ENRU

«Війна – це коли болить серце» — СПЕЦПРОЕКТ

У рамках проекту «Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО» Громадське починає публікацію текстів авторів, які пройшли війну, які досі йдуть через неї. Ми зібрали 30 ветеранів, які описали свій досвід. Це тексти «голосу війни» — різні, несхожі, великі й маленькі. Вони про те, якою є війна «без фільтра».

Вадим Павловський

Вадим Павловський, 43 роки. Живе у Вінниці, одружений, виховує сина. До війни працював бухгалтером, мав власне підприємство. Вадима мобілізували у квітні 2015-го. Служив у саперній роті ГІЗ 14 ОМБр. Нагорода — відзнака штабу «За оборону Мар’їнки та Красногорівки». Демобілізований у червні 2016-го. Нині намагається «реанімувати» свій бізнес у сфері надання бухгалтерських послуг.

Фото з особистого архіву Вадима Павловського, надане Громадському

Війна — це коли болить серце

Вона не отримувала повістки з військкомату. Просто так склалося, що весною 15-го вона пішла на ту кляту війну. Її ніхто не запитував, хоче вона чи ні. А вона по-іншому і не могла.

...Донбас.

Перші дні на війні вона рахувала. Надіялася, що скоро це все скінчиться. Вона буде вдома, у рідній хаті, готувати, поратися по господарству, копати картоплю...

Згодом довгі дні та ночі злилися в одне. Вона звикла до спеки, дощів, вітру в обличчя — це більше не мало значення. Болота, холод, степ, терикони — теж. Звикла до зброї — навчилася спати з автоматом. У її мобілці з’явилися номери побратимів. Вона знала їхні позивні: «Деня», «Бобер», «Лисий».

Командир рідної саперної роти з інтелігентним позивним Доцент став найважливішою людиною на землі. Але вона боялася їхніх дзвінків. Як же вона боялася їхніх дзвінків...

Найбільше боялася полону. Боялася каліцтва. Боялася смерті. Боялася не повернутися через неї додому.

Смерть була поруч. Вона це відчувала.

На березі Кальміусу з Деньою і Вайфаєм розвідувала стежку для снайперів і тоді вперше почула її наглий свист. Смерть пролетіла над нею скалками металу.

Бачила, як смерть на окраїні нічної Мар’їнки показує свої трасуючі стріли, але продовжувала з веселим хлопчиною з позивним Борода обладнувати мінний шлагбаум.

Відчувала запах смерті, що оселився у вигорілому військовому екскаваторі, який підірвався на міні біля Красногорівки. Мацала смерть, коли знімала гранату на розтяжці посеред дачного селища біля Докучаєвська.

На війні вона ніколи не хворіла, тільки часто боліло все тіло. Від бронежилета нила спина. Пекли здерті до крові лікті та коліна. Побачивши це, замполіт подарував їй свої налокітники та наколінники.

Боліли мозолі, коли взула нові зимові берці. Потім вони стали м’якшими від донецьких калюж — восени в окопі завжди стояли калюжі...

Та найсильніше боліло серце.

Серце розривалося, коли Діма та Льоша підірвалися на міні за Сартаною. Спрацювала МОНка на розтяжці. Вона накладала Дімі джгут. Її руки стали червоними та дрижали, а джгут, чортів джгут, чомусь зісковзував і зісковзував...

На війні вона не плакала. Навіть тоді, коли їхала в медичці з Дімою і її серце на мить зупинилося від його слів: «Мені кінець, пацани». «Ні, — кричала вона, — тримайся!».

...Він помер через день у шпиталі. Льоша переніс ампутацію ноги, іще кілька операцій. Помер.

Зовсім молоді. У Діми навіть дітей іще не було.

Вона трималася й нерідко обіймала землю. Чула над головою кулі, ховалася від вибухів. Уважно дивилася під ноги і йшла. Ішла, бо то була дорога додому.

Ішла всі 433 дні та ночі.

Вона не отримала нагород, та вони їй і не були потрібні. Вона навіть не отримала посвідчення «Учасник бойових дій». Коли прочитала запис у військовому квитку: «... звільнено ....» — вона не йшла, вона летіла. Летіла додому.

Іще мить.

Ось, ось дім, поріг: — Мама, мама, я вдома, — казав він, — я вдома. Все. Вона повернулася з війни. Обійняла сина-солдата і заплакала. Довго плакала.

Але серце вже не боліло.

PS. Присвячую своїй мамі. Ні — усім матерям, чиї діти були, є чи будуть там. Наші матері — справжні герої цієї війни.

/Матеріал створено в соціальному проекті «Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО». Проект реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» та Міжнародною організацією Internews за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду «Відродження».

Підписуйтесь на наш канал у Telegram