Через 37 блокпостів — до волі. Історія кримчанина, який зміг виїхати на підконтрольну територію

Василь Самойлов зміг виїхати з Криму через десятки російських блокпостів та зону бойових дій. Хлопець називає себе кримським українцем. Усі попередні роки окупації він жив у Криму. Василь каже, що планував виїхати з півострова навесні цього року, але росія розпочала повномасштабну війну, і покинути Крим стало складніше.

Наразі хлопець має намір вступити до лав Збройних сил України. Щоправда, перша спроба стала невдалою. Так чи інакше, хлопець розраховує допомагати своїй країні перемогти агресора і повернутися додому — в український Крим.

«У кожного — свій фронт, і кожен має для себе зробити особистий вибір і допомагати країні там, де він перебуває. Прикладів дуже багато. У мене є друзі, які зараз у Європі й у волонтерці виконують просто величезний обсяг роботи. Тож кожна людина на своєму місці може бути корисною своїй Батьківщині. Щодо мене, я свій вибір зробив, тож рухаюся в тому напрямку, який вважаю для себе пріоритетним», — каже Василь.

Наші партнери з «Новостей Донбасса» поговорили з Василем не лише про те, як саме йому вдалося виїхати з півострова, а й про те, як жилося молодому українському кримчанину в роки російської окупації.

Ви проїхали приблизно 40 блокпостів, щоб вибратися з Криму?

Якщо бути точним — 37. Плюс фсб-шний пункт у Джанкої.

Що потрібно, щоб здолати такий шлях? Якщо не помиляюся, у вас була своя вигадана історія? Розкажіть, як це було.

Остаточний переїзд до Києва я запланував на 1 березня цього року. І, на жаль, до початку повномасштабної війни я не встиг виїхати. Валіза в мене була зібрана, по суті, з першого дня війни. Я чудово розумів, що будь-якої миті по мене можуть прийти — аж до того, щоб я зміг узяти сумку й вистрибнути через балкон. Потім я почав шукати шляхи виїзду на підконтрольну територію, а коли ситуація стала більш-менш зрозумілою, з'явилися перевізники, які возили з Криму до окупованого Мелітополя. Згодом я знайшов волонтерів, які на той момент займалися вивезенням людей із Мелітополя до Запоріжжя. Саме цим маршрутом я вирушив. Так, мене врятувала моя легенда. Це сталося на пункті пропуску фсб, де мене допитували понад чотири години, і на кожному з 37 блокпостів окупантів.

У чому полягала моя легенда? Нібито у Запоріжжі живе моя рідна тітка, яка зараз має дуже серйозні проблеми зі здоров'ям. Усі її діти поїхали до Польщі, за нею доглядає сусідка, вона ледве ходить, і я їду для того, щоб забрати її із Запоріжжя та привезти до Криму. Саме ця легенда мене врятувала. Якщо говорити про російські блокпости, то там росіяни творять повне беззаконня, у них є відчуття, що їм можна робити абсолютно все. Чоловікам їхати дуже складно, бо їх допитують набагато серйозніше за жінок. Постійно перевіряють телефони, на кожному блокпосту чоловіків роздягають і оглядають на наявність татуювань. Якщо є щось праве чи патріотичне, для цієї людини дорога вже скінчилася, це кінцева зупинка. І навіть якщо є звичайнісінькі татуювання, вони змушують пояснювати, що це тату для тебе означає, з якою метою ти собі це набив.

Для мене, як я неодноразово говорив, психологічно найважче не проходити блокпости, терпіти ставлення окупантів і допити, а бачити на дорозі десятки згорілих і розстріляних цивільних машин. Тобто ви їдете вздовж поля, а на узбіччі може стояти нова повністю прострелена машина, уся в дірках. І ти чудово розумієш, що в ній їхали звичайні цивільні люди, котрі, як і ти, намагалися вибратися з окупованої території, але, на жаль, потрапили в той період, коли росіяни розстрілювали все, що опинялося на дорозі. І коли вже останній російський 37-й блокпост був позаду, а до першого українського було орієнтовно 6-7 кілометрів, десь за кілометр від дороги зав'язався бій. росіяни почали стріляти з мінометів просто нам услід, у бік першого українського блокпоста. Було видно, як снаряди розривалися в полі, деякі падали дуже близько від дороги, це відбувалося страшенно голосно. У жінок і дітей почалася істерика, чоловіки намагалися їх заспокоїти.

Ми чули від інших молодих кримчан, котрі покинули півострів, про те, що російські військові дуже прискіпливо допитують усіх, хто намагається виїхати. Доходить до абсурдних питань: «Чи знаєш ти Бандеру?»

