УКРАЇНА

Надія для «довічників» в Україні: як виправити судову помилку

30 квітня, 2018 13:31
УКРАЇНА/Надія для «довічників» в Україні: як виправити судову помилку
Зберегти
Вигляд
В Україні 1890 осіб відбувають довічне ув'язнення. Деякі в’язні перебувають у тюрмах більшу частину життя. Правозахисники, які роками вивчають їхні справи, стверджують, що частина «довічників» сидять за злочини, які вони не скоювали. Громадське ознайомилося з матеріалами справи двох засуджених до довічного ув’язнення, які вже 18 років відбувають покарання.

В Україні 1890 осіб відбувають довічне ув'язнення. Деякі в’язні перебувають у тюрмах більшу частину життя. Правозахисники, які роками вивчають їхні справи, стверджують, що частина «довічників» сидять за злочини, які вони не скоювали. Щоб допомогти їм домогтися перегляду вироків, правозахисники й Міністерство юстиції розробили законопроект для довічно ув'язнених, проте вже третій рік його не можуть ухвалити у Верховній Раді України.

Громадське ознайомилося з матеріалами справи двох засуджених до довічного ув’язнення, які вже 18 років відбувають покарання. Вони не згодні з вироком суду і сподіваються на перегляд справи.

«Хтось когось зачепив і почалася бійка»

Восени 2000 року Дмитро Калій з Чернігова разом з друзями проводжав знайомого в армію. Троє друзів — Дмитро Калій, Олександр Ніколаєнко і Денис Черкасов — пішли з вечірки близько десятої вечора через центральний парк, де зіткнулися з двома хлопцями – Богданом Васєкою та Федором Малим.

«Ну, хтось когось зачепив, щось сказав і почалася бійка, — згадує Дмитро Калій. — Ми відірвали палиці від лавки — я взагалі не знаю, як у мене це вийшло. На слідчому експерименті я це повторити не зміг».

Після бійки Васека і Малий залишилися лежати на землі. У Калія та його друзів — кілька синців на спині. Калій запевняє, що постраждалі були при тямі, вони навіть домовилися зустрітися наступного дня, щоб поговорити «по-нормальному». Калій і Ніколаєнко зайшли до крамниці біля свого будинку, поговорили з продавчинею, купили лимонад і рогалик та пішли додому. За словами Дмитра, о 00:30 у парку, де сталася бійка, їх уже не було, цьому є свідки — в крамниці Калія та Ніколаєнко бачили саме в цей час.

Наступного ранку Калій пішов на пари до педагогічного інституту, а ввечері до нього прийшли люди в цивільному та заявили, що Васека і Малий померли. Його відвели до місцевого слідчого ізолятора в домашніх капцях, футболці та шортах.

Відтоді Калій сидить у в'язниці. Його та друзів звинуватили в навмисному вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю, всіх трьох засудили до довічного ув'язнення. Усі ці 18 років Калій і його друг, Олександр Ніколаєнко, домагаються перегляду вироку. Третій засуджений — Денис Черкасов — сидить у колонії та за ці 18 років жодного разу не звертався в інші інстанції.

Калій розповідає, як кілька разів намагався зв'язатися з Черкасовим, проте він не йшов на контакт. Дмитро не виключає, що в його колишнього друга опустилися руки.

Дмитро Калій у чернігівській в'язниці, 5 березня 2018 року Фото: Громадське

Перегляд вироку

Після отримання незалежності в 1991 році, в Україні постало питання про скасування смертної кари. Спочатку її, як вищу міру покарання, скасували за низку злочинів — приміром, за економічні. Проте, за даними Amnesty International, в Україні був один з найвищих у світі показників за кількістю смертних вироків. У звіті правозахисників ідеться, що в 1994 році 143 людей засудили до смертної кари, 60 вироків виконали, і лише двоє засуджених отримали пом'якшення смертного вироку:

«Наскільки відомо Amnesty International, кількість страт у першому кварталі 1995 року оприлюднювали, та організація побоюється, що насправді цифра може бути не меншою за попередні роки (наприклад, неофіційні джерела кажуть про 15 страт за період від 1 січня по 8 березня 1995 року лише у двох областях України). Через таку кількість Україна опинилася серед країн світу, де страчують найбільше людей на рік».

Вступивши до Ради Європи в 1995 році, Україна зобов'язалася скасувати розстріл. Де-факто, від 1997 року в країні діяв мораторій на смертну кару, а остаточно її скасували у 2001 році — до Кримінального кодексу внесли поправку, яка замінила смертну кару на довічне ув'язнення.

Андрій Діденко з Харківської правозахисної групи розповідає, що на початку 2000-х кількість вироків на довічне ув'язнення була дуже високою.

«Суди як би знімали із себе гріх таким чином, — пояснює Діденко. — Адже довічне позбавлення волі — це все-таки не розстріл».

Правозахисник Харківської правозахисної групи Андрій Діденко, 6 квітня 2018 року Фото: Громадське

Справу Калія та його друзів розглядали саме в цей період. Для невеликого Чернігова (тут живе близько 300 тисяч людей) убивство в центрі міста стало подією, яка шокувала всіх, тому знайти винних мали максимально швидко. Навіть тепер, 18 років по тому, про цю справу знає практично кожен житель Чернігова.

Місцева журналістка Алла Філатова кілька років вивчала справу Калія та його друзів. Вона показує місце злочину — великий, красивий парк, де зазвичай багато молоді. Тіла Васєки й Малого знайшли рано вранці на клумбі люди, що вигулювали собак, та викликали поліцію. Слідчі оперативно вийшли на Калія та компанію.

«Але були у справі ще двоє свідків, яких слідчий навіть не опитав, — розповідає Алла Філатова. — На місці пригоди вони опинилися за півтори години після того, як сталася бійка, й побачили іншу бійку — били якраз Васєку та Малого. Вони запам'ятали час. За кілька годин вирішили повернутися й перевірити, що ж із цими хлопцями. Й побачили, що один точно був живий. Вони пішли в райвідділ, постукали черговому. Чергував тої ночі Олег Коробейников. Відчинивши, він сказав — «Відішлемо машину» і пішов далі спати. Згодом у суді він запевняв, що ніякого виклику не було». 

Дмитро Калій згадує, що одяг на експертизу в нього забрали не одразу, а лише за кілька днів. Ба більше, за його словами, слідчі взяли перші-ліпші джинси, а не ті, в яких він був під час бійки.

Вирок Калію і його друзям винесли протягом декількох місяців. В обвинувальному висновку слідчого зазначається, що вбивство скоїли з особливою жорстокістю, а обвинувачені «наплювали на засади суспільства».

Слідчі також стверджували, що Калій і компанія спеціально добивали лежачих, «стрибали в них на головах». Такі висновки випливали з експертизи. Обтяжуючі обставини призвели до того, що прокуратура попросила вищу міру покарання, а суд, хоч і визнав, що слідство провели з помилками, засудив їх до довічного ув'язнення.

Дмитра відправили в колонію в Рівненській області. У 2016 році справа Калія потрапила до адвокатки Тетяни Веремій — йому шукали безкоштовного захисника.

«Я з ним зустрілася і зрозуміла, що тут усе нечисто, — розповідає Веремій. — Почала вивчати справу та знайшла багато нестикувань».

Під час вивчення справи з'ясувалося, що експерт, який установив, що Васєку та Малого били навмисно і з особливою жорстокістю, насправді не ставив підпис під експертизою. Сама течка з нею пропала з матеріалів. Адвокатка та її підзахисний замовили нову, незалежну експертизу. Громадське ознайомилося з документом. У ньому йдеться, що Олександр Ніколаєнко взагалі не завдав жодного удару загиблим. А удари Калія кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження. Тобто, до смерті вони призвести не могли. Смертельний удар, за даними експертизи, завдали між 1 і 2 годиною ночі. А в цей час компанії в парку вже не було.

Від 2015 року Калій перебуває в Чернігівському СІЗО — намагається домогтися перегляду справи через місцеві та апеляційні суди. Адвокатка розповідає, що двічі справа потрапляла до судді, яка у 2001 році винесла довічний вирок.

«Підстав для перегляду вона не побачила, — каже Тетяна Веремій. — Двічі її рішення скасував Вищий спеціалізований суд України у зв'язку з допущеними суддею процесуальними порушеннями. Калій подав скаргу на суддю, але по суті її так і не розглянули, позаяк суддя раптово пішла у відставку. А справу передали на розгляд до Деснянського районного суду Чернігова».

Дмитро Калій  (праворуч) з адвокаткою Тетяною Веремій у чернігівській в'язниці, 5 березня 2018 року Фото: Громадське

Законопроект у повітрі

В Україні нині нараховується 1890 довічно ув'язнених, із них 190 людей перебувають на непідконтрольній Україні території — в тюрмах самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». У Харківській правозахисній групі вивчили 20 справ, в яких, як вони стверджують, засуджені відбувають покарання за злочини, яких не скоювали.

Правозахисник Андрій Діденко запевняє, що близько 3-4% довічно ув'язнених — невинні. Ще мінімум 20% нібито відбувають покарання, яке не відповідає тяжкості їхніх злочинів. Вивчення справ триває місяцями, а то й роками — у Харківській правозахисній групі твердять, що досліджують кожну деталь і тільки потім роблять висновки, чи винен засуджений.

«Якщо людина скоїла якийсь дрібний злочин і отримала за це рік, вона це може витримати, — каже Діденко. —  Та якщо вона отримала 15 років або довічне ув'язнення за незначне правопорушення, це може зламати. Є випадки, коли людина захищалася, або це було вбивство з необережності, чи людина була в стані афекту. Бувають різні обставини, які слідство практично не вивчає».

У 2010 році в Україні відбулася судова реформа, в результаті якої Верховний суд перестав бути судом останньої інстанції.

Справи, розглянуті Вищим господарським судом або Вищим адміністративним судом, тепер уважаються вирішеними, адже ці органи виконують касаційну функцію. Однак таке рішення ускладнило життя довічно ув'язненим, які вимагали перегляду вироку, адже органу, куди можна було звернутися після всіх інстанцій, не стало. Залишається лише одна можливість — перегляд справи за нововиявленими обставинами.

«Ця проблема складається з двох частин. Перша — це відсутність процедури виправлення судових помилок.  Друга проблема — чинні закони, які, здавалося б, повинні працювати, але не працюють. Ось процедура перегляду справ у порядку нововиявлених обставин. Ми бачимо на практиці, що ці справи не переглядаються, суди не хочуть брати на себе відповідальність скасовувати рішення судів найвищих інстанцій. Навіть якщо ці нововиявлені обставини очевидні», — стверджує Діденко.

Дмитро Калій і його адвокатка намагаються добитися перегляду справи за нововиявленими обставинами. Суди постійно переносять —  востаннє засідання призначили на 13 червня.

Таких справ дуже багато, додає Андрій Діденко — за весь час незалежності жоден вирок довічно засудженим не переглянули. Залишається надія на помилування президента. Але таких випадків за 25 років було лише два.

«У будь-якій цивілізованій країні держава повинна давати шанси людям, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, — гарячкує Діденко. — У них має бути можливість звернутися до суду з якимись, можливо, новими аргументами, може з доказами тортур або неправильної кваліфікації злочинів. Це нормальна практика. Тільки в нашій країні чомусь така процедура відсутня».

Для того, щоб вирішити цю проблему, після Євромайдану нове керівництво Міністерства юстиції України подало до парламенту законопроект для довічно ув'язнених — № 2033а. Хоча правозахисники домагалися ухвалення такого законопроекту з 2011 року. Андрій Діденко розповідає, що відтоді правозахисні організації регулярно збирали круглі столи з представниками влади, щоб вирішити питання перегляду справ довічно ув'язнених.

Відтак розробили законопроект 2033а. Він має працювати так: довічно засуджений звертається в Центр безкоштовної правової допомоги зі своєю справою. Адвокати вивчають її та, якщо вирок викликає сумнів, звертаються до апеляційного суду, в якому шансів на перегляд справи більше. Діденко наголошує, що в законопроекті спеціально прописали можливість подати скаргу тільки через адвоката — щоб не завалювати суди справами.

У Міністерстві юстиції України визнають, що судова система далеко не завжди працювала коректно. Заступник міністра юстиції Денис Чернишов упевнений, що в довічно ув'язнених повинен бути шанс на перегляд вироку:

«Ні для кого не секрет, що раніше свідчення добувалися не зовсім законним шляхом. Ми повинні дати шанс таким людям, щоб їхні справи переглянули, а докази отримали законним шляхом. Звичайно, серійні вбивці не вийдуть на свободу. Але право на звернення матимуть усі».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Таємний ізолятор СБУ

У 2015 році український парламент проголосував за цей законопроект у першому читанні. Відтоді депутати жодного разу до нього не поверталися. Законопроект або не ставили на порядок денний, або  просто не встигали його розглянути.

Поки ж деякі довічно засуджені вмирають в ув'язненні, так і не дочекавшись перегляду своїх справ. Так у 2016 помер від серцевого нападу Олександр Рафальський. Його звинуватили в убивстві п'яти осіб, однак, за даними правозахисників, до Рафальського застосовували тортури під час дізнання — його били гумовими кийками, катували електричним струмом, стріляли над головою холостими набоями, вивозили в ліс копати собі могилу. Рафальський так і не зізнався в убивстві і не підписав явку, але проти нього свідчили інші затримані — за твердженням родичів Рафальського, теж під тортурами.

Мати ув'язненого Валентина Калій, 5 березня 2018 року Фото: Громадське

Остання надія

Дмитро Калій за 18 років ув'язнення зібрав кілька товстих тек зі зверненнями до судів і заявами. Суд, який призначили на 13 червня, — остання інстанція, після якої залишається тільки сподіватися на помилування президента або на Європейський суд з прав людини. Випадок, коли довічно ув’язнений через нього домігся звільнення, в України є тільки один — це Сергій Кулік, також із Чернігова. У 2003 році його затримали та звинуватили в подвійному вбивстві, за два роки засудили до довічного ув’язнення. Кулік звернувся до ЄСПЛ і, у 2017-му, суд постановив, що вирок був незаконим та наказав державі ще й виплатити компенсацію. 20 квітня 2018 року Куліка випустили на свободу.

Проте, навіть якщо рішення ЄСПЛ буде позитивним, це все одно означає, що Калій залишиться у в'язниці ще 3-5 років.

Останнім часом він не тільки не впадає у відчай, але й одружився у в'язниці — познайомився з дівчиною завдяки листуванню.

«Для мене те, що я потрапив до в'язниці — це був крах. Це була ганьба. Так мене виховували. Згодом я це переламав, коли побачив контингент, який тут перебуває, зрозумів, як це буває в житті. Читав багато літератури, зокрема, і «Архіпелаг Гулаг». Так, трошки заспокоївся. Зрозумів, що життя не закінчилося. Я ніколи не казав, що не винен. Так, була бійка, так, я брав участь. Але я вже 18 років у в'язниці. І дотепер не знаю — ми це були чи не ми».

Пов`язані новини