УКРАЇНА

«Ми чужі і тут, і там» – художник з Луганська

5 червня, 2017 13:35
УКРАЇНА/«Ми чужі і тут, і там» – художник з Луганська
Зберегти
Вигляд
Євген Королєтов — художник, член неформального творчого об’єднання «Луганська контемпорарі діаспора».

Вже три роки про мистецтво, чи взагалі про культурну сферу життя на окупованих територіях майже не говорять. Про культуру Луганська, втім, не особливо говорилось і до війни. Не було галерей, відповідно, не було де виставлятись.

Та все ж культурне середовище в Луганську існувало – каже луганський художник Євген Королєтов. До війни він організовував у місті фестивалі вуличного мистецтва та виставляв у Києві свої роботи на престижних виставках.

На початку війни Королєтов казав, що «виїзд культурного діяча з Луганська — це як втеча з поля бою».

За три роки війни Євген встиг спершу малювати патріотичні графіті у вже «ЛНРівському» Луганську, потім воювати в батальйоні Донбас, переїхати в Сєвєродонецьк, зняти фільм про художників, що досі живуть в Луганську, а також стати редактором єдиного журналу про культурне життя «народних республік» та заснувати «луганську контемпорарі діаспору».

Громадське зустрілося з Євгеном Королєтовим у Сєвєродонецьку, де він зараз живе, і поговорило про місце художника на війні, штучність патріотизму та ідентифікацію мешканців Донбасу. Далі — пряма мова.

Я жив в Луганську, а тут виходить, що мене фактично вигнали. Якщо б я не поїхав, то в мене були б проблеми з моїм подальшим життям. Навіть, якби нічого не робив, на мене б вийшли як на активіста луганського Євромайдану.  

Я вважав, що вступити до лав збройних сил в мене шансів немає. У мене був військовий квиток, де чітко писалося, що до військової служби я не придатний.

Виїхав з Луганська з рюкзаком і поїхав у «Донбас» (добровольчий батальйон — ред.). Пізніше друзі допомогли вивезти з Луганська мою картину, світшот, який ми з друзями — ультрас — самі пошили з моїм авторським принтом, і гітару — це всі мої речі з Луганська.

Фото: з особистого архіву Євгена Королєтова

Картина та гітара — усі речі, які Євгену вдалося вивезти з окупованого Луганська Фото: Громадське

Коли я потрапив у батальйон «Донбас», я насправді переслідував дуже прості цілі: хотів взяти участь у процесах, які відбувались тоді в країні. Там було на початку багато людей з дуже різними поглядами, зокрема, і близькими до моїх. Це був такий собі зріз українського суспільства. Там були шароварні патріоти, і такі, хто абсолютно адекватно реагували на те, що відбувається довкола. Не велись на популізм, не мали особливої ненависті до сепаратистів і просто мешканців Луганська і Донецька.  

Я прийшов до висновку, що моя участь у війні в якості солдата — це була помилка, навіть можна сказати, що я відчуваю якусь провину за це, але якби я не пішов на війну добровольцем, то, можливо, я б цього всього зараз не зрозумів, і займався б якимись іншими речами. Захищати Батьківщину, звісно, почесно, але я ніяк не сприяв тому, щоб цей конфлікт закінчився, навпаки, сприяв його продовженню.

Із військової зарплати, яка відкладалась, поки я був у «Донбасі», я купив камеру і ноутбук. І от у мене з’явилась камера, а разом з нею і потреба знімати відео. Я навіть подумав, що спілкування через камеру мені допоможе якось відійти від служби і від війни.

На військову зарплату Євген купив камеру та ноутбук (на фото з Євгеном його дівчина Настя) Фото: Громадське

Приблизно через 6 тижнів після того, як я дембельнувся мені написав Рома (друг Жені, художник, який проживає і працює в Луганську, час від часу Рома приїжджає з окупованого бойовиками «ЛНР» Луганська в звільнений Сєвєродонецьк, прізвище Романа не називається з міркувань його безпеки — ред.). З перших секунд я його почав знімати, навіть не знаю, для чого, мені просто було страшно цікаво, що там відбувається в Луганську, що з графіті тусовкою, а потім я вирішив знімати фільм.  

Це кіно про спільне — те, що є в мене, у Роми, в тих, що приїжджають сюди з Луганська до своїх батьків переселенців, — вони і ми трохи не вписуємось в загальну картину життя. Ми чужі і там, і тут. При чому там і тут для різних моїх знайомих — це різні поняття (сміється — ред.).

Я спеціально використовую у фільмі таку цифрову естетику (монтаж спливаючих вікон інтернет браузерів — ред.), щоб спливали вікна «ВКонтакті», ютуба, мені видається, що говорячи такою цифровою мовою, я більш зрозумілий сучасній цифровій молоді.

Кадри із документального фільму Євгена Королєтова «Сєвєродонецьк», головним героєм якого є його друг і художник Рома, який зараз живе та працює в окупованому бойовиками Луганську

Я хотів піти малювати в малій Вергунці (район Луганська — ред.), ну туди прийшли діти, я їм сказав, що тут скоро будуть роздавати гуманітарку, і клоуни приїдуть, вони зраділи, почали плескати в долоні. Потім прийшли вже хлопці старші, вони вже не повірили мені — про клоунів, і сказали, що я нацик. Спочатку я сприйняв це як жарт. Ми з друзями почали збиратись, а вони нас не пускають, ну трохи нас поштовхали, побили, а потім приїхав «ополченець». І ми поїхали на базу (штаб бойовиків — ред.). Він мені казав, що спочатку пальці вирве, а тільки потім закопає. І ми під’їхали до цієї бази, а цей «ополчєнєц» іншому картини мої передає: а той такий — ну чувак, який ти, на хєр, нацист, депресняк у тебе, я просто сам художник, я все розумію, ти просто малюй російський прапор, і все в тебе буде добре. Коротше, мене помили, цигарки дали і через 7 хвилин відпустили

Цитата головного героя фільму «Сєвєродонецьк» — луганського художника Роми

Фільм демонструвався на фестивалі «86» у Славутичі

Зимою в Сєвєродонецькому парку я зі своєю дівчиною Настею поставив намальованих у 3d форматі і вирізаних з картону зайців. Здалеку на снігу вони виглядають майже як живі. Зайців я використав і у фільмі «Сєвєродонецьк».

Для мене зайці — це така метафора, от людина хоче щось змінити, і часом робить це дуже неприроднім способом, а от так штучно, робить не зайця, а зображення зайця, намагаючись у такий спосіб змінити середовище. Виходить, що зайці ж ці ніяк не приживаються в тому середовищі.

Кадри із документального фільму Євгена Королєтова «Сєвєродонецьк»

У Сєвєродонецьку відбувається багато заходів. Там дуже люблять позаявляти, що Сєвєродонецьк— це Україна. Я постійно думаю, а чому це не Україна? Чому про це треба говорити? Цю фразу ще як правило українською мовою вимовляють, тому що Сєвєродонецьк він російськомовний, та все ж це Україна, і ми робимо ніби для людей свято. Можливо, вимовляючи цю фразу як мантру багато багато разів... думаю, що Сєвєродонецьк — Україна, і навіть Луганськ, зараз окупований, — теж Україна, для мене це очевидно. І мені трохи сумно стає, коли розумію, що це очевидно не для всіх.

Переважно, інформація, яка крутиться по телевізору, використовується з метою пропаганди. Якби я не мав жодного стосунку до Луганська, не мав там знайомих, не стежив через соцмережі, що там відбувається, то я б дивився на це все і думав, що там живуть одні суворі бойовики, які один в одного час від часу стріляють.

Крім бойовиків, є якась влада, яка з цих бойовиків і складається, вона ухвалює якісь закони, аби щось ще віджати в пенсіонерів, а пенсіонери знову ж таки кликали Путіна, і тепер залишились там жити і насолоджуватись комунізмом, що гряде. Але в мене є там знайомі, з якими я час від часу спілкуюся, іноді вони виїжджають в Україну, навіть доволі часто. Я знаю, що там відбувається, знаю про зовсім інші процеси. Зокрема, пов’язані з мистецтвом.

Художник Євген Королєтов Фото: Громадське

Женя та його друзі з об'єднання «Луганська контемпорарі діаспора» заснували журнал «Golden coal», що в перекладі означає «золоте вугілля», чи, як він сам каже, вугіллячко. Журнал присвячений альтернативному культурному життю молоді Луганська та Донецька, музиці та мистецтву. Його буде видано на кошти, отримані за перемогу в конкурсі молодих українських художників МУХі-2015 за підтримки «Щербенко Арт Центру».

«Золоте вугілля» чи золоте «вугіллячко» — у нього така пост-інтернет естетика, і такий трохи пафос, як реп-кліпи, треп-кліпи, я трохи над цим пафосом іронізую. Думаю, що це буде цікаво всім, як людям, котрим цікаве мистецтво, так і людям, яким просто могло б бути цікаво, що ж там відбувається в Луганську.

Цей журнал зможе трохи поборотись з такими дегуманізаційними процесами (які нав’язаують по телевізору — ред.). Якщо ми дамо можливість тим хлопцям і дівчатам, які там живуть і не належать ані до бойовиків, ані до влади, ані до пенсіонерів, не проросійські, розповісти, як вони живуть, чим займаються, що цікавить їх самих, не важливо живуть вони в Луганську, чи ні, то це дасть повнішу картину того, що відбувається в Луганську.

 

До війни Женя видавав в Луганську журнал «Чорно-білий» — для фанатів і про фанатів футбольного клубу Луганська «Зоря». Для цього він спеціально навчився верстати з допомогою відеоуроків на ютубі. 

До війни Євген видавав в Луганську журнал «Чорно-білий» — для фанатів і про фанатів футбольного клубу Луганська «Зоря» Фото: Громадське

Залишатись мені тут (в Сєвєродонецьку — ред.) не хотілось би. Я б хотів повернутись, хоч я розумію, що зараз це не той Луганськ, в який мені б хотілось повернутися. Але і тут некомфортно. Я себе відчуваю ніби між двох культур. Є деяка українська культура, а є культура «луганських народних республік».

Мені, звісно, не близька культура «луганських народних республік» (сміється — ред.), але те, що зараз відбувається в Україні я теж не зовсім розумію. Я б навіть сказав навпаки: ті процеси, які зараз відбуваються, наприклад, в культурі — вони не зовсім враховують мою думку і не зовсім враховують моє існування.

Довідка:

Євген Королєтов — художник, член неформального творчого об’єднання «Луганська контемпорарі діаспора».

Об’єднання було створене художниками-переселенцями, які працюють з темою воєнного конфлікту, його соціокультурними причинами і наслідками. Першою акцією об’єднання стала виставка «Тяжка земля», яку показали в Малій галереї Мистецького арсеналу. На цей момент до об’єднання належать і художники, що живуть в Луганську.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram

Пов`язані новини