Чужі серед чужих: як живуть переселенці під Запоріжжям

Велика нудьга

На столі в коменданта Анжели Недопєкіної лежить попередження. Незабаром його вручать мешканці модульного містечка, яка минулої ночі напилась і мало не влаштувала бійку. Потім друге, а замість третього — порушницю виселять назавжди. Попри суворий сухий закон, переселенці ризикують і знаходять спосіб випити, щоб хоч якось розважитись.

Після третього попередження про порушення мешканців виселяють з містечка

– Різні люди тут живуть, дуже різні – є нормальні, а є всякі маргінали, алкаші, —  розповідає Анжела. – Сепаратистів багато. Приїжджають, селяться, отримують соцвиплати від держави, сидять у теплі й безпеці, роботи не шукають і навіть не приховують, що вони за ДНР. Ось є тут молоді матері з дітьми. Як ви думаєте, де їхні чоловіки?

– Розумієш, синок, тут яка справа. Хороших в нас може і більше, але поганих завжди видніше – пояснює пенсіонер Сергій Вільховий, мешканець містечка. – Ось тут навпроти хлопець жив півроку. Клявся, бив себе в груди, що патріот, навіть хотів іти в АТО воювать. Так півроку пожив, а потім одної ночі зібрав речі та й утік. Дивимось через тиждень по тому, як його, Інтернету, а в нього там фотографії з прапором ДНР. В «ополченіє» пішов воювать, сволота!» –  чоловік гнівно насуплюється і морщить носа.

Сергій Вільховий з дружиною мешкають у містечку з першого дня — 16 лютого 2015 року

Сергій із дружиною Людмилою тут аборигени: мешкають у містечку з першого дня — 16 лютого 2015 року. Коли позаторік у червні Горлівку почали обстрілювати, подружжя пенсіонерів вирішило перечекати у Запоріжжі, в дітей. Із речей узяли лише зубні щітки й одяг – думали, скоро все закінчиться.

Про дім, де не був два роки, Вільховий згадує, сидячи біля входу до свого теперішнього житла:

– Залишив там дві квартири, гараж, машину, город… За хлопцями з заводу і за Горлівкою страшно скучаю. Шкода до сліз! Але вертатися туди ніяк. Тільки зі своїми, з Україною. Ну, вернуся в ДНР, і що? І що далі? Це як жити з бабою, яку не любиш… Тьху! – плює й замовкає. – Розумієш… Там я був Сергій Леонідович. А тут став просто Сєрий.

Щодня він дивиться телевізор, розмовляє з сусідами, а коли дозволяє погода і є настрій, рибалить на Дніпрі. В порівнянні з іншими мешканцями містечка їм пощастило: діти живуть неподалік і майже щодня приходять разом з онуками навідати Вільхових. Зараз вони теж тут – русяві хлопчик і дівчинка:

– В нашому модулі всі люблять моїх внучат, – Сергій Леонідович гладить по голові малого. – Але не тому, що вони такі хороші. Просто інших нема.

Щоб не вмерти з нудьги, переселенці намагаються зайняти себе бодай чимось. Белла Мухаметова вишиває картини бісером, а її чоловік Микола конструює моделі будинків із сірників. Другий поверх ліжок у їхній кімнаті, де ніхто не спить, перетворився на імпровізовану виставку яскравих вишитих образів та сірникових церков.

Белла Мухаметова вишиває картини бісером, а її чоловік Микола конструює моделі будинків із сірників

– Психологи сюди приходять, але їхні розмови мало допомагають, – розповідає Белла. – Ну що, прийдуть, попросять нас розказати свої проблеми, ми розкажемо. Вони слухають, кивають головою, потім прощаються і йдуть. Не знаю, як іншим, а мені з цього мало толку. От повишиваю – і вже легше на душі.

Чоловік Белли, Микола, не такий говіркий. Однак коли мова заходить про його вироби, враз підхоплюється і включається в розмову.

— Ну як, подобається? – в очах пенсіонера горить по-дитячому наївне бажання, щоб хтось його похвалив.

— Дуже гарно! Ви справжній майстер, — відповідаю, і, схоже, вгадую зі словами, бо до цього понурий і мовчазний чоловік починає світитися від щастя.

Другий поверх ліжок перетворився на імпровізовану виставку вишитих образів

Через декілька хвилин Микола розговорюється і починає розповідати про свої вироби, пояснює, де яка церква, як довго він їх збирав і все таке. Потім повертається і хоче ще щось додати, але в цю мить до кімнати заходить його жінка, яка на мить кудись виходила, і перебиває:

— Ну, йдемо на вулицю, погода гарна. Провітришся трохи, а то засидівся в чотирьох стінах.

Екскурсія сірниковими церквами на полицях передчасно закінчується, і з сумного погляду Миколи стає зрозуміло: чогось важливого він так і не сказав.

Модульне містечко для переселенців у Запоріжжі

Недобрі сусіди

Спільне горе не об’єднує переселенців. Вони недовірливі, замкнені, мало спілкуються між собою, особливо ті, які прибули нещодавно. Сергій Вільховий називає речі своїми іменами:

– Всі тут один одного ненавидять. Ну як всі… Більшість. Люди не у своїй тарілці, от і бісяться, шо нема застосування. Довіри немає жодної, бо ніхто не знає, що наспраді у тебе на думці. Гєна, ти от за кого? – звертається до чоловіка, який мовчки слухає нашу розмову.

– Я – за наших.

– Ну от, –  констатує Вільховий. – Усі так кажуть. А ти потім думай, наші – це хто?

Навіть сусіди не розмовляють між собою: мовчки приготувавши їжу на спільній кухні, йдуть їсти насамоті до своєї комірчини.

– Якщо хтось тут отримав більше – все, ворог народу, – махає рукою Сергій Леонідович. – Волонтери дали більше допомоги – ворог. Отримав більшу пенсію – ворог. Ми з жінкою бекоштовно пішли в театр на вихідних – теж тепер вороги.

П’ятий модуль, де живуть ті, хто в тут від початку, – ще порівняно дружний, каже комендант містечка Анжела:

– Притерлись одне до одного. Там і люди нормальні: за житло платять вчасно, не п’ють, підтримують Україну. А інші… По-всякому буває. Були такі, що наживали боргів на п’ять — шість тисяч гривень, серед ночі збирали речі і втікали назад, на окуповану територію. Є такі, що приїжджають з уже звільнених територій –  Краматорська чи Красноармійська, оформлюють статус переселенця і отримують тут соцвиплати. Дехто оформлює собі дві пенсії –  на окупованих територіях і тут.

Анжела, комендант містечка

Людей до містечка скеровує місцеве управління державної служби з питань надзвичайних ситуацій. Заступник начальника штабу, що займається переселенцями, Микола Головань каже — дивляться «по-людськи»:

– Для нас нема різниці, чи людина з Криму, чи з Донецька, чи зі Слов’янська. Якщо вона має статус переселенця і просить притулок, ми його надаємо. Навіть якщо людина приїхала з вільних територій, можливо, вона боїться там залишатись, бо пережила велику біду. І що нам, відмовляти? Інша справа, якби місця не було і стояла черга.

Звісно, перед поселенням надзвичайники проводять співбесіди, але хто при здоровому глузді зізнається, що симпатизує сепаратистам? Якщо є всі необхідні документи, до містечка потрапити легко. Єдине, що ретельно перевіряють – стан здоров’я: якщо людина хвора на щось інфекційне, до модульного містечка до повного одужання зась.

Людей до містечка скеровує місцеве управління державної служби з питань надзвичайних ситуацій

Допомога від волонтерів, благодійних фондів і держави дає змогу багатьом мешканцям, зокрема молодим, жити, навіть не шукаючи собі роботи. Анжела Недопєкіна розповідає: у проблемних модулях є навіть такі, що беруть гуманітарку і продають сусідам. Радить піти подивитись:

– Ви зразу зрозумієте по обличчях.

Тишу на кухні проблемного модулю порушує тільки шкварчання сковорідки. Семеро людей мовчки займаються кожен своєю справою, опустивши очі. Присутність чужої людини помічають не відразу.

Тут є тепло, гаряча вода, окремі санвузли  і wi-fi

– Как живем? Как живем, спрашиваешь? – роздратовано відповідає на запитання худорлявий чоловік років тридяти п’яти, що варить рис у великій каструлі. Він непричесаний і вбраний у чорний спортивний костюм. – Какое государство, так и живем: хреново! Пособий уже месяц Порошенко не платит. И на что я должен жить? Единственного дохода Украина меня лишила. Теперь я здесь должен сидеть в этом долбаном городке, рис паршивый жрать!

На запитання, чому б не знайти роботу, чоловік уперше за весь час підводить очі й дивиться спантеличено:

– Что? Работу? Да нет здесь никакой работы для таких, как я. Даже если б искал, не нашел бы ничего.

Він бере каструлю з рисом і виходить із кухні. Коли закриваються двері, мовчазний сусід озивається:

– Шо, пішов? Ну й прекрасно, –  і стиха додає. – Сєпар, блін.

Окремі будинки виділені під пральні, на пластикових вікнах – москітні сітки

Не дім, але своя будка

– Ми тут так кажем: данкешон, фрау Меркель! – сміється Сергій Вільховий. –  Ніколи не думав, що буду дякувать німцям, але зробили вони тут, звичайно, добре.

У містечку для переселенців є тепло, гаряча вода, окремі санвузли  і wi-fi. Окремі будинки виділені під пральні, на пластикових вікнах – москітні сітки. Окрім волонтерів, які привозять гуманітарку, щопонеділка приїжджає бригада «Червоного хреста», яка оглядає хворих і видає безкоштовні ліки. Все є – а затишку нема.

Сергій Вільховий: «Ніколи не думав, що буду дякувать німцям, але зробили вони тут добре»

– Домом я це назвать не можу, – хитає головою Сергій Леонідович. – Тут немає мого сімття. Для кожного чоловіка його сміття – це ж святе! А я все лишив на балконі та в гаражі у Горлівці. Тож тут не дім. Але вже своя будка. Та й на цьому спасибі.

В анкеті, яку тут заповнюють перед поселенням, є запитання: «що ви збираєтесь робити згодом?». Більшість переселенців відповідають, що повернуться до своїх рідних міст. Хоча поступово звикають. Сусідка Вільхових розповідає: їздила на Великдень у Донецьк, а коли верталась до Запоріжжя, почувалась так, ніби їде додому…

Окрім дитячого майданчика є ще футбольне поле, де проводять час підлітки та старша молодь

Найлегше адаптувались діти. Вони безтурботно сміються, бігаючи довкола барвистого дитячого майданчика. Є ще футбольне поле, де проводять час підлітки та старша молодь. Серед дітей біля майданчика бавиться Катя, п’ятирічна дівчинка з косичками й вуглинками-очима. Вона трохи соромиться незнайомця.

Катя каже, що дім для неї тепер «тут», а не «там». У модульному містечку в неї друзі, був навіть наречений – тринадцятирічний Руслан, але кілька місяців тому поїхав і більше не вертався. Вона ходить до дитсадка, а восени піде до першого класу поближньої школи. Свого рідного міста, звідки виїхала трирічною, вже майже не пам’ятає.

5-річна Катя каже, що дім для неї тепер «тут», а не «там»

– Ех, – зітхає Сергій Леонідович. – Вкрали, сволота, наш дім. Два роки життя забрали в мене! Це ж, напевно, малину мою на городі сидять і жеруть. Зате тут я вперше в житті по-справжньому відчув себе українцем! От коли приїду додому, голими руками буду їх рвати! –  Чоловік знову важко зітхає, замовкає, махає рукою. – Та кого я обманюю. Не буду рвати, старий уже. Але бажання є.

Неподалік від нас мовчки стоїть Микола Мухаметов. Коли Сергій Леонідович відходить убік, майстер сірникових церков звертається до мене:

– Ти не слухай його. В Донецьку не всі погані, там залишилось і багато хороших людей. От коли війна закінчиться… – на цих словах чоловік затинається. – Коли війна закінчиться, ти приїжджай до мене в гості, добре? Я там залишив ще багато сірникових виробів, отакі церкви в мене вдома стоять! – Микола Мухаметов показує правою рукою, які великі. Лівою він спирається на ціпок. – То що, приїдеш після війни?

– Гаразд, приїду.

– Обіцяєш?

Я обіцяю. Чоловік усміхається, хоча ми обоє розуміємо, що його сірникових церков у Донецьку я, скоріш за все, не побачу. І невідомо, чи побачить їх коли-небудь він.

/Остап Яриш