«Чомусь вважається, якщо ти переможеш своєю думкою у facebook, ти вплинеш на ситуацію у країні» – Андрій Курков

Ви спілкуєтесь і з політиками, і з колегами в різних Європейських країнах, як зараз сприймають Україну? Не тому що меншовартісне питання, але все одно який тон? Для вас є якийсь камертон?

Назва нашої держави, якщо сказати десь в колі політиків чи людей, які цікавляться політикою, викликає тривогу і одразу автоматична реакція «а що там в України з Росією?». Казали, що є втома від новин з України. Вона є, але зараз ніби зникла, тому що світ відчуває, що напруга знову з’явилася. Нам ця напруга не потрібна, але, я думаю, вона потрібна сусідам. І якщо останнім часом запитували не про війну, а про реформи, то тепер знову питають про війну.

Ваша остання публікація була у виданні Новое время, вона називалася «Отравленный воздух. Мир превращается в минное поле». Ви це писали після нападів у Мюнхені. Є відчуття,  що весь час відбуваються теракти. Як нам жити в цьому інформаційному потоці? Чи ми не створюємо собі реальність, яка лякає?

На жаль, ми вже звикли до ситуації, яка у нас є. Інакше б сотні тисяч громадян України не їхали відпочивати до Криму. Я був у Брюсселі коли там спочатку вибухнула бомба в аеропорту, а потім у метро і бачив як на моїх очах Брюссель перетворювався на фортецю. Військові машини, автоматники, спецназ на вулицях, команда усім повернутися додому, а не сидіти в офісах. Ось там було відчуття справжньої війни.

У нас, в Києві і, думаю що й у інших великих містах, такого відчуття не було. Мабуть, тому що у нас ця ситуація триває вже третій рік, а вони не звикли, Європа до цього не звикла. З одного боку це збіглося з ростом популізму і праворадикальних ідей в Європі. Я маю на увазі не лише Угорщину, Австрію, але навіть у Франції збільшилась кількість прихильників Марін Ле Пен, з’явилися свої праві радикали в Голландії і ще до цього додався Brexit – популістська акція, яку влаштували англійські націоналісти і після голосування за Brexit сказали: «ми все зробили, ми пішли» і зникли з політичної арени.

Андрій Курков: «На жаль, ми вже звикли до ситуації, яка у нас є. Інакше б сотні тисяч громадян України не їхали відпочивати до Криму»

Ви публічна людина і завжди є питання відповідальності, як ми про це говоримо. Ви думаєте, як краще комунікувати? Як ви про це говорите з європейськими колегами? Як говорити про проблеми не залякуючи, не створюючи паніку, яку потім використовують популісти?

Що більше ми говоримо про те, що не знаємо як буде далі і що далі буде гірше, то гірше воно і буде. Що більше політики і інтелектуали готують своїх слухачів чи своїх виборців до майбутньої катастрофи, то ближче ця катастрофа підходить

Зараз на цю тему відбулося кілька семінарів, конференцій і таких спеціальних івентів на які мене теж просили написати Skype-монологи, що робити інтелектуалам в ситуації, коли з одного боку збільшується кількість терористичних актів, а з іншого боку, у відповідь на ці акти багато політиків стають популістами і залякують своє населення, аби переконати, що тільки вони можуть врятувати стабільність у своїй країні. В Європі мова перш за все йде про потенційних ворогів, терористів-мігрантів — це Сирія, Судан, Нігерія і так далі. У нас трохи інша ситуація.

Але у нас теж є розмова про те, що ми «фортеця в осаді» з певних об’єктивних причин. І що ви пишете в своїх монологах? Як відповідаєте?

Я вважаю, що більше ми говоримо про те, що не знаємо як буде далі і що далі буде гірше, то гірше воно і буде. Що більше політики і інтелектуали готують своїх слухачів чи своїх виборців до майбутньої катастрофи, то ближче ця катастрофа підходить. Виникає не просто недовіра до ситуації, а виникає ворожість, люди стають «Vigilante», як казали раніше (від іспанського vigilante — пильний. Люди, які переслідують обвинувачених у справжніх чи вигаданих злочинах осіб, які не отримали заслуженого покарання. Вони вважають, що офіційне правосуддя не є ефективним – ред.).  Вони вже готові нападати першими, якщо відчувають чи підозрюють когось у тероризмі чи агресії.

Андрій Курков: «Багато людей які беруть участь в онлайн спілкуванні, погоджуються чи не погоджуються, стають радикалами в інтернеті, не впливають на ситуацію»

Ми маємо ситуацію, коли потенційно агресія може статись будь-якої хвилини, але з іншого боку не хочеться стати таким «Vigilante», який усіх підозрює. Як цю ситуацію перекласти на Україну, яка, на жаль, останні роки живе у стані війни? Як шукати відповіді, щоб не панікувати, а й водночас бути готовим? 

Я теж хвилююся і постійно читаю новини. Але я читаю новини в інтернеті і дивлюся реакцію на події у фейсбуці, а потім згадую, що фейсбуком користується кілька процентів населення. І насправді, багато людей які беруть участь в онлайн спілкуванні, погоджуються чи не погоджуються, стають радикалами в інтернеті, не впливають на ситуацію. Лише телебачення впливає на масову свідомість і на масове сприйняття. А телебачення, не лише наше, а й іноземне, продає новини і вважається що погані новині продаються краще.

Для мене велика радість щоразу бачити позитивний приклад, наприклад, про переселенку з Ялти, яка у Львові робить сири, стала популярною і вивчила українську мову. Нам потрібна гармонія. Негатив був завжди і він буде завжди, але раніше на ньому не так сильно акцентували увагу звичайних людей.

Тоді скажіть що робити? Ми багато робимо позитивних історій, але бачимо, що їх не помічають. Як можна вирівнювати баланс?

Треба розбурхати дискусію в якій братимуть участь люди, для яких інтернет це щось не зовсім зрозуміле бо вони звикли говорити один з одним, і можливо навіть досі читають газети

Просто потрібно робити якомога більше людей активними учасниками дискусій, якщо вони стежать за телевізійними новинами — вони залишаються пасивними. Активна меншість, оці інтелектуали, які боряться в інтернеті, наприклад, за українську мову і проти написів на стінах Охматдиту,  насправді не дуже впливає на суспільство. Нам треба розбурхати дискусію в якій братимуть участь люди, для яких інтернет це щось не зовсім зрозуміле бо вони звикли говорити один з одним, і можливо навіть досі читають газети.

Ви так сказали, що фейсбук не має значення. Аудиторія Громадського сьогодні — це аудиторія яка є у фейсбуці…

Ви апелюєте до розумних і просунутих людей.

А вам здається що зараз фейсбук розумний і просунутий? Багато хто навпаки говорить, що читати фейсбук сьогодні — це як колись говорив професор Преображенський про газети (професорПреображенський – персонаж роману Михайла Булгакова «Собаче серце»: «Пациенты, не читающие газет, чувствуют себя превосходно. Те же, которых я специально заставлял читать «Правду», — теряли в весе. Мало этого. Пониженные коленные рефлексы, скверный аппетит, угнетенное состояние духа.» — ред. ). Там є різні табори і люди, які ніколи не скажуть вголос, можуть легко написати у фейсбуці те, що може залякати чи змусити турбуватись. Ви це відчуваєте? 

Ви праві, є табори, є багато агресії у фейсбуці. І за останні кілька місяців її стало набагато більше. І люди, які були більш-менш толерантні у фейсбуці рік тому, стали часто нетерпимими. Чомусь вважається, що якщо ти переможеш своєю думкою у фецсбуці то ти, не те щоб самоствердишся, але ти вплинеш на ситуацію в країні. Це насправді ілюзія.  Фейсбук — це поле битви, інколи інтелектуальної, інколи зовсім навпаки і те, на що витрачають сили активні блогери, інколи змушує стинати плечима і подумати: «а вони могли б зробити щось більш корисне для держави».

Ваша фейсбук гієна яка? 

Я слідкую аби в жодному разі не було мови ненависті. Два роки тому я на це якось не звертав уваги, тому що всі були, скажімо так, доведені до неврастенії. Зараз начебто все більш-менш зрозуміло, але ненависть залишилася, і вона стає для багатьох людей і інтелектуалів теж нормою. Раніше ніколи літератори в інтернеті не закликали когось вбивати, топити, виганяти з країни і так далі. Зараз це вже є і це вже аномалія. Письменник, літератор навпаки має гасити агресію, він має давати приклад людям що треба користуватися словами, а не дубинками чи бітами для бейсболу.

Андрій Курков: «Письменник, літератор навпаки має гасити агресію, він має давати приклад людям що треба користуватися словами, а не дубинками чи бітами для бейсболу»

Наше громадянське суспільство дуже чутливе до думки в фейсбуці, знаємо, що навіть президент звертає увагу на те що пишуть у соцмережах. Ведуться онлайн-війни. Де ваша межа компромісу, коли треба гуртуватися, бо «ми в облозі», а коли лишатися принциповим?

У мене багато принципових позицій було і є, але я бачу що з деякими моїми принципами чи ідеями навіть деякі мої друзі не будуть погоджуватись…

Це з якими?

Я не буду зараз згадувати конкретно, але… з одного боку фейсбучні друзі лайкають один одного, але я помітив, що інколи роблять це не коли згодні, а просто щоби підтримати і подивитися, хто буде проти цієї чи іншої ідеї. І я не хочу зараз робити рекламу друзям чи блогерам, адже проблема не в цьому. Проблема в тому, що у нас політика — це зовсім інше, ніж те, що є політикою на заході. У нас політики не працюють з партією, не працюють з осередками, у нас нема як в Німеччині в селах є осередки різних партій,  активісти проводять дискусії, на які запрошують усіх виборців незалежно від партії і йде суспільний діалог на рівні села, на рівні міста,  на рівні країни.

