Довга дорога з полону «ДНР»

39-річний Олексій Кириченко, захоплений у полон збройними силами самопроголошеної "Донецької народної республики", який очікує начтпуного обміну у Старобешевому. 3 вересня 2014 року. Фото: Марія Турченкова для "Медузи"

Олексія Кириченка журналісти бачили в неволі чи не з першого дня, як він став заручником. Повідомлення про його місцезнаходження, як тонку нитку, тримає в руках і боїться втратити його дружина Лілія. З нею поспілкувались колеги з видання Настоящее время. Громадське. СХІД публікує переклад цієї відвертої розмови.

«Зільнити негайно усіх заручникв та осіб, що незаконно утримуються», – про це йшлося в пункті 5 протоколу за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи в Мінську 5 вересня 2014 року. Для харків’янина Олексія Кириченко, який потрапив у полон незадовго до підписання цього протоколу, «негайне» звільнення не наступило й досі.

«Мені завжди відповідали, що подають Олексія у списках, і що як тільки буде обмін, він буде серед цих людей. Що вони роблять все, щоб його звільнити. Це відповідь, яку я чую всі 13 місяців. Вона завжди незмінна та постійна. Навіть коли не було відоме його місцезнаходження, він не викреслювався зі списків на обмін», – розповідає Лілія Джеріпа, дружина Олексія.

Вона говорить дуже тихо, підкреслено спокійно. Старанно уникає імен, особливо коли говорить про тих, «хто з того боку» – охоронцях, комендантах, «ДНР»івцях, які волею випадку опинились у сусідній камері. Лілія часто замовкає, намагаючись стримати сльози й підбираючи потрібне слово. Она наче оцінює його – «а чи не нашкодить воно Олексію? А тому, хто розповів, де він? А тому, хто передав від нього вісточку?».

На питання про те, чи намагалась вона добитися зустрічі з чоловіком чи звільнити його за викуп, лише хитає головою: «Наступне питання». Вони жвавішає лише на кілька секунд тільки тоді, коли згадує про нього «довоєнного».

«Так, він – філософ! В нього шикарні казки і дуже гарні вірші. І зараз деякі вірші… звучать дуже доречно…», – згадує Лілія.

До війни Олексій був приватним підприємцем. Обслуговував кавові апарати.

– Чому він вирішив піти на фронт? Він же зовсім невійськова людина, - запитую її.

– Мені здається, щось дуже правильне, чоловіче – захищати свою територію. Він сказав «я так не можу, дивитись, що відбувається і незрозуміло, які оберти це може набрати. Я йду тренуватись».

– Чи намагались ви його якось відмовити, втимати якимось чином?

– В мене є теорія, що якщо  покласти край правильним чоловічим поривам, ти не отримаєш від чоловіка результат. Для мене було важливо, що він сприймав якісь мої специфічні особливості, складності характеру. І коли він це проговорив, я зрозуміла, що це та ж сама штука. Я можу висловити якесь своє побажання, своє небажання справлятись із ситуацією, яка може виявитися важкою, ба навіть елементарний страх втрати. І зажену його в ситуацію, коли він в решті  все рівно піде, але буде мучитись через те, що я його не підтримала і він завдає мені болю своїм вибором. Або ж, якщо він не піде й залишиться зі мною... Знаєте, був якийсь  момент, коли я зрозуміла, що його вже нема тут. Він не тут. Він, перебуваючи  територіально тут, – увесь там, у тому, що там відбувається. А якщо його тут нема... Як я могла його відпустити? Відпустити що? Тіло?

Олексій пішов добровольцем на фронт в серпні 2014-го. Служив розвідником при штабі АТО. Воював на Савур-Могилі. Після поразки виходив із оточення у Волновасі, але потрапив у полон на блокпості неподалік від Старобешевого.

Про те, що чоловік у полоні, Лілія дізналась від російського фотографа Марії Турченкової. Вона розповіла, що Олексій  живий і просив передати, щоб Лілія про нього не хвилювалась.

– Відразу ж, як тільки мені сказали, де він знаходиться, я перетелефонувала на гарячу лінію СБУ, зв'язалась із групою Рубана[Володимир Рубан, керівник центру звільнення полонених громадської організації Офіцерський корпус] і буквально через 2-3 дні в Facebook був опублікований самий перший список полонених. З того моменту Олексій увесь час у списках тих, що перебувають у полоні. На жаль, і досі, - каже Лілія.

«На самому-самому початку, у 2014-му році була не дуже зрозуміла для мене ситуація, коли пролунали дзвінки ... представники офіційної влади вважають, що він повинен знаходитися уже тут... Я зателефонувала на"гарячу лінію" в Адміністрацію Президента і задала питання, у якому він статусі і що відомо їм. Мене дуже порадували, що він звільнений. Якби не моє чітке знання його місцезнаходження і дуже легкий спосіб зв'язку - міський телефон, який можна було набрати, і запитати у представників «ДНР», скажіть будь ласка, такий-то такий-то в даний момент знаходиться у вас? Вони підтверджували – «у нас» і передавали йому трубку. Потім мені пояснили, що це людський фактор, що хтось десь щось наплутав, списки з якоїсь причини не оновлені. Це був дуже неприємний момент», – згадує вона.

Але найважче, згадує Ліля, було в листопаді-грудні. Майже два місяці пройшли в невідомості. Олексій зник, і вона ніяк не могла дізнатися ні де він, ні що з ним.

– Його вивезли на початку листопада з однієї точки, а з тієї точки, куди, як було сказано, він повинен був бути доставлений, прийшла відповідь: «його немає» і це тривало до останніх чисел грудня. Усі дзвінки, усі спроби звертатися до офіційних представників «ДНР», неофіційні спроби розшукати його через волонтерів, що знаходяться в Донецьку, – скрізь надходила інформація, що такого немає. Усі заспокоювали, що це ще нічого не значить. Так чи інакше, може, він у якихось місцях не дуже відомих, у якихось командирів. Різні були версії. Тоді з'явилися публікації про вивезення в Росію і продаж у рабство до Чечні. Моторошно важкезні були дні, – каже Лілія.

«Тоді якраз я звернулася до Васильєвої [Олена Васильєва, російська правозахисниця], зробила запит щодо тематики Олексія. Я замовчала певні пунктики, аби зрозуміти, наскільки вона поінформована. Але ні слова більше, ніж вказала я, ніяких додаткових даних у неї не пролунало. Спроба вийти на особистий зв'язок з нею була невдалою. Альоша з'явився у її списках [українських полонених, вивезених до Росії], проте його не вивозили до Росії. З одного боку - начебто спокій, що це неправда. З іншого боку, його ж немає тут, де він - незрозуміло. Скидати з рахунків нічого не можна було, тому піднімала усіх знайомих, правозахисників, до яких можна було достукатися. Величезну участь у цій історії взяв Борис Захаров [харківський правозахисник]. Він звертався через  свої зв'язки, до своїх друзів у Москві, до адвокатів, щоб отримати інформацію із російських СІЗО», – розповідає дружина українського військового.

Нарешті їй вдалося встановити місцезнаходження Олексія:

«Зараз він утримується у будівлі колишнього Донецького СБУ, так звана «ізбушка». Зараз я спокійна хоча б через те, що знаю, де він.В «ізбушці» чітко дана команда: фізично бити – заборона, морально тиснути – заборона», – говорить Лілія.

Наразі Олексію дозволяють дзвінки рідним. Раз на тиждень по 5 хвилин. Порівняно з тим, що було – часто. Ліля зізнається, що тримається багато в чому завдяки цим дзвінкам:

«Його підтримка дуже сильна. Він завжди запитує «Як ти? Чи потрібні тобі гроші? Як ти справляєшся? Я молюсь кожного разу, щоб тебе оточували люди, які зможуть про тебе подбати і тебе підтримати.»».

– Чи знаєте ви, в яких умовах його утримують?

– Так.

– Він розповідає?

– Він М ні. Якщо слухати тільки його, то він живе в шоколаді-малині, де все добре, де у нього усе у порядку. Можна сісти і уявляти, що він у відрядженні, якомусь дивному, звісно, тривалій, і я, напевне, повинна радісно литати у хмарах. Він робить усе, щоб поберегти близьких.

«Перше моє велике потрясіння було, коли я усвідомила, що не розумію, у якій він обстановці, що відбувається, коли ще на самому-самому початку прозвучала така фраза «знаєш, усе добре, ось тільки зубної щітки не вистачає». Тоді я зрозуміла, що те, як я собі бачу це тут, не дуже збігається з тим, що там... Зараз є вже люди, які повернулися і можуть розповідати, як там. І я розумію точно, що вони розповідають або про його камеру, або про сусідню камеру. Про ситуації, які проживали вони. І я точно розумію, що якоюсь частиною це і його історія теж», – продовжує Лілія.

– Він постійно перебуває у камері чи змушений працювати?
– Слово «вимушені» не звучить у такому варіанті. Як самі хлопці кажуть, і в Олексія  це теж звучить, [робота] це віддушина. Був такий період, коли [весь час був у камері] він говорив, що все нічого, тільки день байбака – втомлюєшся. Роботи різні. Хлопці розповідали, приїхавши сюди, це і розбирання аеропортівських завалів, і відбудовування Донецька, прибирання вулиць. Не знаю, наскільки притягувався конкретно Олексій до цих речей. Було відео Шарія: наші полонені відновлюють церкву. Там він був.

– Він може вам писати, якось передавати записки?

– Він якось скаржився «Я тобі весь час пишу листи, а в мене їх забирають». Але був період спокійний, і ті листи, які він зберіг, він передав у квітні. Це було стільки болю. Нереальна кількість болю, – каже Лілія.

«У листах були такі моменти, які лишилися поза кадром. Ну, наприклад: «У мене сьогодні чудове свято, Новий рік. На жаль, я святкую його не з тобою. Мені вдалося побудувати модуль і з обривків фантиків підв'язати на мотузочках папірчики над батареєю. Зараз чудово. Зараз я перебуваю в тому місці, де є тепла батарея. Ці фантики від повітря літають, і вони мені нагадують метеликів. І я згадую тих метеликів». Він намагався підтримати мене у цій ситуації. А я ж не тільки бачу метеликів. Я до того моменту вже знала, мені вдавалося щось дізнатися від тих, що дзвонять, із ким вони перетинались якось. Звичайно ж, вони мене заспокоювали, що у нього є тілогрійка і спить він не на голій підлозі, що все добре», – згадує Лілія.

Усі хлопці, які були в групі Олексія і потрапили в полон, вже звільнені. За винятком нього.

«Я не можу зрозуміти обтяжуючі обставини саме щодо Олексія, що у ньому такого, цінного, щоб так затягувати цей процес?" – Дивується дружина Олексія.

Може, тому що він ідейний? Досить згадати його перше інтерв'ю в полоні російським журналістам, заяви про те, що проти України воюють кадрові російські військові, що це інтервенція, що Донбас – українська земля і Україна сюди повернеться...

«За весь цей період я таку кількість різних відповідей чула про причини. Всі вони – правда. І всі вони суперечливі. Я вже плюнула оцінювати, що там насправді, тому що все дуже складно. Плюс купа людських чинників, які просто не вписуються ні в яку логіку», – зауважує на це Лілія.

«Так, у нього є ідейність. Але у нього вона якось більше ідейність щодо людини ... Одного разу ми розмовляли телефоном. Він каже, що відчуває, переживає: Я сьогодні всю ніч молився, щоб, якщо звільняли, то звільняли всіх. Тому що найстрашніше, що може відбуватися, коли людей звільняють, їх кількість зменшується, а ти не розумієш, чому не всіх на всіх, чому речі, декларовані обома сторонами, – одні, а дії – зовсім не такі, як звучать у заявах. І я зрозумів одну штуку. Я не стільки боюся, що залишусь останній, скільки, що заберуть мене тільки одного, а хлопці, з якими стільки пережито, це як сім'я. І хтось з родини залишиться в цьому всьому...»

«Ось у цю секунду я згадала, як мені хтось зі своїх говорив, чому це не відбувається. Я згадала ці слова, і мені захотілося взяти маленький мішечок із піском, тюкнуть його і забрати», – зізнається Лілія. – Але ви вірите в те, що все буде добре? – Коли мені говорять «Все буде добре», я відповідаю, що це функція за замовчуванням вбудована. Найважливіше – контролювати ситуацію, якщо щось, що відбувається, намагається змінити ці галочки, вчасно поставити їх назад. Однозначно... Однозначно, все буде добре. Однозначно Олексій повернеться додому. Питання тільки, скільки доведеться докласти для цього часу і зусиль. Будемо жити, будемо дивитися».

Олена Львова для Настоящее Время