«Чоловікам важко прийняти, що жінка може бути полковницею поліції»

Прийшла до поліції всупереч бажанню батьків

Рано-вранці вона одягає рожеву футболку та спортивний костюм, взуває кросівки й виходить на пробіжку. Після 24 лютого з пробіжки починається кожен її день.

Голосіївський парк, де бігає Ірина Залялова, — місце її сили. Тут вона — просто спортсменка і жінка, яка підтримує фізичну та моральну форму. Однак після сніданку, який зазвичай для неї готує донька, Ірина змінює спортивний одяг на чорний із трьома зірочками на погонах. І перетворюється на полковницю поліції.

Змалку Ірина знала, що стане поліцейською. Їй подобалися дядьки у формі, коли зустрічала їх на вулицях. Із міліціянтами дівчинка завжди віталася, а вони їй відповідали. З подружками у дворі гралися в детективів, ловили злочинців і розслідували правопорушення. А коли Ірина дізналася про жінку, яка в її рідній Горлівці очолювала слідчий підрозділ, захотіла стати такою самою, як вона.

«Я дивилася, яка вона сильна, професійна, як швидко ухвалює рішення, як її поважають — це захоплювало. Хотіла бути як вона, мріяла розслідувати злочини та карати злочинців», — пригадує Ірина.

Батько Ірини й сам працював у міліції, але хотів, щоб донька стала вчителькою іноземної мови. Роботу в органах уважав непідхожою для жінки. Ірина навіть закінчила педагогічний виш, написала кандидатську, викладала на кафедрі кримінології та кримінально-виконавчого права. Але згодом усе одно почала працювати в секторі безпеки: «Якщо вже щось вирішила, з цього шляху не зійду!».

Дві зустрічі з війною

Зранку 24 лютого Ірина почула вибухи. Але початок повномасштабної війни її не шокував: поліціянтів готували до різних сценаріїв, вони мусили мати «тривожну валізу».

Виїжджати з Києва Ірина навіть не думала — вранці 24-го просто пішла на роботу.

«Я давала присягу українському народу, і для мене це не порожні слова, а непорушний принцип. Не пам’ятаю, щоб мені взагалі було страшно. А от чоловік за мене дуже хвилювався. Але прийняв моє рішення не виїжджати і сам також лишився в Києві», — розповідає Ірина.

Для неї той лютневий день не став «початком війни», бо війна прийшла в її життя ще 8 років тому — 2014-го. Тоді Ірина жила в Горлівці, працювала в Донецькому юридичному інституті.

Коли проросійські бойовики ввійшли на Донеччину, Ірина з доньками (молодшій було 4 роки, старшій — 14) ховалися вдома, а за вікном ходили озброєні люди, які стріляли по автівках. Із вікна Ірина спостерігала, як над житловими будинками літають снаряди.

«Ми з викладачами випустили всіх курсантів, дали їм змогу скласти екзамени та перевезли молодші курси до більш безпечних регіонів. І тільки після цього, у червні, виїхали з родиною з міста. Незабаром Горлівку окупували, а ми опинилися в Києві», — згадує Ірина.

У столиці вона почала працювати в Інституті кримінально-виконавчої служби й доросла до звання полковника. За чотири роки цей інститут ліквідували. Довелося починати кар’єру з нуля.

Тоді тільки створювалася Національна поліція, Ірина вирішила спробувати себе там. Підготувалася до тестів, пройшла конкурс і отримала роботу дільничного офіцера, знову рядовою.

«Тільки згодом мені поновили звання, і тепер я полковник поліції. Це був важкий період, який показав: треба не боятися починати все спочатку, якщо віриш у своє покликання і хочеш бути корисною», — ділиться Ірина.

Раніше статті «домашнє насильство» взагалі не існувало

Робота дільничною Ірині дуже подобалася — відчувала, що допомагає людям. Але засмучувалась, коли для допомоги не вистачало повноважень. Ще тоді Ірина стикалася зі скаргами на сімейне насилля, але й не думала, що це стане справою її життя.

