Білорус Тишкевіч про повернення Донбасу: Треба робити ставку на розум

Білоруський дисидент блогер Ігар Тишкевіч скоро п’ять років як виїхав з Білорусі – боявся арешту. В Україні відомий своїми аналітичними публікаціями на політичну та економічну тематику. В ефірі hromadske.tv заявив: реінтеграція Донбасу – не один з варіантів, а необхідність.

Розмову з Ігарем Тишкевічем можна подивитися тут. Нижче ж пропонуємо інтерв’ю з білоруським блогером, яке він дав після ефіру.

Чому вирішив писати про Донбас

Перше - у мене вдома періодично зупиняються люди, які повертаються звідтіля: білоруські добровольці, спеціалісти, які працюють у зоні АТО. Так сталося, що останнім з таких був військовий медик, що повернувся з ротації з-під Горлівки. При чому, людина – психіатр, тому він робив професійні висновки. Ми довго думали про менталітет місцевих людей і як з ними порозумітися.

Друге – мені доводилося працювати у схожих умовах. І це так само було доволі важко зробити: ми мусіли розібратись, як люди думають, як з ними говорити. У Білорусі так само є зомбування з боку засобів масової інформації і є трохи стійкіша і розумніша політична система (в сенсі протидії громадянському суспільству – ред..). В таких умовах ми проводили політичні акції, з якими наша влада не знала, що робити. Якось у нас почалось будівництво російського хімзаводу. У тому містечку, де завод будували, фактично кожна доросла людина підписалась проти будівництв. Через це мені й довелося виїхати з Білорусі.

Люди чи територія

Є країни, багаті територіями і сировиною і є держави, де зробили ставку на інтелект. Сировинна країна - це сьогодні Росія Щодо України, то є, наприклад , українська металургія і є в Білорусі, недалеко від українського кордону, білоруський металургійний завод - зараз комбінат, БМК. Так от, вони купують українські заготовки, нарізають різьбу і перепродують їх в три рази дорожче.

В сучасній економіці більше заробляють ті, хто думає головою. І цінність інтелектуальної праці постійно зростає. Японія ставить на технології та інтелект. Китай 20 років був «зборочним цехом» для усього світу. Зараз же будь-який більш менш нормальний викладач може в Китаї заробляти колосальні гроші, тому що діє державна програма, де пропонують добрим викладачам їхати у Китай. Вони роблять ставку на освіту.

І те саме з Донбасом. Ми можемо собі думати, що це наша територія і наші ресурси. Але найголовніше - це люди. Якщо людей нема, їх доведеться завозити. Україна зараз не в тому стані, щоб витримати потік мігрантів. Тому й треба працювати з тими людьми. Це просто цинічний розрахунок, що Україні вигідно. Коли люди вміють думати, заробляти та аналізувати, вони з будь-якої землі зроблять успішну територію.

Взаємна образа – причина, чому українці піддалися на військову провокацію

Військові дії на території України стали можливі, бо є взаємна образа і нерозуміння між регіонами. Я зібрав якось дані українських соціологів з позиції міграції, замкнутості, агресії на зовнішні подразники, готовності відкриватися до зовнішньої інформації. Ці дані свідчать: в Україні три больові точки, а не одна: це Донбас, Крим і… Карпати! Цінності у всіх трьох інші, але реакція на все, що не підпадає під систем у їх цінностей, ідентична. Умовно кажучи, якби був Майдан за Януковича, а не проти нього, то ми мали б те саме, тільки були б Тернопільська народна республіка, Львівська народна республіка і так далі.

Це реальні проблеми і з ними українській державі таки треба щось робити. Не кивати один на одного: ватник – вишиватник, а спробувати щось зробити.

І вона не залежить від того, буде війна чи не буде війни, відвойовуватимуться території чи урегульовуватимуться через мінські перемовини. Тому що є Донецьк і Луганськ, які зараз під контролем терористів. Але є також Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ, Дзержинськ, Маріуполь, які не контролюють терористи. Але все одно люди там не думають так, як думають в Києві чи Житомирі. Або українська держава з цим щось робитиме( у цьому разі я маю на увазі громадянське суспільство), або ця проблема буде повторюватися з кожним новим поколінням, кожні 20 років.

Все це сталось через низку причин. Перше – це низька мобільність. Це реально проблема для всієї України (мова йде про відсоток людей, що не виїжджали за межі своєї області , - ред.. ). До речі, це стосується не тільки Донбасу. Перше місце займає Крим, друге - Західна Україна, і третє - Донбас. Просто на Західній Україні ситуація пом’якшилася за рахунок туристів . Приїжджали представники інших культур і ти, хочеш-не-хочеш, як гостинний господар, будеш балакати. Проблема з Донбасом у тому, що з нього не виїжджали і на Донбас не приїжджали.

