Фільм «Додому» Нарімана Алієва було показано в міжнародному конкурсі Одеського міжнародного кінофестивалю. До цього він уже встиг побувати в Каннах, де в програмі «Особливий погляд» відбулась його світова прем'єра, переміг на кінофестивалі у Румунії і, судячи з усього, це далеко не остання його перемога.

«Додому» – це єдиний український фільм, який потрапив саме до міжнародної, а не до національної програми ОМКФ. Хоч так само як і усі п’ять фільмів національного конкурсу, він є режисерським дебютом Алієва у повнометражному кіно.

У Каннах прем’єра відбулась в одному із найкращих фестивальних залів – «Дебюссі». Після перегляду оплески тривали хвилин десять, що дуже багато для каннської публіки, яка завжди поспішає.

«Особливий погляд» (Un Certain Regard) – друга за значенням після основного конкурсу програма Каннського кінофестивалю, створена для презентації та просування «нетипових» фільмів, насамперед тих картин, які шукають оригінальну кіномову.

З «нетиповістю» і з оригінальною кіномовою у картини Нарімана Алієва все гаразд.

І це вчергове засвідчила реакція на картину в Одесі, де картину зустріли з надзвичайним захопленням.

Овації не вщухали дуже довго.

Це попри те, що в кулуарах багато хто бідкався, що дивитись кіно про події, які відбуваються в Україні просто зараз – страшно, що режисери зазвичай або грають на емоціях глядачів, або займаються кон’юнктурою.

Ці всі побоювання точно не про «Додому».

Зрештою, окупація Криму та війна на Донбасі не є сюжетом цієї стрічки. Анексія та війна стали трагічним тлом, на якому розгортається сюжет.

Та й саме кіно не про історичні події, а про батька, сина та стосунки між ними.

Здавалося б, одвічні проблеми батьків та дітей, архаїчного світу, де трагедії та драми приречені повторюватись, бо старші й молодші покоління приречені на конфлікти релігій та світоглядів.

Цінним в картині є те, що Наріман Алієв уникає пафосу та інших небезпек, які могли би чигати на картину при такому сюжеті.

Ідею фільму, за словами самого Нарімана, підказав йому друг – режисер Навруз Хікмет. Проте під час роботи над сценарієм вона доволі сильно трансформувалась, набула точної географічної та часової прив’язки. Треба завважити, що до роботи над розробкою історії долучилась сценаристка та режисерка Марися Нікітюк.    

За формою «Додому» – роуд-муві. Сюжет вкладається у декілька речень: Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) живе в окупованому Криму. Обидва його сини виїхали звідтам. Старший гине на російсько-українській війні. Разом із молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов) батько їде поховати загиблого на батьківщині, у Криму.

Для Мустафи ця подорож є справою честі, вищою справедливістю, заради якої він готовий померти. Для інших героїв, навіть для сина, його одержимість виглядає мало не примхою, часом жорстокою.

Для Аліма Мустафа – тиран і традиціоналіст.

Проте Наріман Алієв не спішить судити своїх героїв.

«Я нікого зі своїх героїв не оцінюю. Для покоління моїх батьків збереження традицій було засобом повернути свій дім свою землю. У фільмі я хотів показати різницю між поколіннями, які повернулись до Криму і поколінням, яке там виросло», – говорить Наріман Алієв.

Насамперед, це дуже чесне кіно. Щирість, яка приваблює сама по собі.

Те, що герою співчуваєш, не останнім чином заслуга виконавця ролі Мустафи Ахтема Сеітаблаєва.

Мабуть, ця роль стала однією з найкращих в акторській кар’єрі Сеітаблаєва.

Крім того, для Ахтема, який останнім часом значно більше займається режисурою, ніж акторством, мабуть, не просто було відставити на бік свої амбіції та повністю довіритись молодшому колезі.

Гадаю, не лише на фільм, а й на цю акторську роботу попереду чекає не один приз.

Безсумнівною заслугою і режисера, і авторів є органічний дует Сеітаблаєва та Бібялова.

Вже йшлося про непафосність стрічки, але я би ще відзначила особливу шляхетність кіномови Алієва: приховані внутрішні емоції, загальна стриманість, «неефектність» працюють на загальну ідею.

Зокрема у сцені, коли Мустафа забирає тіло сина у морзі, він буденно роздає хабарі, кладе сина до машини, говорить з Алімом так, ніби йдеться не про життя й смерть, не про старшого сина, не про похорон, а про щось звичне, таке, що робиться щодня.

І за цією зовнішньою стриманістю і актори, і режисер ховають багато: страх та розпач Аліма, горе Мустафи, невідворотність усього, що відбувається. Ніби прості справи можуть затулити велике та непоправне, що трапилося із ними, – горе.

Наріман Алієв знімає про Крим, про ті місця, де народився. Проте знімає їх, звичайно, не в Криму. І це знання, яке, мабуть, вирізняє українського глядача від іноземного, на жаль, також актуалізує історію та оголює її нерв.

Попри те, що Наріман Алієв говорив не раз, що він намагається уникнути політичного маніфесту, він чітко дає зрозуміти, що історія повторюється у світі, де панує архаїчне мислення.

Закордонним прокатом фільму займається компанія Wild Bunch, одна з найбільших світових дистриб’юторських компаній.

Прокат в Україні розпочнеться 7 листопада, українським дистриб’ютором є «Артхаус Трафік». 

Поділитись: