Хімічні реакції й революційне життя Радзимовської. Українська науковиця, чиї дослідження дали старт вакцинам

Був пізній вечір 5 січня 1919 року. В одній із квартир будинку номер 30 на вулиці Гончара у Києві зібралися четверо чоловіків, щоб обговорити організацію військового перевороту. «Було продовження наради з Коновальцем у помешканні Р-х. Міхновський, Шемет і я приймали його в кабінеті господині при чорній каві», — згадував той вечір головний ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Власницею квартири була Валентина Радзимовська — українська науковиця в галузях біохімії, фізіології та клітинної біології, чиї дослідження стали основою для штучного запліднення. Про неї радянська влада системно знищувала будь-які згадки.

Перші кроки до науки почалися з дому   

Валентина Радзимовська народилася в жовтні 1886 року на Полтавщині в шляхетній родині. Батько, Василь Яновський, був землевласником, мати Любов — письменницею, громадською діячкою і членкинею Центральної Ради.

Початкову освіту своїм дітям — Валентині та двом синам — Любов Яновська дала вдома. Далі Віля, як її називали в сім'ї, пішла вчитися до лубенської Олександрівської жіночої гімназії, а після — до Першої київської приватної жіночої гімназії.

«Вона хотіла продовжувати навчання, проте станом на 1903 рік жінка вступити до університету не могла ні в Україні, ні в російській імперії загалом. Тому, як альтернативу, Радзимовська обрала жіночі курси природничих наук у Петербурзі, що мали тривати два роки. Але, найімовірніше, вона їх не закінчила: десь за пів року до кінця курсів вона опинилася в Києві», — розповідає Олексій Болдирєв, кандидат біологічних наук, доцент кафедри біомедицини та нейронаук Київського академічного університету, дослідник біографії Радзимовської.

«Підривна» діяльність у Петербурзі 

Під час навчання в Петербурзі, Валентина вступила до Української громади, активними членами якої були дипломат та майбутній історик Дмитро Дорошенко, члени Центральної Ради Валентин Садовський і Микола Стасюк, майбутній теоретик інтегрального українського націоналізму Дмитро Донцов та інші видатні діячі.

«Найімовірніше, Радзимовська ходила на демонстрації, хоча матері писала, що вчиться цілодобово. Утім, її подальша кар'єра підтверджує, що вона таки вчилася добре. Ймовірно, встигала все», — зазначає Олексій Болдирєв.

Проте 1905-го неочікувано для всіх жінка перебралася до Києва. Донцов у своїх спогадах писав, що Валентина «була, була і зникла»: «Я навіть думав, чи не затоптали її конями у Криваву неділю 1905 року. Могло бути по-всякому» (9 січня 1905 року за наказом російського царя Миколи II гвардійські частини розстріляли мирну демонстрацію в Петербурзі, події поклали початок першій російській революції — ред.).

Проте виявилося, що жінка завагітніла і парі потрібно було оформити стосунки. Її обранцем став випускник історико-філологічного факультету Київського університету, майбутній вчитель Іван Радзимовський. «Оскільки суспільство в російській імперії засуджувало такі стосунки, то на час вагітності Валентина переїхала до свекра-священника Василя Радзимовського (в село Северинівка Київської губернії — ред.). Він і підробив у метриках дати народження близнюків — Євгена та Ольги. До слова, хрещеним батьком останньої був Дмитро Донцов», — пояснює Олексій Болдирєв.

У 1906 році Валентина повернулася до навчання: вступила на вищі жіночі курси у Києві на природниче відділення. «За рік перевелася на медичне відділення, яке згодом успішно закінчила. Там майбутню науковицю запримітив декан факультету та завідувач кафедри фізіологічної хімії (так тоді називали біохімію) Олексій Садовень. Однією з перших жінок вона стала його асистенткою, — розповідає Олексій Болдирєв. — У 1913 році Радзимовська здобула ступінь лікаря, відкрила приватну медичну практику, була однією з перших лікарок у Києві. Під час Першої світової війни Радзимовська також лікувала поранених у військових шпиталях, збереглося її фото з тих часів».  

Життя між світами революції та науки  

У 1917 році розгорнувся масштабний революційний рух. Радзимовська була серед членкинь правління феміністичної організації — Українського жіночого союзу, балотувалася до Київської міської думи (орган місцевого самоврядування в місті Києві в період з 1834-го по 1919 рік — ред.). Потім Радзимовську обрали заступницею голови Київської української ради, яку вона згодом очолила. «Організація сприяла українізації громадського життя, її створили на противагу переважно проросійській міській думі. Цю діяльність їй потім пригадають в картотеці КДБ: вважатимуть її неблагонадійною, бо балотувалася, на їхню думку, від буржуазно-націоналістичної партії», — зазначає Олексій Болдирєв.

У ніч з 29 проти 30 квітня 1918 року у Києві стається Гетьманський переворот — генерал Павло Скоропадський захопив владу, усунувши Українську Центральну Раду. Як згадував Донцов, ця подія викликала негативні емоції у Радзимовської (жінка звинувачувала його в організації перевороту) та, ймовірно, поставила крапку в її політичній кар'єрі. Проте саме у квартирі Радзимовської відбувалася таємна зустріч, яка могла змінити хід історії. «Сиділи у Р-х, у кабінеті господині при чорній каві», — писав Донцов. Там у ніч з 5 проти 6 січня 1919 року він разом з політичними діячами Володимиром Шеметом і Миколою Міхновським та полковником Євгеном Коновальцем обговорював військовий переворот проти більшовиків. Зі щоденника Донцова відомо, що Коновалець все відмахувався, бо не був певен, що такий задум підтримають ліві українські партії і чи не спровокують вони такими діями росіян або провінцію.

Дослідження про вплив недоїдання на розвиток дитини

Радзимовська однією з перших здобула ступінь приват-доцентки (вчене звання позаштатного викладача вищої школи в царській росії та країнах Західної Європи — ред.) під керівництвом завідувача кафедри фізіологічної хімії Олексія Садовеня в Університеті Святого Володимира. Науковець постійно хворів, тому вся робота на кафедрі впала на її плечі. Водночас Радзимовська займалася проблемами дошкільного виховання.

«Насувався голод, годувати дітей було нічим (йдеться про початок 1920-х років — ред.). Це змусило Радзимовську вигадати план. Вона звернулася до Українського Червоного Хреста з ідеєю організувати табір для дітей-сиріт в Ірпені. Туди ж влаштувала і своїх дітей — Євгена та Ольгу. Тому так їх вдалося прогодувати», — розповідає Олексій Болдирєв. Голод також став однією з тем наукової діяльності Радзимовської. У 1923 році вийшла її монографія «Діти часів революції», у якій йшлося про вплив недоїдання на розвиток дітей.

«Радзимовська впродовж 1922 року з двома асистентами проаналізувала стан 6845 дітей у Києві, зробивши для цього 27 380 вимірів (переважно зросту й ваги). Це були лише українці та євреї, оскільки аналіз дослідниці ґрунтувався на походженні дітей, — розповідає Олексій Болдирєв. — Радзимовській вдалося довести, що всі показники у дітей з Києва через недоїдання були нижчі, аніж в однолітків, а розвиток їхнього організму — затриманий». Український науковець Іван Розгін у своїх спогадах писав, що Радзимовська чи не першою звернула увагу на негативний вплив «великих соціальних зрушень» на молоде покоління.

Зараз монографія «Діти часів революції» зберігається в Національній науковій медичній бібліотеці України у Києві.

Жінка — професорка і завідувачка кафедри

Олексій Кронтовський, професор кафедри загальної патології Київського медичного інституту, запропонував Радзимовській відділяти клітини з організму та досліджувати, як кислотність впливає на стан клітин і тканин. Згодом Радзимовська захистила дисертацію про виживання клітин поза організмом за умов різної кислотності та здобула ступінь доктора наук.

«Для цього було необхідно багато чашок Петрі або Габричевського (неглибокий лабораторний посуд циліндричної форми — ред.), їх тоді не вистачало. Тому вони використовували відшліфовані денця пляшок. Радзимовська відділяла клітини кролика, дивилася, як вони живуть. У той час не було антибіотиків, тож все за першого забруднення заростало бактеріями чи грибками. Та й дров для опалення не було, а для таких дослідів потрібна температура 36-37 градусів, як у тілі. Тому дослідження потребувало надзусиль», — зазначає Олексій Болдирєв.

Відомо, що Радзимовська провела понад 50 серій дослідів і самотужки розробила електрод — спеціальний пристрій, яким вимірювала кислотність клітин, вилучених з організму тварин. У 1924-му Радзимовська отримала професорську посаду в Інституті народної освіти і фактично стала завідувачкою кафедри фізіології. А її дослідження поклали початок низці сучасних технологій, зокрема розробці вакцин і вирощуванню ембріонів під час штучного запліднення.

Радзимовська оголошує голодування 

14 вересня 1929 року співробітник Об'єднаного державного політичного управління (політична спецслужба в СРСР — ред.) заарештував Радзимовську у неї вдома і провів обшуки. В архівній справі є постанова про звинувачення науковиці в участі в «українській підпільній контрреволюційній організації» (йдеться про сфабриковану справу «Спілки визволення України» — ред.), яка нібитомала на меті скинути радянську владу. Її також звинувачували в готовності виконувати вказівки та доручення київських і німецьких контрреволюціонерів під час наукового відрядження до Німеччини. До того ж дехто з ув'язнених науковців свідчив проти Радзимовської.

«Понад сім місяців жінку тримали в ізоляторі, але, на відміну від багатьох, вона не свідчила проти інших і на кожну тезу підбирала влучні аргументи. Крім того, вона ще й оголосила голодування, — зазначає Олексій Болдирєв. — Це був 1930 рік, тоді вони ще боялися голодувань. Це могло зіпсувати статистику, тому слідчі просили її припинити. Але тут Радзимовській став у пригоді її попередній досвід: перед арештом вона спілкувалася з в'язнями царських часів, у 1908 році носила передачі Донцову в СІЗО, а потім брала його на поруки й таємно вивозила за кордон. Тому вона знала, як поводитися у в'язниці».

Це їй і допомогло: 29 березня 1930 року слідчий підписав постанову про її звільнення, а 26 травня справу остаточно закрили.

Коли Радзимовська вийшла з тюрми, то продовжила наукову діяльність. Зокрема, вивчала зміни крові хворих на туберкульоз, зміни обміну речовин у пацієнтів, що одужують, враховувала вплив кліматичних факторів. Її цікавило не лише те, як трансформуються тканини під час цієї недуги, а й те, як проводити реабілітацію хворих на туберкульоз.

«Проте радянська влада не давала Радзимовській обіймати керівні посади, просуватися в кар'єрі. Жінка подавалася на конкурси, хотіла поїхати в Москву на Всесвітній конгрес фізіологів, але їй відмовили. Єдине, що їй ще вдалося, — у 1939 році стати професоркою за сумісництвом у Мелітопольському педагогічному інституті», — додає Олексій Болдирєв.

Життя після війни

Далі почалася Друга світова війна. Існує кілька версій того, як розгорталися події в житті Радзимовської. «Надійних даних дуже мало. Після війни діти говорили, що їхня мати не співпрацювала з німцями, жила приватною практикою, — зазначає Олексій Болдирєв. — Проте науковець Іван Розгін у 1968 році писав, що Радзимовська брала участь у спробах відновлення українського національного життя під німцями — тобто співпрацювала. Є принаймні один документ, який свідчить, що вона була в Київській міській управі в комісії з допомоги діячам культури й науки. Ну й у Львові, куди вона переїхала, коли німці відступали від Києва, могла викладати тільки з дозволу німців. Тобто, імовірно, співпрацювала, але не у злочинах».

Зі спогадів Розгіна відомо, що Радзимовська переїхала у 1943 році до Львова, бо нібито там було «більше сприятливих умов». Там деякий час працювала професоркою кафедри фізіології в медичному інституті.

Утім, уже 15 березня 1944 року, як зазначає науковець Розгін, Радзимовська «була змушена у зв'язку з політичними подіями» залишити Львів. Спершу поїхала на Пряшівщину (українська етнічна територія в північно-східній Словаччині, яка межує з українським Закарпаттям — ред.), а 9 травня 1944 року перебралася до Братислави. «У цьому гостинному місці вона мала намір осісти надовше, якщо не назавжди. Не обмежуючись знайомством з місцевими діячами наукового і медичного світу та здобувши після спеціального іспиту разом із донькою Ольгою право лікарської практики, вона почала працювати в одному з найбільших шпиталів у хірургічному відділенні», — писавРозгін у праці «Валентина Радзимовська: короткий нарис життя та наукової і громадської її діяльности».

З його спогадів також дізнаємося, що «у зв'язку з політичними подіями й наближенням фронту»в січні 1945 року Радзимовська їде до Німеччини, де застає капітуляцію країни, і з серпня 1945 року живе у Мюнхені. Там працює в університеті, створеному ООН для переміщених осіб, а потім в Українському технічно-господарському інституті (створений 1932 року в Чехії, з 1945-го перемістився до Німеччини — ред.)

Зі свідчень невідомо, чому Радзимовська переїхала в Німеччину фактично тоді, коли Німеччина вела війну проти всієї Європи. Можливо, у пригоді їй став попередній досвід: у 1928 році науковиця була у відрядженні у Німеччині, де зустрічалася зі світочами фізіології — німецьким хіміком Германом Фішером, професором Шаде та іншими. «Професор Фішер вмовляв її залишитися і працювати в його лабораторії, запропонувавши відповідне становище — керівника і виконавця певної ділянки. Так само і професор Шаде, крім місця і засобів для наукової праці, пропонував залишитися в Німеччині, а в майбутньому обіцяв влаштувати все потрібне для "вростання в німецьку науку"», — писав у спогадах Розгін. Але тоді Радзимовська пропозиції відхилила, бо в Києві була її праця, учні та родина. Проте надалі вона працювала в постійному контакті з їхніми лабораторіями, а Фішер приділяв чимало уваги її науковим працям.

«З часом жити в повоєнній Німеччині ставало дедалі важче, тому Радзимовська мріяла про еміграцію до США. Під час очікування дозволу в неї стався інсульт — вона більше не могла читати. Останні роки життя жінка провела в родині сина Євгена, відійшла в засвіти у грудні 1953 року, похована в Іллінойсі в Сполучених Штатах», — підкреслює Олексій Болдирєв.

Попри те, що дослідження Радзимовської стали основою сучасних знань з біохімії та фізіології, її ім'я досі невідоме більшості українців. Мабуть, через це спроби перейменувати одну з невеликих столичних вулиць поряд із Бактеріологічним та Туберкульозним інститутом, де працювала науковиця, провалилися. Люди просто не проголосували за цей варіант назви вулиці. Наукова спадщина Радзимовської так само досі ретельно не досліджена, і лише кілька науковців присвятили докторці та професорці початку ХХ сторіччя свої нечисленні наукові праці.

Авторка: Анастасія Крупка