І от якраз це є друга причина. Це замкнутість місцевих спільнот стосовно інших, чужих – тих, що «понаїхали». Тобто, є люди, що варяться у власному котлі. У них сформувались свої уявлення: що є добре, а що кепсько. І коли вони не мають досвіду комунікації з людьми, у кого ці уявлення відрізняються, то вони вирішили, що їх світогляд – це абсолютна істина.

Третє - не було спільного для всіх культурного підґрунтя. Зазвичай модель поведінки базується на певних рамках традиційної культури: української, білоруської чи якоїсь іншої. На Донбас приїжджали будувати радянську культуру і вони її збудували. А ми це отримали. Радянська культура замкнута по своїй суті. Це коли «я начальник - ти дурак, ти начальник - я дурак». А начальником можна стати або укравши, або принизивши, або прогнувшись. Нема поширеного досвіду, коли став успішним за рахунок власного мозку.

Що буде, якщо лишити все як є

Якщо нічого не робити, то громада там все одно у свій спосіб буде розвиватися. Рано чи пізно сировинній економіці прийде кінець (зауважу, там і зараз економіка не в найкращому стані). І буде черговий соціальний вибух.

Можна згадати історію хрестових походів. Перший хрестовий похід стався чому? Їсти нема чого, а у Святій землі біля Гробу Господнього три урожаї в рік. Ніхто не казав, що там пустеля. І перший хрестовий похід - це, фактично, селяни з усієї Європи зібралися і повалили просто пожерти. У нашому випадку буде та ж сама хода «пожерти» на Київ. Збройна чи мігрантська. Відповідно, нормальна політика - це коли можна і в Києві нормально їсти та емоційно й інтелектуально розвиватись, і там. Якщо б всім було комфортно, ніхто б один до одного ні мігрантами, ні війною не ходили. Коли багаті люди між собою комунікують і гендлюють - це завше вигідно.

Що робити, аби проблема вирішилася

Знову приклад з Білорусі. Коли Білорусь стала частиною російської імперії? Це 1795 рік. Наступні 200 років кожне покоління повставало. Треба віддати належне Росії - там були мудрі чиновники, які придумали таку ідею: «російська школа сильніша за російський багнет». Що зробили росіяни? Знищили систему едукації на 30 років - усього тільки для одного покоління. А потім відродили церковно- приходські школи, де батюшка говорив про велику Росію.

Цю ідею «школа сильніша за багнет» можна використати на користь собі, бо сама ідея добра. Перше, що треба робити довготермінове - це займатися школами на визволених територіях. Кожен тато і мама думають про добре майбутнє для своїх дітей. Вони хочуть, щоб школа була добра. Значить, у цій школі мають бути найліпші учителі, навчальна програма і система обмінів усередині країни, додаткові заняття. Треба з малого вчити людей аналізувати і думати. Наприклад, ставити дітям питання: відомий Іван Сірко – він національний герой чи злочинець? Чому повстання Хмельницького - то було добре, і чому, коли Хмельницький подавляв повстання проти себе - це також було добре? Відповідь на ці «чому?» в майбутньому стане розумінням, чому держава робить те чи інше.

А зараз найбільша проблема у браці інформування. Мова не йде про непідконтрольні території – люди на звільнених живуть уже рік, до них є доступ і з ними ніхто не розмовляє. Потрібні місцеві медіа, щоб розважальний та інформаційний контент робити з врахуванням місцевої специфіки. І потрібно створювати нові прецеденти. Якщо хтось хоче започаткувати свою справу, давати якщо не гроші, то позику – просто без відсотків. Відправдляти постажуватися в інші регіони. Став успішним - сусіди думають: ага, це працює: Ваня і Петя заробляє! І це буде зміна самого світогляду. Що можна стати успішним не тільки тоді, коли ти шапку знімеш з кого або обманеш.

Пригоди не зовсім біженця

Формально я зараз біженцем в Україні не є. Вперше подав документи і прохання про надання мені статусу біженця у 2009 році. Спочатку українська держава відмовила. У мене був суд. Потім задля компромісу я подав заново клопотання про статус біженця. Українська держава відмовила мені знову. Я подав до суду і суд виграв. Після цього українська держава розглядала моє клопотання дуже довго і вкотре відмовила. Тепер я ще раз подаю до суду. Саме тому формально я зараз не біженець, а людина, яка судиться за статус біженця.

Теоретично я можу уже подаватися на громадянство, бо 5 років минуло. Але статус біженця гарантує, що коли білоруська влада схоче мене арештувати, Україна не матиме права мене видавати. Не те що бажання - не матиме права. Тому що бажання українських політиків може змінюватись. А вдома мене хочуть посадити.

Знайомі дипломати кажуть, що я дурень. Мовляв, що ти забув у цій Україні? Їхав би до нас. І пропонують статус біженця. Знаєте, щ я їм кажу? «Хлопці, поки я тут, я вірю, що в Україні все буде класно.»

Розмовляла та переклала з білоруської Василина Думан, hromadske.tv