Чи можливо воскреснути з мертвих, якщо ти простий полонений? Відеозвернення з того світу

Одного вечора мені зателефонували з окупованої території. Жіночий голос розповідав, що має доступ до колоній у «ДНР» та «ЛНР», де утримують українських полонених. Казав, що розшукує, відвідує і возить їм гуманітарну допомогу. 

Я з великим скепсисом слухала — в інтернеті десятки, а то й сотні груп, які обіцяють якусь допомогу родинам полонених. Є навіть ворожки, які за фото кажуть: живий, поранений, у полоні чи загинув. Сім’ї, які місяцями не мають інформації про рідних, випробовують усі можливі й неможливі способи, щоб бодай щось довідатися.

Наприкінці розмови з голосом «звідти» я назвала прізвище свого друга. Про нього рік не було інформації. І те, що він у полоні, не підтверджував ані Червоний Хрест, ані будь-яка офіційна сторона. Попросила знайти хоч щось про нього. За тиждень отримала повідомлення: «Ждите с ним видео». 

Голос із окупованої території

Торік у березні моя знайома Настя шукала волонтера, який би вивіз із Маріуполя її батьків. Через соцмережі знайшла чоловіка з досвідом кількох вдалих евакуацій. Він погодився поїхати за Настиними родичами, однак та поїздка закінчилася для нього полоном.

Минув рік. Рідні Насті з Маріуполя так і не вибралися. Волонтера, який мав вивезти її батьків, у липні звільнили з полону. Зараз він доправляє «волонтерку» на Бахмутський напрямок, а звідти вивозить людей. Про себе говорити не хоче. Телефонує мені і просить зробити матеріал про його подругу — волонтерку Дашу, яка, за його словами, робить неймовірні речі. Запитує, чи можна дати їй мій контакт. Я погоджуюсь.

Увечері Даша стукає до мене в месенджер. Я запитую, чи можемо ми зустрітися, щоб поговорити особисто, на що дівчина відписує: «Це буде дуже складно». Виявляється, Даша на окупованій території. Я не знаю її прізвища, яка вона на вигляд, чую лише голос. І не можу перевірити, що зі сказаного нею правда.

Про себе Даша каже: «Я зробила те, чого не зміг Червоний Хрест». І на підтвердження своїх слів дає посилання на телеграм-канал «Помощь украинским пленным», який вона започаткувала й веде.

«Ангел мой, напиши мне весточку, напиши мне письмо»

У телеграм-каналі — короткі відеозвернення різних чоловіків. Усі в однакових синіх робах. Це полонені українці: військові та цивільні. У мене складається враження, що їх спеціально переодягнули перед зніманнями. Із ними Даша, з її слів, зустрічається в колоніях особисто: записує звернення, привозить їм продукти та ліки, передає листи від рідних.

Посеред десятків коротких відеозвернень звертаю увагу на те, яке триває до двох хвилин. Худий чоловік без половини зубів у роті стискає руки в замок. Очевидно, що дуже хвилюється. Відрекомендовується: Козак Федір Станіславович, 20 квітня 1976 року народження. У полон потрапив 7 квітня 2022-го.

«Я хочу обратиться к своей драгоценной семье. Анжелика, милая моя, я жив и более-менее здоров. Анжелика, голубка моя, где бы ты ни находилась, прошу тебя, свяжись со мной, ангел мой, напиши мне весточку, напиши мне письмо. Я живу и дышу только тобой и нашими детьми. Я вас очень люблю. Будьте умницами. Держитесь друг за друга и всегда помните, что мы одна семья».

За добу під відео з’являється коментар жінки, яка називає себе родичкою Федора. Пишу їй. Жінка розповідає, що Федір — чоловік її сестри. Вони з Маріуполя. До початку квітня 2022 року залишалися в місті, як і всі — виживали під бомбами. 7 квітня вирішили виїжджати, але їх затримали на блокпості. Дружину з дітьми Федора росіяни випустили. Його самого — ні: мали інформацію, що в період АТО він був капеланом в одній із бригад ЗСУ. Це виявилося правдою: Федір — священник.

Його родина нині в безпеці. Дружина Анжеліка — в Канаді, сестра дружини — в Стамбулі. Він — уже майже рік у Горлівці, у колонії. Родичка надсилає мені весільні фото Федора та своєї сестри. Чоловік на них значно округліший, ніж на відео. За рік полону Федір схуд наполовину.

Чи може людина з вулиці потрапити до колоній, де утримують полонених

На цьому телеграм-каналі сотні подібних відеозвернень. Полонені передають привіт рідним. Шаблонно розповідають, що їх добре годують і до них добре ставляться, і просять звільнити їх із полону. Серед усіх не знаходжу жодних гучних чи медійних прізвищ.

