Де твоя лінія?

Я дуже хотів би, щоб мене запитали про це п'ять років тому. А ще краще — чотирнадцять. На жаль, це не було кому зробити — і тому ані я, ані моє коло спілкування не були готові реагувати на те, що відбувалося з нами вперше.

Велика частина людей, які вийшли на майдани країни 30 листопада 2013 року, точно знали, чому вони це роблять, і зовсім не були впевнені, чим це для них скінчиться. Вони просто відчули, що влада перетнула червону лінію, далі якої її просто не можна пустити. Для багатьох, мабуть, навіть для більшості, цей протест проти дій влади став першою спробою вплинути на події в країні і люди фізично відчували те, що вони є частиною чогось більшого, чогось схожого на громадянське суспільство. Подібні почуття багато хто змогли відчути і пізніше — коли йшли добровольцями або ставали волонтерами. Кожен міг залишитися осторонь або «над подіями», але не зробити вибір не міг ніхто — у підсумку всі так чи інакше його зробили.

Однак, зроблений самостійно вибір вартує дорого, він неминуче примовляє людину до того, щоб постійно опинятися перед червоною лінією і змушує міркувати про те, чи можна її перетнути.

Біда в тому, що з 2013 ми живемо як у старій аркаді, коли ці лінії виникають одна за одною, з наростаючою швидкістю. Поступово, це абсолютно розмиває ту саму, головну, біля краю якої ти розумів на чиєму ти боці. У підсумку, люди, які були разом, коли відстоювали європейський вибір країни і протестували проти поліцейського свавілля, згодом опинялися в різних таборах.

Межа насильства на майдані; припустимість порушень прав людини на війні; методи боротьби з пропагандою і свобода слова; вплив держави на вибори; сміттєві люстрації; ставлення до жителів окупованих територій і переселенців; підходи до вирішення «мовного питання»; злочини, скоєні «новою патрульною поліцією» і спроба введення «презумпції правоти поліцейського»; сліпота держави щодо насильства, спрямованого на вразливі і стигматизовані групи; змішання ролей держави і церкви; підтримка корупції, як допустимого явища — це далеко не всі лінії, перетинаючи які, ми втрачали один одного і втрачали ту крихку єдність, яка існувала у 2013.

І що ближче до нових виборів у країні, то вищою стає ціна тих індивідуальних виборів, які доводиться робити нам — у 2017 році нам доводилося вибирати, чи станемо ми прихильниками влади в її бажанні тиснути на громадські організації, а у 2018 — це вже обмеження базових громадянських прав в умовах воєнного стану, або питання життя і смерті людей, що критикують владу.

Так, ми отримали очікуваний безвіз, але не він був метою, бо всі розуміють, що це не зробило нас європейцями. І щоб ними стати, в першу чергу потрібні не дороги і парки і не «зарплатня як в Європі».

Що нам потрібно — так це розуміння, хто ми є та ким прагнемо бути. Бо, хоча б заради загиблих, нам варто боротися за те, що захистить нас та наших нащадків від повернення країни, де звичайне управлінське рішення заради вищої мети може заморити голодом мільйони людей або переселити цілий народ. Звісно, кожен особисто вирішує, де саме та червона лінія, за якою обмеження свобод з міркування безпеки починають здаватись небезпечними самі по собі. Але рішення, що ухвалюються більшістю, визначають наш шлях.

Саме тому, нам сьогодні, як ніколи, потрібно плекати в собі ті барикади, якими ми відгороджувалися від безвідповідальних рішень влади, неконтрольованої ніким сили «Беркута» і агресивного розповзання «русского мира» впродовж цих п'яти років. Треба їх зберігати, бо це ті самі лінії, за які гинули та гинуть люди на сході; за які протягом століть боровся і бореться той світ, стати частиною якого ми прагнемо — дотримання прав людини; верховенство права; вільні ЗМІ; допомога слабким і беззахисним; неприйняття корупції; нетерпимість до проявів дискримінації; підзвітність та змінюваність влади.

А 30 листопада нехай дістається чиновникам з їхніми красивими букетами, ситими пиками і пафосними промовами. Сама по собі дата не має значення, якщо за нею не стоїть лінія, яку перетнула більшість.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ 10 трендів, що визначатимуть розвиток поліції в Україні

Денис Кобзін: директор харківського Інституту соціальних досліджень