Буденне життя ЛГБТ-родин: фотопроект Євгенії Бєлорусець «Своя кімната»

Усі тексти проекту, а також авторський текст Євгенії публікуються без змін.

Люди, зображені на фото та фрагменти інтерв'ю не пов'язані між собою.

Євгенія Бєлорусець, фотохудожниця

Гомофобія — важлива складова цілого комплексу поглядів, які можна узагальнено описати через поняття традиціоналізму, ксенофобії, расизму.

Цей понятійний ряд веде наше суспільство до перманентної війни, в якій не буде переможців. Її початок, її тактика - це пошуки «іншого», «чужого», міфологізація цієї фігури, поширення атмосфери маніакальної ненависті, політичної апатії, виправданої штучними традиційними цінностями.

«Інший» стане носієм ірраціональної вини, він повинен буде відповісти за всі колективні невдачі, і українське громадянське суспільство, що лише тільки зароджується, вчергове зазнає поразки, бо зникнуть світогляди, що дозволяють критично оцінювати політику, соціальну ситуацію, економіку.

Я намалювала доволі похмуру картину, але здається, це і є ціна, яку ми будемо платити за будь-яку ксенофобію, якій дозволимо розростися в Україні. Повноправність ЛГБТ (лесбійок, ґеїв, бісексуалів, транссексуалів, представників квір-культури), протистояння гомофобії, — одна із запорук того, що права людини в Україін не стануть пустим звуком.

Моя серія фотографій, тим не менш, присвячена не стільки гомофобії, скільки прихованій повсякденності, яка протікає у напівпідпіллі, всупереч невидимим табу, що пронизують усі сфери життя.
Мені хотілося говорити про те, як далеко в Україні заходить заборона на право бути собою, наскільки вона всюдисуща, і скільки мужності треба, аби щохвилини щодня ігнорувати її.

Моя робота створювалася у 2011-2012 роках. Я би дуже хотіла, щоб її актуальність сьогодні змінилася, щоб вона лише нагадувала нам про труднощі п’ятирічної давнини. Але, схоже, цим бажанням лише доведеться справдитися.

Я мрію про суспільство, де зможу йти, тримаючись зі своїм хлопцем за руки, не очікуючи ворожих вигуків у наш бік. І нас не будуть принижувати не тому, що це закріплено законом, хоча закон такий і буде ухвалено. Принижувати нас нікому не буде потрібно, нікому не буде цікаво.

Я закохався у 19 років. Йому було 36, звали Валера, він актор. Валера з худорлявих, підтягнутих. Ми жили у різних містах. Спочатку просто переписувалися, потім я переїхав до нього. Коли я вперше його побачив, я відразу зрозумів, що це він. Поїздка у задушливому, моторошному автобусі була пекельною і важкою, але коли я вийшов, відчув свіжість дня і відразу впізнав його. Ми зустрічалися по вихідних. У суботу я приїжджав до Києва, а в понеділок їхав до себе. Він став для мене провідником в інший світ. Він подарував мені обручку.

Обручка його мами. Я вдягнув її і мені було дуже складно зняти. Якось зранку прокидаюся, а її на руці немає. Я почав шукати,.. скрізь, у кімнатах, - обручки не було. Йду зранку на роботу, ввечері повертаюся і питаю свою бабусю, з якою жив тоді: бабусю, ти не бачила моєї обручки? Вона каже: ти про цю? І показує руку. Воно було у неї на пальці. І я раптом зрозумів, що якщо нічого не зміню, ніколи не буду з цією людиною. Почуття помирають. Поїзд зітре усе. На наступний ранок я вийшов на роботу, звільнився, отримав розрахунок і того ж дня поїхав до нього.

Усе почалося з мами. Я ходив до театрального гуртка. Вдома я зачинявся, танцював і робив вигляд, що співаю. І от якось музика була настільки гучна, що я не почув, як мама увійшла до будинку. Вона, мабуть, достатньо довго стояла і дивилася на мене. Я озирнувся, побачив її і сказав: так, мамо, я гей. Потім два тижні було напруження, вона цькувала мене Біблією: казала, богу це не вгодно - він цього не визнає. Я відповідав їй: але ж я створений богом. Чому ж йому це не вгодно? Вона не мала що сказати. І вирішила прийняти мене таким, який я є.

Одній своїй знайомій я ненароком повідомила, що у мене є дівчина. Я дуже боялася це вимовити. І ось, подолавши саму себе, я вимовила це і затнулася. Але вона не звернула уваги на мої слова і сказала, що хоче дізнатися далі, що відбувається у моєму житті. Я була вражена. Вперше хтось настільки доброзичливо й нейтрально відреагував на моє зізнання. Відсутність гомофобії - коли ти не дивуєшся і не радієш тому, що люди відносяться нормально до твоїх уподобань.

Все це почалося ще у дитячому садочку. Я сказала мамі, що закохалася. Вона пішла зі мною в дитсадок і спитала: у того хлопчика? - Я сказала: ні. Вона знову: може, в цього? А я їй: у нашу виховательку! І тут вона з розмаху дала мені ляпас. Але справжнє перше кохання у мене сталося лише у 15 років. Так сталося, що мама прочитала мої листи, листа до першого кохання і одразу ж вигнала мене з дому.

У мене не було ніякого прикладу. Я взагалі не розуміла, що відбувається. Мені здавалося, у нашому маленькому місті не було нікого, хто б відчував, як я. Я боялася про це говорити. Спробувала закохатися у чоловіка, але нічого не вийшло. А потім я зрозуміла, десь у нашому місті обов’язково ходить такий самий підліток, як я, і так само мучиться. Мабуть, їй тяжко, вона думає, що вона хвора, неправильна. І я перестала боятися.

В одному одностатевому союзі ми не можемо всиновити дітей одне одного, хоча діти і вважають нас батьками! І навіть якщо наша родина багатодітна, юридично ми дві матері одиначки. Більш того, їх ніхто не дискримінує, у них багато друзів, і вони люблять вчитися. І ми намагаємося не думати, що з кимсь із нас може щось погане статися, і тоді відсутність потрібного закону в Україні може стати фатальною для нашої родини.

Іноді вона приїжджає до мене, і ми декілька днів проводимо разом, але її батьки про це нічого не знають. Я збираюся вступати до того самого університету, в тому самому місті, де вона зараз. І якщо дізнається хтось з її родичів, вони завадять моєму вступові. У них є можливість розлучити нас надовго. Адже вони змусили її виїхати в інше місто. Якби мої батьки так само не розуміли мене, я не знаю, що було би з нами. Вони зачиняли її вдома, вони забирали в неї телефон. Її батько говорив мені: ми посадимо тебе в ізолятор, щоб у тебе була печатка в паспорті і твоє життя буде назавжди зіпсоване.

У певний момент я зрозумів, що поділ на чоловіків і жінок - смішний і безглуздий. Це умовна річ, не більше того. Але часом вона стає нав’язливою ідеєю, якщо тобі не дозволяють бути, ким ти хочеш, і якщо ти, подібно до мене, зважуєшся на зміну статі. Невідступне бажання з дитинства, хоча і ясно відчуваєш обмеженість цього бажання.

Я не розумію, що таке сексуальна вірність. Подібні речі нагадують мені про недовіру і страх. Разом ми вже 8 років і завжди були вільні, одночасно завжди лишаючись один з одним. Наше прагнення один до одного існує поза ідеєю шлюбу, вірності, родини у звичному сенсі цього слова. Колись ми захотіли звільнитися від усього цього і змогли.

Іноді я дивлюся на себе в дзеркало і думаю про всі імена, якими мене називали. Імена і їх рід змінюються, а я лишаюся собою, нехай і під різними іпостасіями. При цьому я відкриваю в собі таку неочікувану здатність до сталості, що постійно оновлюється.

Коли я говорю про себе, я намагаюся не вживати займенників і дієслів у будь-якому роді, відходити від цього. Мені боляче чути, коли мене кличуть на ім’я по паспорту і називають мою вроджену стать: цей біль буває фізично відчутним.

Сама ідея консервативної, традиційної родини обов’язково зникне. Надто багатьом людям у моєму оточенні така родина зламала життя.

Я зустрічаюся з його дружиною, і вона любить проводити з нами час. Ще тривалий час з нами живуть їхні діти, яких я полюбив, як своїх. Коли ми збираємося разом, приходить відчуття повноти життя і мені здається, що я усе більше його взнаю, бачу його у його дітях і можу брати участь у їхньому постійному русі назустріч новому. Його дружина, здається, теж часто надає перевагу нашій компанії.