«Якось до мене звернулася жінка, чию доньку бив чоловік. Дівчина не хотіла скаржитися на нього в поліцію. Її мама попросила зробити хоч щось — наприклад, повісити на її під’їзді інформаційний плакат про те, що поліція може захистити від домашнього насильства і що до неї можна звернутися з такою скаргою. Сподівалася, що чоловік побачить плакат і це на нього вплине. Плакат ми почепили, але чи був від нього ефект — я так і не дізналася. Це був один із перших випадків, коли я зіткнулася в роботі з домашнім насильством. Нині це основна тема, з якою я працюю», — розповідає Ірина.

Зараз вона — начальниця одного з відділів в Управлінні дотримання прав людини. Займається темами гендерної рівності та протидії домашньому насильству. Щоб потрапити на нинішню посаду, довго готувалася — вчила законодавство у сфері захисту прав людини та міжнародні стандарти. Пройшла всі онлайн-курси на тему прав людини та домашнього насильства, які тільки змогла знайти. Із семи кандидатів врешті обрали саме її.

«Раніше, коли я працювала слідчою, у мене теж були кримінальні справи, коли чоловік побив дружину, або навпаки. Але тоді це кваліфікували як “тілесні ушкодження”, статті “домашнє насильство” взагалі не існувало», — згадує Ірина.

Нині одне з її завдань — зробити так, щоб поліція ефективніше реагувала на випадки гендерно зумовленого та домашнього насильства. Поліцейських цього спеціально навчають і намагаються доносити інформацію до всіх правоохоронців у всіх регіонах.

Якщо ж хтось зіткнувся з тим, що поліцейські неналежно відреагували на такі випадки або порушили права, Ірина радить звертатися до їхнього управління. Там перевірять та з’ясують, чому так сталося. Якщо факт підтвердиться — винних покарають.

«Гендерні стереотипи є в кожного. Розумію, що в мене також досі лишається стереотипне мислення. Я з цим борюся, але це поступовий процес. Думаю, це береться з виховання. З дитинства всім кажуть, що дівчата — “тендітні”, їх потрібно захищати. Чоловікам говорять навпаки — “не плач, мусиш бути сильним”. Дуже важко в дорослому житті позбутися цих стереотипів і сприймати всіх людей однаково, незалежно від статі», — каже Ірина.

Кожна четверта людина в поліції — жінка

Жінок, які мають звання полковника, у поліції не так уже й багато. Залялова каже, що не всі чоловіки легко сприймають зірочки на її погонах.

«Якось ми познайомилися з колегою-поліцейським на одному заході, я була в погонах та однострої. Але він усе одно дуже здивувався, дізнавшись про моє звання. Поки я не вимовила це вголос, його свідомість відмовлялася повірити, навіть попри те, що він бачив мої погони», — розповідає Ірина.

За статистикою, в українській поліції нині приблизно 27% жінок. Ще 5 років тому їх було значно менше. Кожного року жінок у секторі безпеки стає більше, але керівниць досі мало — наприклад, серед керівного складу в поліції жінок лише 16%.

«Відчуваю, що ситуація змінюється. Вже ніхто не сумнівається, що жінки в поліції так само важливі, як чоловіки. Важливо те, як добре ти виконуєш свою роботу. Від самого початку повномасштабної війни дівчата-поліцейські в будь-яку погоду у важких бронежилетах стоять на блокпостах — так само, як і чоловіки. У нас у поліції є дівчата-вибухотехніки, які розміновують території, та дівчата-спецпризначенці. Це вже нікого не дивує, — розповідає Ірина. І додає: Повномасштабна війна мене змінила, я почуваюся сильнішою, стійкішою. Почала швидше ухвалювати рішення, бо під час війни розмірковувати ніколи. Не вважаю себе супергеройкою — я звичайна жінка, яких мільйони».

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Матеріал створено у співпраці з проєктом ООН Жінки «Реформи децентралізації та безпека в громаді: трансформаційні підходи до гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в Україні», що фінансується Урядом Данії.

Над матеріалом працювали: журналістка Тетяна Гонченко, редакторки Христина Коціра та Вікторія Бега, дизайнерка Тетяна Костік, креативна продюсерка Анна Соха.