Гібридні триколори, «Байрактар» і Скабєєва. Як прифронтове село ледь не стало приводом для повномасштабної війни
«ЗСУ повернули під контроль України село Старомарʼївка», «ЗСУ вперше застосували „Байрактар“ у зоні ООС» — такими заголовками у кінці жовтня 2021-го рясніли стрічки новин українських медіа. Та все виявилося складніше. І зараз Старомарʼївка продовжує існувати в небезпеці, у «сірій зоні» і в невизначеності. Як це, жити таким життям — у репортажі hromadske.
Автівка з номерами самоназваної «ДНР», яку з подивом роздивляються українські військові, — найдивовижніша картина, яку доводилося бачити за останні кілька років. Такий сюр можливий лише в «сірій зоні». Яких, здавалось би, давно не лишилося.
Лінія розмежування на цій ділянці проходить по річці Кальміус. На правому березі — Гранітне, це підконтрольна Україні територія. На іншому боці річки починається непідконтрольна, але ще не окупована територія. Бойовики стоять трохи далі, тож у Старомарʼївці, яка розташована безпосередньо біля річки, їхніх позицій немає. Те саме стосується і кількох будинків Гранітного, які теж розташовані на лівому березі Кальміусу.
Там уже починається нова реальність — ще без російських гібридних триколорів на адмінбудівлях, але вже з ними ж на номерних знаках.
До окупованої території звідси, а також зі Старомарʼївки — села, яке розташоване кількома кілометрами південніше, — цілком можна доїхати автівкою. А от із підконтрольною територією ці землі єднає лише пішохідний місточок.
Саме через нього щодня ходять на роботу і до школи близько десятка мешканців Старомарʼївки, які працюють чи навчаються у Гранітному.
Гра в кальмара на Кальміусі
На відео зʼявляється грубий ескіз людини з дивним шоломом на голові. Камера рвучко наближається до зображення, а коли віддаляється, то перед нами вже розфарбований малюнок. На ньому — людина в червоній формі та в чорній масці наглядача з серіалу «Гра в кальмара».
Автор цього відео у ТікТок — Михайло Кривопустов, восьмикласник, який мешкає у Старомарʼївці. Останнім часом у цьому селі на березі Кальміусу відбувалася та ще «гра у кальмара».
Старомарʼївка — одне з сотень сіл на лінії розмежування. Але, ймовірно, останнє в «сірій зоні» — його не контролюють ані Збройні сили України, ані бойовики.
Вчителька української мови та літератури Тетяна Єфесько, яка мешкає у Старомарʼївці та працює у гранітненській школі, розповідає, що в селі зараз постійно проживають 114 людей, із яких 89 — пенсіонери. За її підрахунками, тих, хто щодня ходить у Гранітне на роботу, троє, на навчання до школи — шестеро. Ще одна дитина відвідує у Гранітному дитячий садок — це онук пані Тетяни, а Михайло Кривопустов — її племінник.
Вона розповідає, що Михайло мав піти до першого класу у вересні 2014-го. Однак через війну школа не відкрилася. Та ще й перед самим початком навчального року підірвали міст між Старомарʼївкою і Гранітним. Навчатися Михайло пішов уже на початку 2015-го. Маршрут був максимально коротким — через підірваний міст. Плити на ньому лягли так, що по них можна було спокійно переходити на інший бік річки.
Якось зранку Тетяна і Михайло з подивом виявили на обвалених плитах автівку. Виявилося, що напередодні з окупованого Тельманового до Гранітного їхав чоловік напідпитку. Про те, що міст підірваний, він не знав. Та й про війну, схоже, теж, бо впевнено їхав у темний час доби через лінію зіткнення. Чоловік лишився живий-здоровий. А автівку швидко розібрали на запчастини, тож плити нині «прикрашає» лише її корпус.
Згодом військові заборонили людям користуватися цим мостом. Тепер, щоб потрапити до Гранітного, треба спершу пройти майже півтора кілометра ґрунтівкою вздовж річки.
13-річний Михайло розповідає: щоранку зі Старомарʼївки його довозять автівкою до кладки. Якщо ж погода погана, то він встає раніше на пів години чи годину, взувається в гумові чоботи й рушає пішки.
Кладка — це пішохідний місток із жерсті, який уже добряче перекосився. Поруч — табличка «Стоп міни!» з черепом. Одразу за річкою — блокпост. Тут треба показати свідоцтво про народження або паспорт. Українські військові перевіряють, чи є певна людина у списку тих, кому дозволено прохід, і якщо все добре, то пропускають. Та більшість вони давно знають в обличчя.
«Можна йти?» — питають двоє дівчат-школярок на блокпосту.
«Та я ж не доктор, я не знаю, можна вам ходити чи нє», — сміється військовий.
Камʼяний мішок
З окупованим Тельмановим Старомарʼївка сполучається асфальтованою дорогою. Донедавна бойовики пропускали людей, яким потрібно було до колишнього райцентру.
«До Тельманового їздять ті, кому до лікарні треба, кому потрібно заправити балон газу. Хтось їде й купує одразу мішок цукру, щоби потім на всіх розподілити. 27 вересня вони закрили проїзд. Не випускали нас на той бік, і з того боку нікого не впускали. Хто працює [по інший бік лінії розмежування], хто захворів — ваші проблеми», — розповідає Тетяна Єфесько.
Володимир Весьолкін, керівник Мирненської селищної військово-цивільної адміністрації (до її складу входять, зокрема, Гранітне і Старомарʼївка — ред.), каже, що коли бойовики закрили проїзд, то до нього почали звертатися мешканці Старомарʼївки, які не могли отримати вугілля для опалення своїх осель, адже Червоний Хрест, який завжди привозив людям паливо, теж не пропускали.
«Мені зателефонувала сестра, сказала, що збираються люди на вході до села. Ми з чоловіком сіли на мопед і приїхали. Побачили, що стоїть голова ВЦА, ще кілька чиновників, військові та багато людей. Сказали, що Україна забирає село, і тепер ми вже не „сіра зона“. Питання було у всіх одне — а як пересуватися? Ніхто не хоче сидіти у камʼяному мішку. Тому що тебе з одного боку не випускають, а з іншого у тебе немає проїзду. Голова ВЦА пообіцяв побудувати міст».
«У нас була така нормальна ейфорія, — згадує голова ВЦА Володимир Весьолкін. — В тому сенсі, що якщо людей не пускають на інший бік, то ми за допомогою військових можемо їм допомогти, зробити тимчасовий міст із плит. Я людям казав: „Життя буде таке ж, як у Гранітному, — на передовій, небезпека. Але більш-менш нормальне життя“».
«Хіба можна жити на білому світі?!»
У штабі СЦКК (Спільний центр з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін — ред.) лежать шматки металу, згруповані в купки по 5-10 штук. Під ними — аркуші паперу з датами. Це — уламки снарядів від 5 серпня. А оці — від 27 жовтня. Та якби хтось примудрився зібрати всі уламки снарядів за 25, 26 і 27 жовтня, то для них навряд чи вистачило місця навіть на центральній площі Гранітного. За ті три дні на село впало близько 120 снарядів.
Однією з цілей бойовиків була та сама переправа, яку взялися будувати військові. Чимало дісталося і сусіднім вулицям.
«Хіба можна жити на білому світі?!» — схлипує місцева жінка, показуючи уламки снарядів, які за останні кілька днів зібрала на своєму подвірʼї.
Жінка розповідає, що іноді ходить на інший бік річки — набрати воду у колодязі. Щоб перейти через річку, їй теж потрібно показувати документи.
Ще одну жительку, Оксану, ми зустрічаємо ввечері біля магазину. Вона поспішає додому, адже почати стріляти можуть будь-якої миті. Питаю її, коли почались активні обстріли.
«Не памʼятаю, я вже плутаюсь у часі. Мабуть, це другий тиждень. Коли чуєш, що стріляють, то знаєш. Коли тихо, то вже й забув», — відповідає вона.
Почувши запитання, чи сильно стріляють, вона ледь стримує сльози.
«Будинок підстрибує, двері гойдаються з вікнами разом. Через дорогу пісок набирали, осколок знайшли. Ось такий десь [близько 20 см]. Дірка у даху. Мабуть, осколками її посікло», — каже вона.
На питання, чому так відбувається, жінка лише відмахується: «А ну ж не будемо! — і після паузи додає: — Гра у бадмінтон».
«Взяли під контроль село й обстрілюють його»
26 жовтня російська телепрограма «60 минут» починається із «захоплення» ЗСУ Старомарʼївки. Весь 42-хвилинний випуск присвячений загостренню на сході України.
«Вони почали обшукувати людей. Є інформація, що трьох людей затримали. Доступ до села був обмежений. Вони, можна сказати, взяли в заручники людей. Розквартирувались у будинках, де люди не жили. Ті будинки, в яких у них не вийшло розквартируватись, розібрали на бліндажі. Закріплюються там», — говорить чоловік у сюжеті.
Російські пропагандисти навіть не стали його титрувати, тож він сприймається як місцевий житель. Та насправді це — «голова» окупаційної адміністрації Тельманівського (після декомунізації — Бойківського) району Олександр Спінул.
