башту нам вийти не дозволили: там були охоронці чи військові — стежили звідти за урядовим кварталом, де мала відбуватися якась подія.

Зі Скоп’є ми вирушили до Софії — ввечері вже слід було повертати машину. Майже встигали, але запізно згадали про годинникові пояси. І це означало, що ми маємо на годину менше часу.

Вже коли відлітали з Софії, ми традиційно забули здати в багаж наш складаний ножик. Тому залишили його замість монеток — щоб повернутися ще раз.

Авторка: Олена Павлова