Даша каже, що всі ці звернення записує сама. Запевняє, що змогла домовитися з «владою» окупованих територій і керівництвом колоній. Переконує, що український паспорт не заважає їй проходити туди, куди офіційним представникам чи міжнародним організаціям зась.

Я чітко розумію, що до полонених Дашу пустили не тому, що в окупаційної влади добре серце. Що все це може бути спецоперацією. У телеграм-каналі час від часу проскакують тези, мовляв, українська влада нічого не робить, щоб звільнити своїх громадян. Тому, попри беззаперечну користь діяльності Даші, завдяки якій родичі дізнаються про своїх рідних і можуть надіслати їм посилку чи листа, відкритих питань залишається багато.

Мене бентежить: що Даші з того, що я про неї напишу? Що їй це дасть? Чи не хочуть мене як журналістку використати в певних цілях? Сама Даша пояснює, що виходить у публічну площину, бо їй погрожують заявами до СБУ, блокують картки, на які вона збирає гроші, щоб купувати допомогу для полонених, а вона хоче розповісти, що нічого поганого не робить. І працює не на окупаційну владу, а з нею, щоб мати доступ до полонених.

Рафінована спецоперація?

Зі своїми сумнівами я звернулася до Координаційного штабу з питань поводження з полоненими. Це офіційний орган української влади. Там мої підозри підтримали: «Дуже дивно, що людина з вулиці отримує доступ до режимних об’єктів», — каже речник штабу Петро Яценко. Він вважає, що це може бути рафінована спецоперація, щоб розхитати рідних полонених.

Яценко каже, що відеозвернення — безперечний плюс і для родичів, і для української сторони, яка займається обміном полонених, бо це доказ того, що людина жива і що її тримають в полоні. Однак є ризики, що ті, хто це робить, намагаються розхитати суспільство, особливо зневірених родичів, які місяцями не мають жодної інформації про своїх близьких. Мовляв, гляньте — ми можемо передавати посилки вашим рідним, можемо шукати їх, а державні органи на це не спроможні. А насправді чоловіки досі в полоні не тому, що українська сторона їх не хоче обмінювати, а тому, що російська не відпускає. І на цей процес так звана влада так званих республік не має жодного впливу. Усе залежить від москви.

«У нашій роботі нема нічого поганого. Стараємося допомогти бійцям, їхні рідні готові підтвердити. У деяких бійців тепер є листування з рідними завдяки нам. Мій чоловік пробув пів року в полоні. І я знаю, як це — чекати. І знаю, як це було моєму чоловікові, коли він не знав, що з ним відбувається. Коли він вийшов, ми вирішили зайнятися такою справою: допомогти рідним дізнатися, що їхня близька людина перебуває в полоні, і допомогти полоненому», — апелює до моїх сумнівів Даша.

Маріуполь, полон, звільнення

Про себе розповідає мало. Жила в Маріуполі. До повномасштабного вторгнення разом із чоловіком працювала в роздрібній торгівлі — у супермаркеті «Щирий кум». Після 24 лютого вони не змогли виїхати з міста. А в травні росіяни затримали її чоловіка. Він, на той час цивільний, у минулому був військовим.

«Я зіткнулася з жахливою фразою: "Чекайте. Україна робить усе можливе, щоб повернути кожного українця додому"».

Даша каже, що чекала кілька місяців. А далі вирішила діяти самостійно.

«Пішла шукати правду в ті місця, де він перебуває. Я оббивала всі пороги там, по тих місцях. Мені дали з ним побачення, написала купу заяв, що його тримають неправомірно, і його все-таки повернули. Я дістала всіх».

За пів року, у листопаді 2022-го, чоловіка Даші відпустили. І тоді вони вдвох почали штурмувати «адміністрацію», щоб отримати доступ до полонених і поширювати про них інформацію. Я запитую Дашу, як їй вдалося пробитися. На що вона каже:

«Це був довгий шлях. Це були запити до різних "міністерств", до Морозової, Пушиліна. Почали ходити по відомствах-міністерствах "ДНР", "ЛНР", які розташовуються в Донецьку, Луганську».

У січні 2023 року Дашу впустили до колонії. Тоді на телеграм-каналі з’явилися списки тих, кого вона знайшла за колючим дротом. Далі на каналі почали оприлюднювати фотографії полонених. А з лютого — вже короткі відео.

Сім’ї хоронили своїх, а потім з'ясувалося, що вони в полоні

До колоній на окупованих територіях Донеччини та Луганщини, у яких утримують українців, Даша потрапляє раз-двічі на тиждень. Переконує, що адміністрація колоній за доступ грошей не бере. Мовляв, вони зацікавлені в тому, щоб українські полонені якомога швидше повернулися додому. Бо це фінансовий тягар — людей треба годувати й одягати.

Полоненим окрім листів від рідних Даша привозить рушники, гумові капці, спідню білизну, шкарпетки, шампуні, гелі для душу, ліки та продукти. Нині вона тримає зв’язок із 700 родинами полонених. Даша каже, було кілька сімей, які навіть поховали своїх рідних, а потім побачили на каналі відео з ними живими-живісінькими.

Під час розмови розповідаю Даші, що й сама чекаю на людину з полону. Понад рік про друга моєї родини Олександра Бойчука немає жодної інформації. В офіційних документах біля його прізвища пишуть «непідтверджений полон».

Надсилаю Даші дані та фото. Вона обіцяє пошукати Бойчука, хоча припускає, що його могли відправити до росії, бо він — не рядовий військовий.

За тиждень отримую від Даші повідомлення: «Здравствуйте. Нашли его. Уточняем место содержания. Ждите с ним видео. Главное, что живой, здоровый».Та поки немає відео, я забороняю собі вірити в диво.

«Напишите, как родилась дочка, с каким весом, как назвали, на кого похожа»

Про більшість людей, відеозвернення яких є на телеграм-каналі, ніколи не писало жодне медіа. Вони непублічні. Багато хто з Маріуполя. Якщо не військові, то часто в минулому працівники СБУ, прокуратури чи інших органів. Багатьох затримали при спробі евакуюватися з міста.

Так сталося з Артемом Мішустіним. Відео з колонії з ним записане 18 березня 2023 року. Дата написана на шкільній зеленій дошці за його спиною. Артем звертається до родичів.

«Здравствуй, Сашенька, мама-папа, Андрюша. Как видите, я жив-здоров, меня тут кормят, тут тепло. Я очень переживаю за вас. Пишите мне письма, как только узнаете, где я нахожусь. Напишите, как родилась дочка, с каким весом, как назвали, на кого похожа». 

Під цим відеозверненням коментар дружини Артема. Я пишу жінці, й Олександра розказує мені, що цілий рік не мала жодної інформації про чоловіка. За цей час вона й справді народила доньку. Розповідає, що Артем раніше був військовим, але на момент полону пів року як звільнився зі ЗСУ.

Андрій Найман — чи не єдиний із сотень людей, чиї відеозвернення викладені на каналі, про кого писали ЗМІ. Він — військовий лікар, начальник неврологічного відділення 555-го маріупольського шпиталю. Після знищення лікарні перемістився на «Азовсталь». Із комбінату вийшов разом із усіма — за наказом командування. Тож у полоні з 18 травня.

Я зв’язалася з дружиною Наймана Ольгою. Вона розповіла, що на канал, де з’явилося відео з чоловіком, підписана давно, але до самих волонтерів не зверталася, оскільки точно знала, що її чоловік у полоні.

«Не хотіла даремно додавати людям роботи… Проте кожного разу, як з’являлися відео з полоненими, ніби очікувала, що маю побачити відео з ним. Через волонтерів вдалося отримати й передати листа».

Відеозвернення з того світу

13 квітня на каналі знову з’явилася порція відеозвернень. Перше — лише 17 секунд. Я впізнаю чоловіка навіть зі стоп-кадру.

«Я — Бойчук Александр Вячеславович. Нахожусь в плену. Жив-здоров. Передаю всем, кто меня знает, помнит, привет. Надеюсь скоро встретимся. Вместе и навсегда. Я закончил».

Мій Олександр Бойчук. Живий. Українськомовний Саша говорить російською. І це вперше за довгий час, коли російська мене не дратує. І найкраще відео, яке я коли-небудь бачила.

Я й досі не знаю, хто така Даша. На яких умовах окупаційна влада відчинила перед нею двері до колоній і дозволила записувати відео з українськими полоненими. Чи підписала вона угоду з ФСБ? Чи це якась спецоперація, у якій мене як журналістку хочуть використати?

У мене купа питань без відповідей. Але є одне твердження: Даша таки зуміла те, чого не зміг Червоний Хрест. Вона знайшла людину, про яку понад рік не було жодної інформації. І повернула трохи спокою та надії. Родині Саші. І мені. Це саме вона зробила вже для десятків родин, котрі через телеграм-канал Даші знаходять своїх родичів.

Тепер у списках навпроти прізвища Олександра Бойчука замість «непідтверджений полон» напишуть «підтверджений». І може, у Саші буде більше шансів нарешті повернутися додому. Де буде його новий дім, хтозна. Колишні — у Криму, де він жив до 2014-го, і в Бердянську, де оселився після, — під окупацією. Але ж дім там, де на тебе чекають.

***

2 липня 2017 року на ютуб-каналі hromadske вийшов фільм «Генічеськ» — про історію єдиного українського мінного тральщика, його екіпаж та командира Олександра Бойчука.