У мене особисто нічого такого не питали. Я знаю, що такі питання вони періодично ставлять. Але серед найцікавішого, що трапилося зі мною, — це допити фсб-шників. Загалом були неадекватні питання на кшталт «а де ти працюєш?», «як у вас офіційно називається юридична особа?», «який прибуток був минулого місяця?», «яку зарплату твій керівник отримав місяць тому?» тощо. З провокаційних речей говорили про те, що вони обов'язково захоплять і Запоріжжя, і Дніпро. Загалом питали про ставлення до росії, армії, але я завжди грамотно змінював тему й зосереджувався на своїй історії. Крім легенди, яка мене рятувала, я ще мав певний продуманий образ: я середньостатистична людина, якій байдуже на те, що відбувається довкола, у мене просто нейтральна позиція, нічого, крім особистого життя, не цікавить, а зараз є мета — вивезти тітку (якої насправді не існує). Це мене рятувало.

А чи пропонує росія якісь перспективи молодому поколінню в Криму?

На самому початку окупації, десь протягом перших 3-4 років, росіяни пропонували кримчанам вступ до університетів на території росії за пільговою програмою — без ЄДЕ, просто потрібно було скласти легкі вступні іспити. Загалом, коли почалася окупація, рф чудово розуміла, що люди віком 40+ здебільшого за росію. А ось більшість людей, молодших за 40 років — за Україну. У 2013-2014 роках у кримських протестах брала участь молодь, тобто люди, молодші за 40. Саме тому рф відкрила величезну кількість програм для молоді, щоб зробити їх своїми патріотами. Це і сумнозвісна «юнармія», де з дітей роблять якихось дегенератів, і багато іншого. Але можна констатувати, що росії це не вдалось і боротьбу за кримську молодь вона програла, тому що молодь користується інтернетом, хоче дізнаватися про те, що відбувається насправді, а не ту інформацію, яку їм подає російська пропаганда.

Кримська молодь — це окрема цікава тема. За моїм спостереженням, абсолютна більшість людей віком від 18 до 30 років мають проукраїнську позицію. І найбільший відсоток — серед моїх однолітків, яким 25-28 років. Це можна легко пояснити, адже це люди, які народились у незалежній Україні, жили в цій країні, мають друзів на вільній території, підконтрольній українській владі. Але окрім патріотизму, який має свою вагу, молоді люди хочуть користуватись усіма сучасними технологіями, бути в курсі усіх новин, йдуть у бік України, бо хочуть бути частиною сучасного європейського суспільства. Вони прагнуть вільно розвиватися, не бути в окупації, в ізоляції від усього зовнішнього світу, і для них набагато ближча євроінтеграція, міжнародне визнання та можливість отримувати всі ці послуги та функції, доступні для громадян Європи. Це їм набагато ближче, ніж горілка, балалайка, ГУЛАГ та репресії.

А як ви дізнавалися про те, що відбувається на вільній території України? Я маю на увазі перспективи для студентів та молоді щодо навчання у Європі тощо.

Більшість молодих людей мого віку в Криму мають знайомих, які живуть на вільній території України, а також інтернет, адже молодь отримує приблизно 95% інформації в мережі.

Наразі багато говорять про перспективи військового визволення Криму. Що ви про це думаєте? Адже це означатиме, що українські снаряди можуть зруйнувати дорогі вам місця. Найімовірніше, не вдасться уникнути руйнувань.

Я вважаю, що звільнення Криму загалом можливе тільки військовим шляхом, жодних інших способів бути не може. Я дуже сподіваюсь і вірю, що це станеться протягом найближчих місяців. Об'єктивно — це може затягнутися на рік чи навіть більше. Але я вірю, що це буде. Я чудово розумію і, навпаки, усім кажу, що звільнення Криму, деокупація півострова можливі лише військовим шляхом. Стосовно того, що постраждає інфраструктура — це все буде на совісті російських окупантів. Ми не ліземо в Ростов, Саратов чи Тамбов. Це вони прийшли у наш дім, вони у нашому домі розпочали війну. Тож якщо під час війни постраждає школа, у якій я навчався, або щось інше, це буде виключно на совісті російських окупантів — так само як на їхній совісті усі загиблі за ці 8 років і ті, хто гине зараз.

Ви можете навести приклади таких актів у Криму?

26 лютого 2014 року, коли на площі Сімферополя зібралося понад 20 тисяч людей, які були готові відстоювати територіальну цілісність і суверенітет України. Проти нас тоді було орієнтовно 5-6 тисяч проросійських, половину з яких завезли з рф, і вони цього не приховували. Тоді ми перемогли. Я пам'ятаю, як вийшов Рефат Чубаров і сказав, що не буде позачергової сесії Кримського парламенту, де вони хотіли узаконити окупацію. Чубаров сказав, що Крим був, є і буде територією України. Але у ніч із 26 на 27 лютого Кримський парламент, адміністрацію Сімферополя та міжнародний аеропорт «Сімферополь» захопив російський спецназ. І наступного дня почалися захоплення українських військових частин у Криму. Тоді ми зрозуміли, що цю операцію росія готувала не один і не два роки. Що більшість СБУ-шників і приблизно 80% командирів українських військових частин у Криму були заздалегідь завербовані рф. А що стосується тодішніх міліціонерів, за офіційними даними, 99,8% штату МВС України в Криму перейшли на бік росії. Вони активно працювали на те, щоб окупація відбулася. Я чудово пам'ятаю акції «Антимайдану», на яких вони закликали вбивати нас. Через свої зв'язки я дізнався, що кримська міліція прямо сказала так званій самообороні, що вони можуть робити все що завгодно, і нічого їм за це не буде. І до референдуму, і після нього були масові арешти людей з проукраїнською позицією, ба навіть зникнення. Потім тіла деяких знаходили зі слідами страшних тортур, а десятки людей досі вважаються зниклими безвісти.

Чи можна говорити про спільну участь кримських татар та українців у протестному русі? А чи все-таки кримськотатарський народ — сам собою, а український — сам собою?

Це 50 на 50. Загалом у Криму — як кілька років тому, так і зараз — люди з проукраїнськими поглядами одне одного знають, намагаються триматися разом, і не має значення, якої національності ця людина — татарин, українець, білорус. Головне — це їхні погляди. Але якщо брати загалом, то проукраїнський спротив у Криму не є чимось монолітним, це велика кількість роздроблених груп. Деякі групи між собою контактують, деякі ні. Абсолютна більшість кримських татар будь-якої вікової категорії — хоч 15 років, хоч 85 — підтримують Україну й перебування Криму в її складі. Так, серед кримських татар теж є зрадники, колаборанти, є ті, хто обіймає посади в окупаційній адміністрації. Але абсолютна більшість (за моїми спостереженнями, орієнтовно 80-85%) кримських татар — за Україну.

Коли ви почали помічати, що у вас удома, в Криму, з'явилися якісь нові люди — і це не туристи, а російські військові зі своїми сім'ями?

Від самого початку, з весни 2014 року, коли росія почала накачувати Крим військовою технікою, своїм контингентом. Їхньою метою було перетворити Крим на одну суцільну військову базу. На жаль, це їм вдалося. З прекрасного розвиненого курортного місця Крим перетворився на справжню військову базу. Вже у 2014 році це було дуже помітно, бо на вулицях з'явилося чимало військових, дуже багато військової техніки. Військові літаки почали літати над курортними місцями, пляжами, містами, селами. У полях постійно почали проводити навчання, долинали вибухи, було чутно гул техніки, і все це відбувається вже 8 років.

Якщо говорити про побутові проблеми, то чим увесь цей час живе Крим?

Крим існував завдяки туристичному сезону, а з 2014 року все припинилося, до побачення. Туристичних сезонів не було. Єдиний приклад — це літо 2020-2021 року. Але тих яскравих сезонів, які були у 2010-2012 роках, у Криму фактично вже не було. З цього випливає низка проблем, зокрема втрата приватного бізнесу і прибутку. Багато людей втратили бізнес і нерухомість, тому що їх «віджала» росія. Якщо пам'ятаєте, приблизно рік тому була гучна справа, коли почали забудовувати парк Форос, у людей «віджимали» нерухомість поряд із ним. Коли в Севастополі захопили практично всі міські пляжі й почали їх забудовувати. У моїх рідних Саках зараз будують якусь незрозумілу набережну, унікальні піщані пляжі просто заливають бетоном. Тобто побутових проблем у людей дуже багато. Серед кримчан є така категорія — нібито нейтральні. Вони нікому не демонструють свою позицію, живуть тільки для себе, нібито їм байдуже, який прапор буде на місцевій адміністрації та які гроші там будуть в обігу. І публічно людина говоритиме: «Так, усе добре». А коли ти з нею поговориш віч-на-віч, вона тобі скаже прямо, що жити стало дуже важко, а за України було набагато простіше.

Ми всі знаємо про громадянський протест Богдана Зізи, який облив фарбою будівлю окупаційної адміністрації Євпаторії. Але багато хто скаже, що це того не варте — акція була цілком невинною, а ось тюремний термін і репресії будуть реальними. Як ви до цього ставитеся?

Богдан Зіза — мій друг. Я поширював інформацію про нього. Деякі люди говорили, що це ні до чого не призвело, окрім серйозних проблем для нього. Але це показали не просто на всю Україну, а на весь світ. Кримський опір — це не лише розповсюджувати листівки чи добувати цінну інформацію та передавати її нашим структурам. Це ще й такі рішучі дії. Багато міжнародних журналістів цікавилися цією ситуацією. Це дуже круто, адже показало усьому світові, що кримський опір є, і він готовий до рішучих дій. росії вони не завдали серйозної шкоди у прямому розумінні, але в плані інформаційної боротьби це було сильно. Я дуже сподіваюся, що з Богданом усе буде добре, бо він зараз перебуває фактично в пеклі. Я дуже сподіваюся, що всі ці слова я колись скажу йому особисто у нашому з ним звільненому українському Криму, і в нас ще буде багато спільних перемог.

Авторка: Юлія Тараруй, hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»