Фото:

ілюстрація hromadske

Василь Стус вже став класиком української поезії. Громадянська позиція — інший бік його особистості, за яку він отримував десятки років тюрем, в умовах радянського тиску на національні рухи. Початок вересня включає дві важливі дати його біографії з інтервалом 20 років. На основі спогадів його друзів та інших політв’язнів ми спробували відтворити два дні із життя Стуса.

Протест на прем'єрі

Середина 60-х років ХХ століття. На західному узбережжі Сполучених Штатів гіпі окуповують вулиці Хейт і Ешберрі у Сан-Франциско, Енді Воргол досліджує поп-культуру на власній Фабриці, Бітлз та Ролінг Стоунз змагаються за першість у британських чартах. 

У Радянській Україні зароджується поетичне кіно. Відносна свобода хрущовської «відлиги» закінчується «закручуванням гайок». У 1964 році влада закрила осередок шістдесятників «Клуб творчої молоді», знищує «ідейно ворожий» вітраж «Шевченко. Мати» у Червоному корпусі Київського університету, а його авторок, Аллу Горську та Людмилу Семикіну, виключають зі спілки художників. 

Заборонені збори біля пам’ятника Шевченку в Києві. 

А влітку 65-го відбуваються арешти інтелігенції — літературознавець Іван Світличний, брати Горині, художник Опанас Заливаха та інших. 

«Потрібна була якась акція, що привернула б увагу до події, яка виразно знаменувала повернення до політики політичних репресій. І нагода трапилася», — згадував літературознавець Іван Дзюба. 5 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» виходили в прокат «Тіні забутих предків» Параджанова. 

Стрічку протягом року демонстрували за кордоном на фестивалях. Ще по-літньому тепла погода. На показі було більше людей, ніж могла вмістити зала: інтелігенція, науковці, спецслужбовці, звичайні глядачі. 

Олесь Сергієнко згадує, що квитків уже не було: «Я взяв квиток на інший фільм в іншому залі, а прийшов сюди. Не один так зробив. Ми чужих місць не займали, а стояли шпалерами». 

Спочатку слово взяв Сергій Параджанов. Коли вітали знімальну групу, Іван Дзюба піднявся на сцену з букетом квітів привітати художницю з костюмів фільму. Попросив слова.

«У нас сьогодні справді свято мистецтва, але в Україні почалися трагічні події. І почав говорити про арешти. Зразу ж заревла сирена. А директор кінотеатру кинувся стягувати мене зі сцени. Що було далі, я бачив як у тумані». 

Сергієнко ж згадує, що Дзюба продовжив говорити, називати прізвища арештованих. А із залу лунали вигуки: «В’ячеслав Чорновіл бігає і кричить: “Люди, хто протестує, встаньмо!”. Рядів 4-5 підвелося»

У своєму щоденнику режисер Лесь Танюк пише, що також і Стус своїм потужним голосом підтримав заклик Чорновола. Літературознавиця Михайлина Коцюбинська тоді сиділа поруч зі Стусом. «Він вигукував щось відчайдушне на підтримку закликів до протесту… Він тремтів кожною клітиною свого тіла — я відчула це, обнявши його за плечі, коли виходили із залу…». Після фільму Стус продовжив. 

«Він став перед людьми — це була така постава, він же сам високий, у пальті, орлиний профіль — і звернувся до людей: "Люди, два слова правди!"», — згадує Олесь Сергієнко. Однак хаос у залі не дав продовжити виступ.

Фото:

ілюстрація hromadske

Очевидці описують атмосферу в залі дуже тривожною. «Дехто потім зізнавався, що думав: при виході будуть затримувати, арештовувати, принаймні тих, хто вставав на знак протесту. Але все обійшлося. Хоча Юрій Іллєнко, оператор фільму, який зразу ж після «інциденту» вийшов на вулицю і сидів на лавці в сквері навпроти кінотеатру, потім розповідав, що були під’їхали машини з брезентовими кузовами, і «люди в цивільному» оточили кінотеатр. Але через деякий час ретирувалися». 

Михайлина Коцюбинська назвала ту подію «рубіконом у долі кожного учасника».

Дзюба не став перебільшувати політичного значення протесту. «Мета полягала у тому, щоби розтаємничити арешти, щоби люди про них заговорили. Але говорило про них тільки вузьке коло тих, кого назвали потім «дисидентами». Решта ж мовчала».

А проте саме ця акція стала першим публічним протестом у Радянському Союзі. 

Вже досить знаний у літературних колах як витончений поет Василь Стус набув статусу прямолінійного і безкомпромісного громадянина.

За два тижні після показу фільму Василя Стуса виключили з аспірантури Інституту літератури. Потім — перший тюремний термін. 1980-го — другий і останній.

День, що тривав «до кінця»

1985 рік. Горбачов ініціює «перебудову». Однак демократизація не вплинула на систему таборів, де відбували свої терміни українські дисиденти. Серед них і Василь Стус. 

Свій десятирічний термін він відбував у виправній трудовій колонії «Пермь-36». У ній же сиділи Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Михайло Горинь, Валерій Марченко. Це був табір із жорсткими умовами, де спеціально утримували політичних в’язнів. 

Левко Лук’яненко так описує будівлю, де утримували в’язнів: «Довгий тюремний корпус був поділений на три частини: з одного кінця — полегшений (безкамерний) режим, посередині — особливо суворий, з другого кінця — штрафна (карцерна) частина». 

Ту будівлю навпіл розрізав коридор — з одного боку камери, з іншого робочі місця. «Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості — наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і вузеньку смужку неба», — так описує тюремне життя в’язень Василь Овсієнко.

Тюремникам дозволяли одне побачення на рік та п’ятикілограмова передача раз на рік після відбуття половини терміну. У в’язнів була виробнича норма. Робота — скручувати деталі до прасок. За не виконання норми могли позбавити, наприклад, побачення. За постійні порушення могли додати років до терміну. 

Дозвілля одноманітне — годинні прогулянки в огороджених клітках. «В’язнів трьох камер заводили до трьох таких кліток. Вище рівня колючого дроту споруджено поміст, по якому ходив наглядач і спостерігав зверху за в’язнями, щоб вони не перемовлялися та не перекидали записок», — писав Лук’яненко. Камери ж — 5 квадратних метрів завбільшки з двоповерховими нарами, спільною тумбою і туалетом. 

Протягом літа 85-го тюремна адміністрація не раз провокувала Стуса на конфлікти. Обшуки по кілька разів на день, заборона невеликих закупок у тюремній ятці, вилучення рукописів віршів. 

«Це було дуже принизливо для Василя, але він це стоїчно витримував, він усе розумів. Василь ніколи не здавався. Треба було грюкнути в двері, бо когось там били чи знущалися… він завжди був першим», — розповідав правозахисник Іван Гель.

Василь Стус займався перекладами Рільке, писав вірші. Всі рукописи вилучили під час одного з обшуків.

Фото:

ілюстрація hromadske

Останні місяці життя Стус провів у камері-двійці з єдиним на той час росіянином у тюрмі Леонідом Бородіним. Розмовляти в’язні могли на теми далекі від політики — все чули глядачі. «Я вів із ним суперечки на одну-єдину тему: верлібр — приниження російської і, тим паче, української мови, у якій рухомий наголос відкриває незрівнянні можливості для ритму і рими. З запалом читав йому Богдана-Ігоря Антонича — “То чи стогни, то чи струни…”. А він перебивав і читав того ж Антонича, доводячи, що верлібр — простір для образів, що у верлібрі поезія доростає до філософії»,розповідав Бородін. 

Тюремні дні були схожі один на інший. Однак психологічний стан імпульсивного Стуса влітку 85-го був поганий. Бородін згадував, що емоційне напруження тримало Стуса на межі.

За те, що Стус нібито поклав книжку на своє ліжко і сперся на нього ліктем (це вважалося порушенням правил утримання), 27 серпня його переводять до карцеру, де він починає голодування. За словами Бородіна, Стус обіцяв тримати його «до кінця».

Вересневі ранки на Уралі були морозні. Карцер не опалювався, а одяг не міг утримувати тепло. Левко Лук’яненко сидів у сусідній із карцером камері. Згадує, що за кілька днів після переведення туди Стуса вже не було чути.

Поета не стало в ніч на 4 вересня. Версія тюремної адміністрації — зупинка серця. Однак в’язні ж не виключають навмисного вбивства Стуса.

Поділитись: