«Громадянське суспільство і західні уряди — реальна українська коаліція» — Євген Глібовицький

Про виклики, що стоять перед громадянським суспільством, довіру до уряду, політику безпеки та зміни в країні за останні два роки – в ефірі Громадського засновник експертної компанії PROMOVA та учасник Несторівської експертної групи Євген Глібовицький.

Які виклики зараз стоять перед громадянським суспільством, і чи здатне воно на них адекватно реагувати?

Українське громадянське суспільство готовіше за будь-які інші українські інститути, тобто воно є тим, хто першим приймає на себе удар і першим дає відповідь. І питання у тому, скільки воно може підміняти собою державні інститути. Чи громадянське суспільство має весь час бути в позиції пожежника, який рятує? Чи воно може бути постійною якоюсь пожежною службою? Чи має собою підміняти так само інші урядові функції?

Новий Кабінет міністрів, так само як і всі попередні, практично є достатньо далеким від вимог громадянського суспільства. Він відображає швидше позицію політичних еліт, ніж позицію громадянського суспільства, хоча саме воно — це зріз активних громадян України, тобто це ті громадяни, які хочуть і мають що сказати.

Незважаючи на те, що всередині є відчуття втоми, що ми не бачимо ще того обсягу змін, на які сподівалися, громадянському суспільству доведеться брати на себе і далі частину рятівної та супроводжуючої функції. Тобто і далі РПР та інші платформи, що займаються продукуванням реформ, будуть важливими. Далі профільні організації будуть виконувати не тільки функції нагляду і моніторингу, а й активно залучені в сам процес прийняття рішень.

По суті реальною коаліцією, яка здійснювала зміни, була не коаліція кількох фракцій, а коаліція громадянського суспільства та західних урядів, тому що у громадянському суспільстві почали зароджуватися проекти реформ, тобто вони на цей раз не були прописані всередині корупційних груп, і вони не були прописані всередині західних аналітичних центрів, які достатньо відірвані від того, що відбувається тут. Адже західна аналітика не достатньо сфокусована на Україні.

І не можна взяти просто результати роботи західних аналітиків, щоб імплементувати в Україні, просто перенести...

Західна аналітика не відділяє півтони сірого настільки, наскільки мають це робити для того, аби політику щодо України можна було для західних урядів виробляти з думкою про майбутнє, а не як реакцію на події сьогоднішнього дня. Громадянське суспільство має достатньо довіри, достатньо соціального капіталу, щоб ставити певні питання на порядок денний. Далі розроблені рішення та проекти реформ в деяких випадках навіть продавлюються через український уряд і парламент. Наші західні партнери мають важелі впливу у вигляді кредитів.

Практично весь антикорупційний блок був ухвалений як частина обіцянок з боку Євросоюзу, наприклад, візової лібералізації. Те, що зараз відбувається, — це певною чином торгівля. Після того, як настане безвізовий режим, у Заходу буде менше аргументів, хоча залишиться фінансовий важіль, але залишиться менше аргументів чому ті чи інші зміни мають робитися урядом, який сформований для обслуговування патерналістської більшості, а не цієї активної частини суспільства.

Ми вже мали 25 років Кабінети міністрів, які орієнтувалися на патерналістьку більшість. В ці 25 років наш стан економіки погіршувався. Ми бачили дуже серйозні виклики для прав і свобод громадян, бачили, як знижувалася наша загальна безпека. Внаслідок постійного намагання влади загравати з патерналізмом, загравати з пільгами, загравати з обіцянками, які нереально виконати, ми в певний момент втратили частину своєї безпеки, опинилися в стані війни.

Не можна сказати, що у нас шок без терапії, тому що ми мамо дуже багато змін, які є важливими. Можливо, ці зміни і не напряму, але впливають. Приміром, Україна є енергетично незалежною від Росії зараз, внаслідок реформ, які були проведені в енергетичній сфері, в першу чергу ми говоримо про «Нафтогаз України» і закон про ринок газу. Ми практично зараз є в позиції вільних громадян а не є тими, кому виламали руки і кому «Газпром» розказує, яким чином ми тут маємо всередині країни будувати свої правила і порядки.

За мир на більшості територій треба боротися. Це не є щось таке, що просто приходить. Мир не є станом, який дається просто одразу. Мир — це стан захищеності, і для нього нам постійно треба займатися спроможністю себе захищати. Ми цією спроможністю тривалий час не займалися, тому сьогоднішній захист є результатом невтомної праці людей, які власне працюють над армією, над постачанням, над тим, чим займаються спецслужби і так далі. Ми можемо критикувати як вони це роблять, нам можуть не подобатися якісь речі, і ми повинні критикувати, і ми повинні змінювати, тому що армія наша далі більше нагадує радянську армію, ніж сучасну, за підходами. Ми маємо неприпустимо велику кількість смертей поза полем бою в українській армії, ми маємо багато інших явищ. Ми ж схильні з громадянами сприймати це як даність і оцінювати чи покращуються чи погіршуються справи в залежності від достатньо суб'єктивних речей: кількості грошей в гаманці, відчуття забезпеченості.

Я от себе спіймала на думці, що завжди, коли ми говоримо про відсутність змін, треба не забувати про ширшу картинку — вони є, просто суспільство не завжди їх помічає, і тут теж, мабуть, завдання громадянського суспільства ширше роз'яснювати ці процеси, якщо держава цього не робить?

Держава, в принципі, не може щось робити за окремою своєю волею, тому що тоді держава відділяється від суспільства і стає гегемоном, а це небезпечно. Тобто держава має бути сервісом для суспільства, а не якоюсь окремою силою, яка має свій інтелект і щось там собі робить.

Якщо ми говоримо про зміни, то для мене дуже очевидним є, наприклад, стосовно Заходу, бо це західна оцінка, це власне Chatham House, це Королівський дослідницький інститут у Великобританії, і він є одним з тих аналітичних центрів, який я би сказав, що є тверезішими набагато, ніж багато інших в оцінці ситуації в Україні. Це є документ, який був презентований, дуже рідкісний документ, в якому майже немає помилок в баченні того, що відбувається тут. Практично його аудиторією є не українці, аудиторією є аналітичні центри, політики, дипломати і преса на Заході. Це документ, який західними очима дивиться на події в Україні. Цікаво почитати просто для того, щоб зрозуміти, як воно ззовні виглядає.

Але я би сказав, що західна думка про Україну змінилася дуже сильно, тому що 2 роки тому підтримку Україні висловлювали тільки ті, хто були такими відчайдушними фанатами України. Багато нейтральних чи тверезих західних політиків підходили, говорили: «Звичайно, ми співчуваємо, але ви маєте погодитись, це нова реальність, ви не можете Росії протистояти» — виявляється можемо, виявляється протистоїмо. Навіть попри те, що країни-підписанти Будапештського меморандуму не надали нам летальної зброї, про яку український уряд просив.

Хочу, щоб ми з вами також обговорили виклики щодо нового уряду — що доведеться робити? І яким чином громадянське суспільство може тут долучитися?

Світ не може жити тільки Україною, є купа інших викликів, на які потрібно реагувати, і власне від України є великі очікування хороших новин. Тепер питання в тому, чи новий уряд може забезпечити потік хороших новин з України. З того, що ми зсередини дивимося, звичайно, ми маємо багато підстав бути критичними, тому що ми розуміємо, що влада знову якщо не сконцентрована в одних руках, то сконцентрована в межах однієї спільноти, а це небезпечно. Ми вже перед цим бачили, що стається коли відбувається щось подібне. Ми не до кінця впевнені, яка взагалі мотивація до активного просування реформ, ми не бачимо достатньої політичної волі для того, щоби боротися з корупцією. Ми розуміємо, що корупція є серйозною загрозою і безпеці країни, і добробуту громадян.

Оцінка того, що сталося за 2 роки, з Заходу більше позитивна, ніж негативна, бо вони мають цей віддалений погляд. Звичайно, легко говорити, живучи в зоні стабільного євро чи стабільного долара, про те, як виглядають гривневі курсові коливання, не відчуваючи цей біль на власній кишені, але оцінки минулого більш позитивні, а оцінки майбутнього більш тривожні. І тут дуже важливо розуміти, що так само як молоді батьки, які можуть бути виснажені, але все одно дитина буде потребувати догляду, так само громадянське суспільство може бути втомленим, розчарованим, але все одно мусить дбати, тому що у нас держава неспроможна виконувати далі ті функції, які на неї покладаються.

У нас далі провали по безпеці великі, у нас далі серйозні проблеми з правосуддям, у нас далі серйозні проблеми з корупцією, у нас далі серйозні проблеми практично на кожному фронті. Якщо ми дивимося по офіційному дослідженню, яке робило IRI по рівню довіри до інститутів влади, то ми бачимо, що ми маємо провал рівня довіри до центральних органів влади. Практично центральні органи влади починають втрачати авторитет в суспільстві настільки, що це стає загрозою само по собі. Є над чим працювати, є просто величезний шмат роботи, і ми не бачимо більше того запалу, який мав би бути до змін.

Мабуть, є такий ризик внутрішньої втоми всередині країни, а не те, що там Захід від нас втомиться.

Втома Заходу від нас є небезпечною тим, що ми просто будемо мати менше уваги стосовно якихось безпекових речей, а це певною мірою розв'язує руки Росії. Це так само стан, до якого нам треба звикати, тому що це практично означає, що ми мусимо вчитися стримувати Росію своїми силами, а не розраховувати на міжнародну допомогу.

Я десь пару тижнів тому модерував в Києві зустріч колишнього заступника держсекретаря США Пола Добрянського і колишнім американським послом Джоном Хербстом, і практично українська аудиторія, яка з ними розмовляла, дві третини часу бомбардувала американських дипломатів з приводу Будапештського меморандуму, тобто де той захист, який ми мали отримати за Будапештський меморандум? На що американські дипломати відповідали фактажно, вони казали, що меморандум не є зобов'язуючою формою документу, тобто, в принципі, нам ніхто нічого не винен. Далі питання є до того, чи практично молода Україна підписала угоду з іншими країнами, зобов'язання свої виконала, передала ядерний арсенал, а у відповідь отримала деякі запевнення, деякі завірення, які не є навіть юридично зобов'язуючими.

Зараз роззброювати ядерну державу буде набагато складніше, тому що всі будуть казати: «Дивіться, що з Україною сталося. Вони відмовилися і за це поплатилися». Це спонукає США та Британію бути достатньо активними у безпековій політиці щодо України, тобто Росію стримувати скорше будуть на міжнародному рівні тоді, коли вона буде мати міжнародну загрози. Тоді, коли вона становитиме українську загрозу — нам доведеться боронитися самим, а це практично означає, що якщо Росія стає внутрішньою проблемою України, що Україна мусить вирости, подорослішати і стати не просто державою, яка опікується сама собою, а мусить стати регіональною державою, тобто державою, яка має регіональні впливи і може бути центром міжнародних альянсів.

Це практично означає, що у нас мусить з'явитися східна політика. Яка наша політика щодо, наприклад, країн Центральної Азії? яка наша політика по Кавказу, як ми вибудовуємо відносини з Білоруссю, з Молдовою, з Туреччиною стосовно Росії? Звичайно, якісь кроки ми робимо, але нам потрібна системна дія, — практично орієнтувати і громадянське суспільство, і дипломатію, і бізнес на те, що у нас з'являється певна політика, і ми в межах цієї політики будемо щось робити.

Якщо Україна буде стояти в позиції жебрака перед Європейським Союзом — ми багато не отримаємо. Зараз практично є ризик того, що на довший період часу безвізовий режим буде останнім великим здобутком, і ми не знаємо, чи ми колись почуємо слова про європерспективу. Деякі інші країни, такі як Туреччина, чекали дуже довго. Ми мусимо виходити з того, що принаймні якийсь час, на якісь наступні 10, 15, 20 років ми мусимо мати бачення, куди рухається країна. Зараз, знову ж таки смішно, але бачення є тільки у громадянському суспільстві. Ми дуже мало бачимо дискурсу, який виходив би з якихось офіційних інституцій. Якщо ми будемо мати погляд вперед, тоді звичайно у нас з'являється якась перспектива.

/Алла Кошляк