Наскільки диким може бути український театр

«Дикий театр» — ініціатива театралів, що прагнуть показувати в сценічних постановках соціальні проблеми, змушувати глядачів думати, обурюватися та вимагати від театру корисного.

Цей театр з’явився всього 10 місяців тому, в лютому 2016-го, і досі не має власного приміщення чи постійного майданчика, сцени. За час існування він зміг прорватися у 15 різних нетеатральних місць — від нічних клубів до колонної зали КМДА й арени цирку. Також у театрі немає сталої акторської трупи та режисерів. Актори і режисери проходять справедливий відбір, кастинг. Кожен може запропонувати свою ідею вистави чи драматургію, і якщо вона достатньо «дика», і втілити її в рамках проекту «Дикий театр».

Відтак в репертуарі театру є п’ять готових вистав і дві в роботі. Першим експериментом була вистава-концерт «Joy Division», яку минулої весни зіграли вперше на Арт-заводі «Платформа».

Після неї були вистави «Вій 2.0» за п’єсою сучасного українського драматурга Наталки Ворожбит, соціально-сатиричний екшн «Попи, мєнти, бабло, баби» та вистава для і про жінок «Бути знизу».

Заснувала цей пересувний соціальний театр Ярослава Кравченко:

«Було завдання довести собі та іншим, що проектний театр може бути комерційно успішним. Тому що на нього є попит. Є багато людей, які хочуть бачити інший театр, якусь альтернативу до державного. Крім того, він може бути мобільним.
Коли театр показує якусь проблему і каже, що вона є в тобі, в системі, в якій ти живеш і яку твориш, то не можна сподіватися на велику любов і прихильність. Тому в нас є глядачі, яким подобається ця правда, а є ті, хто приходять один раз і кажуть: «Це не моє».

Хоч у «Дикому театрі» немає постійного режисера чи художнього керівника, так склалося, що Максим Голенко зробив уже кілька «диких» постановок і вважається постійним режисером.

Про життя «Дикого театру» він розповідає наступне:

«Ми не відмовляємо собі ні в чому: ні в декораціях, ні в засобах виразності, ні в речах, про які хочемо говорити. Ми відриваємся. Ми намагаємося працювати з сучасною драматургією, за можливості. Тому що з нею не дуже, скажімо, працюють в українському театрі. Ми піднімаємо такі теми в своїх сатиричних виставах, про які кажуть «театр вище цього». Це снобізм українського театру: є життя, а є щось абстрактне, така глобальна «Лісова пісня», яку ми зараз вам покажемо».

Актори в «Дикому театрі» можуть виявитися зовсім не акторами, а копірайтерами, менеджерами чи навіть продавцями зброї. Але це не впливає на їхню істинно дику та оригінальну акторську гру поруч із майстрами.

Вова Кравчук про роботу в «Дикому театрі»:

«Дикий театр» не повинен подобатися всім акторам. Але він подобається тим, у кого всередині сидить якась диковинка, яким подобається, коли їх штовхають на щось божевільне. Це зазвичай щось таке, що раніше було для тебе табу — роль чи тема у виставі, а тут ти згоден це грати, пробувати і переступати через себе».

В лютому 2017 року «Дикому театру» виповниться рік і це може стати, як святом, так і датою завершення існування театру.

Продюсерка Ярослава Кравченко каже: «За рік існування ми вже вистрибнули зі штанців проекту, який щойно відкрився, але якщо подивитися глобально на цей рік, то я думаю, що могло би бути більше результатів».

Однією з причин цього, зокрема, є відсутність сприяння розвитку театру з боку державних установ. Звісно, можна обійтися і без них, шукати інші шляхи фінансування та стукати лише до тих, кому цікава твоя творчість.

17 грудня відбудеться прем’єра вистави-трилера «Афродизіак» на цирковій арені, а 26 грудня виставу «Вій 2.0» покажуть у колонній залі КМДА.