Я не пам’ятаю щоб у нас якась партія справді відкрила собі офіс на кшталт клубу там в Макарові чи в Брюховичах під Львовом, запрошувала на дискусію і відстоювала свої ідеї. Тому зараз говорити про політиків нема сенсу, тому що між ними не багато різниці, різниця є між корумпованими і не корумпованими, це правда. Я сподіваюсь що у нас досить не корумпованих, але ці політики займаються політикою на державному рівні, а не політичним життям суспільства.

У нас політики не працюють з партією, не працюють з осередками, у нас нема, як у Німеччині в селах — осередків різних партій,  активісти проводять дискусії, на які запрошують усіх виборців, незалежно від партії, і триває суспільний діалог на рівні села, на рівні міста,  на рівні країни

Була думка, що вся проблема у тому, що партії в Україні – не ідеологічні, але нині і у світі порушився баланс: демократи, що голосують за Трампа, консерватори в Британії — за Brexit, крайньоліві з крайньоправими підтримують Путіна. Ми бачимо, що падає довіра до партій, політиків, як класу, але так само і вчорашніх героїв революції. Здається, ми можемо довіряти лише своїм рідним і друзям. Однак, на цьому не збудувати державу. Як повертати довіру в суспільстві?

Я згадую страшну історію пов’язану з Андерсом Брейвіком – норвежцем, який розстріляв активістів. Молодих політиків, яким по 15 — 20 років, зібрали тоді в табір (молодіжний табір Норвезької робітничої партії на острові Утойя – ред.) – це приклад того, як партії працюють з майбутнім. Там у кожної партії є літні табори для молодих політиків і вони практично з достудентського віку знайомляться з політичною відповідальністю, політичнии життям і що таке ідеологія, ідеологія конкретної партії. І ось, поки у нас все буде закінчуватись на скаутах і пластунах, тобто на вихованні патріотизму, але не буде політичної освіти, у нас не буде довіри до політиків.

Які зараз на вашу думку найбільші виклики для світу? І які для України?

Насправді виклики одні й ті самі. Є прецедент зміни кордонів однієї держави іншою державою в Європі за допомогою сили, анексії, допомоги сепаратистам і так далі. На сьогоднішній день нестабільність  більшою мірою спровокована діями Росії, як тільки Росія проголосувала про те, що вона може вводити війська до України, одразу Північна Корея оголосила, що поновлює випробовування своїх ракет в напрямку Південної Кореї. Одразу у Венесуелі чи ще десь почалися інші процеси і знову активізувалася Ісламська держава, оця ІДІЛ і інші групи.

А для суспільства? Для конкретних людей, які живуть у своєму осередку? Очевидно, що геополітика і політика впливає на нас, а внутрішній виклик? Що для вас є оцим викликом сьогодні?

Для мене, як і для всіх українців, які думають, виклик єдиний — сподіватися,  що українські політики стануть державниками і будуть захищати державні інтереси і гарантувати стабільність державі. Це не означає оголошувати війну і всіх відправляти на війну, але у нас, окрім серйозної дипломатичної роботи, інших інструментів зараз немає.

Андрій Курков: «Для мене, як і для всіх українців, які думають, виклик єдиний — сподіватися, що українські політики стануть державниками і будуть захищати державні інтереси і гарантувати стабільність державі»

Ваш роман, який ви зараз завершуєте і який вийде у вересні, про литовських мігрантів в Європі. Не про українців, не про росіян. Чому так?

Я хотів віддячити литовцям за те, що вони підтримували нас під час Помаранчевої революції, і нещодавно, і знову підтримують і відстоюють наші інтереси в Європейському парламенті. Я хотів розказати і нашим читачам і іноземним про литовців і про Литву, і про різницю між литовською ментальністю і, скажімо, між французькою, англійською чи українською.

До чверті населення Литви виїхала за кордон після того, як Литва вже стала і членом Європейської унії, і членом Шенгенської зони. Для маленької країни з маленьким населенням це дуже небезпечна ситуація, коли молоді люди не вірять у своє майбутнє у власній країні

Я дванадцять років туди їздив і вивчав, і був в усіх закутках і мені страшно цікава ця країна. І я хотів зачепити дуже важливу тему, яка насправді є драматичною для Литви, бо там до чверті населення виїхала за кордон після того, як Литва вже стала і членом Європейської унії і членом Шенгенської зони. І для маленької країни з маленьким населенням це дуже небезпечна ситуація, коли молоді люди не вірять в своє майбутнє у власній країні.

Нас це теж стосується. Країна велика, але ми вже втратили багато молоді  і хоча зараз багато з тих українців, які виїхали, молодими повертаються. Якщо у нас не буде стабільності, то середній вік українця буде збільшуватись. Я не кажу про політиків, які майже всі своїх дітей відправляють за кордон або вчитися, або жити, або працювати, я кажу про звичайних людей з сіл які хочуть, щоб їхні діти працювали краще на польській фермі чи в Англії збирали полуницю, ніж залишалися в селі або в райцентрі.