За тиждень «60 минут» пішли ще далі.
«Застосування турецьких „Байрактарів“ (ударний оперативно-тактичний безпілотний літальний апарат — ред.) — це очевидний політичний жест, демарш на адресу Кремля. Червоні лінії на Донбасі Зеленський перейшов. І непрозоро натякнув, що готовий звільняти Донбас силою», — звичним прокурорсько-викривальним тоном карбує ведуча Ольга Скабєєва.
«Україна продовжує поглинати „сіру зону“. Напередодні ЗСУ майже захопили селище Старомарʼївка, де проживає 37 громадян Росії. Скільки ми будемо це терпіти? Це, напевно, головне питання», — резюмує Скабєєва.
Обидва ці випуски стали найбільш рейтинговими серед соціально-політичних програм на російському телебаченні за тиждень.
Дивляться «60 минут» й українські військові. Для них це найпростіший (і найвеселіший) спосіб зазирнути за лінію зіткнення.
«Байрактар» у справі
А втім, «Байрактар» — значно більш сучасний і високотехнологічний спосіб розвідки. І саме він зчинив неабиякий галас, до того ж далеко не тільки на російському телебаченні.
«Дуже корисна річ для розвідки. Я б сказав, що це новий рівень. Він дає вести розвідку й удень, і вночі. На великій дистанції. І радіоелектронна боротьба противника йому ніяк не заважає», — розповідає військовослужбовець ЗСУ Андрій.
За його словами, противник почав вести вогонь, коли побачив, що українські військові обладнують переправу. Та мала призначення лише для легкових автівок місцевих мешканців, важка техніка по ній пройти не могла. Та бойовики, вочевидь, сприйняли це як спробу просунутися вперед.
Питаю його, чи вигідно було б українській армії зайняти Старомарʼївку.
«Саме село немає сенсу займати, тому що воно розташоване в низовині, і це були б невигідні позиції. Тим паче позиції розташовувалися б у населеному пункті. Якщо зайти за село — теж невигідно. Хоча і краще, ніж у районі переправи, тому що там обмежена видимість і мертві простори. Але навіть якщо вийти за село, то все одно там йде знизу догори дорога, і ми все одно були б унизу», — відповідає Андрій.
Та бойовики, схоже, настільки повірили, що треба стримати ЗСУ, що стріляли практично без упину. Схема була стандартною: дві години вогню з важкого озброєння — зміна позиції — продовження обстрілу.
«Коли один з обстрілів тривав близько двох годин, то було застосовано „Байрактар“. Він залучався для ведення розвідки, щоб зрозуміти, яка ситуація, де противник перебуває, які сили й засоби він залучає. Але в процесі було виявлено вогневий взвод Д-30 (122-мм гаубиця Д-30. Створена у СРСР в кінці 1950-х років — ред.). І головнокомандувач ухвалив рішення застосувати „Байрактар“», — розповідає військовослужбовець.
Занепокоєння використанням «Байрактара» висловили Німеччина і Франція. США закликали «обидві сторони конфлікту на Донбасі дотримуватися умов угоди про припинення вогню», однак акцентували, що відповідальність за загострення лежить на «стороні, якою керує Росія».
Після кількаденного загострення ситуація повернулася до початкової точки. Україна відмовилася від ідеї побудувати переправу, бойовики пропустили машини Червоного Хреста з вугіллям і знову відкрили людям проїзд.
***
«Щодня 10 дітей з окупованого села Старомар’ївка добираються до школи в контрольованому українською владою селі Гранітному. 4 кілометри замінованою стежкою та напівзруйнованою кладкою. Це відбувається так регулярно, що додаток “Google Карти” проклав відповідний маршрут», — розповідала у 2019 році тодішня міністерка у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Оксана Коляда.
Насправді ж Старомарʼївка ніколи не була під контролем бойовиків. Та й стежку ніхто не мінував — принаймні жителі Старомарʼївки нічого про це не знають. Довжина стежки теж значно менша — 1300 метрів. Та всі ці неточності легко пояснити: непідвладність села нікому створює вакуум інформації, який породжує міфи. Та важливіше, що це може призводити до спорадичних загострень, які вщухають лише після застосування «Байрактара».
«Збройні сили повинні захищати людей, а держава повинна ними опікуватися — це наша робота. Люди мають бути під захистом. Або — непідконтрольна територія. „Сірі зони“ — це спосіб маніпуляції, спосіб шантажу. Можна тероризувати людей. Старомарʼївка юридично — наша, а фактично — люди беззахисні», — розводить руками голова ВЦА Володимир Весьолкін.
За підтримки «Медиасети»
- Поділитися: