Нинішній президент США Дональд Трамп сьогодні є своєрідним «чемпіоном» популізму (на фото — трансляція на екрані виступу у Нью-Йорку кандидата на посаду президента від Республіканської партії Дональда Трампа в ніч американських виборів у посольстві США в Брюсселі, Бельгія, 9 листопада 2016 року)
Фото:

EPA/STEPHANIE LECOCQ

«Привид ходить по Європі — привид популізму», — могли б ми сьогодні перефразувати класиків революційних рухів ХІХ століття.

2016-й — рік обрання Дональда Трампа у США та референдуму щодо виходу Британії з ЄС – став «зірковим» роком популізму. Але і 2018-го він не збавляв обертів.

Дехто вбачає в популізмі загрозу демократії. Утім, популізм можна вважати і її прямим наслідком, загостренням її внутрішніх хвороб, адже популісти вдають, що представляють інтереси «простих людей» супроти «корумпованих еліт».

Кому загрожує популізм, чим відзначився 2018 рік та чого очікувати у 2019-му? 

Хто такі популісти та чого вони хочуть?

Слово «популізм» походить від латинського populus, «народ».

У ХІХ столітті слово часто мало цілком позитивне значення: «популізм» був синонімом демократичних «народницьких» рухів, що виступали за збільшення політичних прав «простого народу». «Народні партії» в сучасній Європі до певної міри є нащадками того старого «популізму» або «народництва».

Саме до такого первинного значення часто покликаються сучасні популісти — наприклад, один із головних ідеологів Трампа (під час його кампанії) Стів Беннон, який зараз намагається об’єднати «популістські» рухи в Європі.

Утім, якщо традиційні «народники» зверталися до народу як уявної єдності, сучасні «популісти» звертаються до індивідуальних «простих людей» — до своїх виборців.

Попри всі відмінності поміж політиками в різних країнах, політик-популіст завжди говорить виборцям саме те, що вони хочуть почути.

Він не схожий на класичного політика «переконань», який веде свою партію на основі певних ідей. Він радше схожий на сучасного маркетолога, який діє тільки після того, як ретельно «заміряв» свою аудиторію. Тож сучасний популізм — це результат перетворення політики на маркетинг.

Звісно, популіст переважно презентує себе як представника «маленьких» порядних людей, інтереси яких є недостатньо представлені. Окрім того, він пропонує прості рішення для складних проблем.

Світогляд популіста простий — зазвичай, у ньому світ поділяється на широкі верстви порядних «простих людей» та на корумповану та зарозумілу «еліту». Відтак, популіст живиться анти-елітистськими настроями, теоріями змови «людей при владі» та незадоволенням від глобалізації.

Окрім того, популізм плекає недовіру, адже він живиться недовірою людей до інших політиків та інституцій – навіть якщо ці інституції демократичні.

Саме завдяки цьому політики-популісти швидко приходять до влади.

Чому популісти популярні?

Світ сьогодні дає чимало підстав для того, аби популістів хотіли чути.

Він стає дедалі складнішим, традиційне політичне поле змінюється, політичні партії усе менше базуються на політичних переконаннях («лівих» чи «правих»). Ба більше: класичні політичні партії, з їхньою десятиліттями перевіреною інфраструктурою, руйнуються. Вони втрачають осередки, активістів, ідеологію та джерела фінансування — а тому звільняють простір для нових сил.

Крім того, нерідко політичні рішення, які треба ухвалювати, виходять за межі традиційного поділу на «лівих» та «правих».

Приміром, у сучасному світі чимало країн мають схожі хвороби: зростання нерівності між багатими та бідними з одного боку; програш у світовій конкуренції та втрату робочих місць – з іншого.

Наприклад, за підрахунками Forbes, за останні два десятиліття кількість мільярдерів у світі збільшилася у 5 разів.

Уявіть собі: статки 8 найбагатших людей планети дорівнюють статкам 3.5 мільярдів найбідніших, тобто половини мешканців землі. 1% найбагатших людей володіють близько 40% багатств планети. 

Громадяни це бачать на своєму досвіді: якщо зарплатня твого улюбленого футболіста в тисячі разів перевищує твою власну, ти шукатимеш винного.

І якщо заможні люди здебільшого виграють від глобалізації та її «відкритості», то бідніші від неї часто програють. Або тому, що конкуренція на ринку праці збільшується через мігрантів, або тому, що твій завод просто закрили і перевезли в далеку країну.

Класичні «ліві» (соціалістичні) партії виступали за соціальну рівність і відкритість до світу; «праві» (патріотичні) — за національну ідентичність і захист від зовнішнього світу. Але сьогодні «хвороби» приходять з обох флангів одночасно, і відповіді на них лежать поза межами класичних ідеологічних систем.

Рішення вимагають складних балансувань, натомість люди хочуть чути прості відповіді.

Тому в умовах недовіри до політичних поглядів, виборці радше звертають увагу на особистість політика і його вміння говорити простими гаслами. Головними в цьому стають не так його чи її ідеї, як енергія і агресія, з якою він нападає на чинну «систему». Зосередження на персоналіях, персоніфікація політики – це ще один крок до популізму.

Додайте до цього ще один інґредієнт: нові джерела фінансування. Парадокс полягає в тому, що «на захист бідних» найчастіше стають найзаможніші. Помітними популістами часто стають великі бізнесмени. Сучасні популісти — це або олігархи (як у США чи Чехії), або люди, за якими стоїть великий бізнес (як в Італії). В обхід традиційних партій, які загрузли у власних традиціях, вони пропонують свої рішення і свої фінанси.

Олігарх, який приходить до влади, бо має гроші і вміє давати обіцянки найбіднішим – це стара історія. Ми знаємо її ще з часів Давньої Греції.

Однак у сучасному світі вона стає глобальнішою.

Президента Бразилії Жаіра Болсонаро прозвали «бразильським Трампом», він легко допускає расистську риторику, різкі висловлювання щодо жінок, агресивно висловлюється проти мігрантів та сексуальних меншин (на фото — Болсонаро на святі військових піхотнців у Ріо-де-Жанейро, Бразилія, 24 листопада 2018 року)
Фото:

EPA-EFE/MARCELO SAYAO

Популізм в США: уповільнення, але не криза

2016 рік був зірковим для популізму в західних країнах. Тоді президентом США став Дональд Трамп, який сьогодні є своєрідним «чемпіоном» популізму.

2018 рік став, натомість, роком, коли популізм став дещо буксувати в США.

Наприклад, проміжні вибори в США в листопаді 2018 року показали, що ситуація не є безхмарною для Республіканців. Вони втратили Палату представників, хоч і дещо покращили своє становище у Сенаті. Трамп, отже, втратив деякий простір для маневру.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Демократи повернули Конгрес: результати американських виборів

Його рейтинг дещо впав; утім, він залишається високим. За даними усереднених рейтингів від різних агентств, сьогодні 52% американців не підтримують політику президента; 42% - підтримують.

Порівняно зі стрімким падінням рейтингу Макрона у Франції чи деяких інших лідерів демократичних країн, це можна вважати успіхом.

І це ще одна загадка популістів: попри надмірну простоту деяких своїх ідей, вони сьогодні вміють не тільки здобувати владу, але й її утримувати. Якщо класичні демократи з їхнім прагненням балансувати у складних системах швидко розчаровують, популісти вміють утримувати вірний собі електорат.

У сучасному світі розділених груп простір для раціональної політики зменшується: ти виграєш не тоді, коли вирішуєш проблеми всіх, а тоді, коли вмієш переконати тих, хто в тебе і так вірить.

Brexit: болісне похмілля

По той бік Атлантики, у Британії, справи в популізму гірші, ніж у США.

Влітку 2016-го Велика Британія на всенародному референдумі проголосувала за вихід із ЄС: саме популістські слогани прибічників Brexit стали причиною історичного рішення британців.

2017 та 2018 стали роками усвідомлення, що наслідки «простих» рішень можуть бути дуже складними. Вже понад два роки після доленосного голосування британці вирішують, як та на яких умовах вони залишать ЄС.

Наприкінці 2018-го ця напруга посилилася: вже за 3 місяці, 29 березня 2019 року, країна мала би поставити крапку в цій історії. Але наразі усе ще немає певності у тому, як це станеться та чи станеться взагалі.

Британські парламентарі з Палати представників відмовилися голосувати за Угоду Британії з ЄС, якої досягла прем’єрка країни Тереза Мей. Вірогідними сценаріями є вихід з ЄС без Угоди, та навіть проведення нового референдуму про вихід Великої Британії з ЄС. Опитування, проведені на початку 2018 року, засвідчують: якби референдум провели ще раз, більшість (52%) проголосували б за те, аби країна залишилася.

Це можна вважати «похміллям»: популістичні заклики вийти з ЄС обіцяли вирішення всіх британських проблем — і з мігрантами, і з фінансами, і з «нав’язаним Брюсселем» законодавством. Але зараз виходить, що компромісне рішення Мей критикують з усіх боків: одні кажуть, що воно «недостатньо» рішуче, і Британія перетвориться на «колонію» Брюсселя. Інші кажуть, що воно «занадто» рішуче, і Британія втратить європейський ринок.

Туманна історія Brexit свідчить про одне: популісти підходять із сокирою до проблем, які потребують скальпеля. Але після удару сокири скальпеля стає вже замало.

Міністр внутрішніх справ Італії, лідер партії «Північна Ліга» Матео Сальвіні є класичним прикладом популіста. На парламентських виборах в Італії у березні 2018 року до влади прийшли одразу дві популістичні політичні сили — «Північна Ліга» та «Рух 5 зірок», які сформували парламентську коаліцію (на фото — Сальвіні фотографується біля віслюка на зустрічі Асоціації італійських фермерів у Римі, Італія, 5 жовтня 2018 року)
Фото:

EPA-EFE/RICCARDO ANTIMIANI

Італія: популісти при владі

Поки на півночі Європи намагаються дати раду наслідкам популістичних рішень, на півдні континенту популізм набирає обертів.

В Італії існує довга традиція персоніфікації політики, коли люди голосують не за політичні програми, а за конкретних осіб. На фоні недовіри до інституцій це створює сприятливу ситуацію для популістів.

З іншого боку, в Італії від Другої світової війни сильними були позиції «лівих» партій, що сьогодні перетворюється на підтримку «антисистемних» рухів.

Цього року ці речі вийшли на поверхню: 2018 рік став роком тріумфу популістів в Італії. На дочасних парламентських виборах в березні 2018 року до влади прийшли одразу дві популістичні політичні сили — «Північна Ліга» та «Рух 5 зірок». Саме вони сформували парламентську коаліцію.

«Північна Ліга», яку очолює Матео Сальвіні, є класичним прикладом правої популістичної партії, яка спекулює на проблемах міграції та займає жорстку, подеколи агресивну позицію щодо усталеного політичного істеблішменту.

«Рух 5 зірок», який тривалий час очолював колишній актор Беппе Ґрілло, використовує риторику прямої демократії, постійно звертається до «народу», «звичайних громадян», та відкидає «касту» професійних політиків, незалежно від їхньої політичної орієнтації.

Прихід до влади італійських популістів зміцнив позиції популістів східноєвропейських. Якщо ще кілька років тому такі фігури як Віктор Орбан в Угорщині, Мілош Земан та Андрей Бабіш у Чехії, Ярослав Качинський у Польщі відчували себе маргіналами, то сьогодні вони уже можуть говорити про створення повноцінного популістського фронту в Європі.

Мета популістського «Руху» (The Movement), що його створив головний ідеолог Трампа Стів Беннон для об’єднання популістських діячів Європи, — це здобути третину голосів для популістських партій на наступних виборах у Європарламент. Третина – це, може, занадто амбітно, але зважаючи на щодалі сильніші позиції в таких країнах як Франція, Німеччина і навіть Швеція, європейські вибори 2019-го року можуть справді стати поворотним пунктом у новітній європейській історії.

Популізм в Латинські Америці: «бразильський Трамп» та «мексиканський Чавес»

У Латинський Америці 2018 рік позначився приходом до владу двох популістичних президентів: правого Болсонаро в Бразилії та ліворадикального Обрадора в Мексиці.

Жаір Болсонаро – це представник правої «Соціал-ліберальної партії» Бразилії, який здобув перемогу на президентських виборах у жовтні.

63-річний колишній військовий, він легко допускає расистську риторику, різкі висловлювання щодо жінок, агресивно висловлюється проти мігрантів та сексуальних меншин — через це його прозвали «бразильським Трампом».

У липні 2018 президентом Мексики став Лопес Обрадор, якого називають «мексиканським Чавесом». Як і Болносаро, він обіцяв виборцям радикальну боротьбу з корупцією в країні. Критики побоюються, що через свій авторитарний підхід та нахил до експропріації він перетворить Мексику у нову Венесуелу епохи Уґо Чавеса.

Такі фігури як Віктор Орбан в Угорщині, Мілош Земан та Андрей Бабіш у Чехії, Ярослав Качинський у Польщі відчували себе маргіналами ще кілька років тому, але сьогодні вони уже можуть говорити про створення повноцінного популістського фронту в Європі (на фото — прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан (ліворуч) і лідер польської правлячої партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський (в центрі праворуч) поклали квіти до могили Леха та Марії Качинських у Кракові, Польща, 9 грудня 2016 року)
Фото:

EPA/JACEK BEDNARCZYK

Що далі?

2019 рік стане вирішальним для двох найбільших демократій в Азії. В Індії Нарендра Моді, який наразі є прем’єр-міністром країни, і якого західна преса часто називає популістом, має великі шанси залишитися на посаді після виборів, які відбудуться навесні. В Індонезії великі шанси на перемогу має нинішній популістичний президент Джоко Відодо.

Окрім того, варто слідкувати за виборами в Європейський парламент: їхні результати будуть хорошим індикатором прогресу популізму на європейському континенті.

Але найважливіше — це слідкувати за тим, чи вдається популістам втримати владу там, де вони її здобули. Якщо популісти приходять до влади на тлі розчарувань виборців, чи стануть вони також жертвами цих самих розчарувань?

Історія останніх років показує, що популісти аж ніяк не є випадковістю, тимчасовим явищем чи непорозумінням. Вони вміють відповідати на потреби людей і вміють зберігати їхню вірність. Вони часто говорять неправду, маніпулюють емоціями чи зневажають інших — але їхні меседжі часто відповідають на реальні занепокоєння громадян.

Популізм є часто дитячими відповідями на недитячі проблеми. Однак ключове питання сьогодні — чи зможе людство знайти на ці проблеми дорослі відповіді.

Поділитись: