ENRU

«Відмовитися від участі України у процесах 20-х років означає відмовитися від майбутнього» — художник Микола Рідний

В суботу 20 травня о 21:00 в ефірі Громадського — разовий показ документальної стрічки відомого харківського художника Миколи Рідного. Українська прем’єра фільму відбувалася на фестивалі Docudays UA,  цього року його демонструватимуть на художніх виставках у Європі. Громадське є партнером проекту.

Сценарій засновано на протоколах допитів прадіда Миколи – маловідомого українського анархіста Івана Крупського, який після Революції 1917-го керував повстанським загоном, воював по різні боки – і проти білих, і проти червоних, на початку 1920-х служив в радянській міліції та будував «Харківський Тракторний завод». Через героїв сьогодення: службовців нової поліції, сучасних анархістів,  студентів та робітників режисер відтворює минуле на реальному місці події – в Полтаві, Гадячі, Харкові та Богодухов.

У розмові з художником Громадське говорило про те, як формується історична пам’ять, героїзуються окремі постаті у відповідності до інтересів сучасної політики.

Художник, режисер документального кіно Микола Рідний Фото: Громадське

«Сірі коні» — експериментальний фільм, який розповідає про 1920-ті, але в основі — історія  твого прадіда. Це ніби незвично, з іншого боку — можливо, вона близька багатьом, просто так вийшло, що ми дуже мало знаємо про той час, про життя наших близьких тоді.

Основа фільму — моє особисте дослідження. Постать мого діда Івана Крупського тривалий час лишалася невідомою в сім'ї. Я знайшов iнформацію про нього у деяких українських істориків, потім поїхав в архів Полтавської області, де й знайшов судову справу. Його заарештували у 1923-му році, він був анархістом і керував повстанським загоном.

Фільм відтворює події минулого в сьогоденні, за участі сучасних людей. Мій прадід був особливий тим, що за своє життя змінив чимало ролей і навіть видавав себе за різних осіб: він встиг повоювати у Червоній армії проти «білих», потім очолити анархіcтський загін і воював проти «червоних». Коли ховався проти переслідувань влади, з підробленими документами працював радянським міліціонером, потім сидів у в'язниці, втік на Далекий Схід, знову став простим робітником. Нині його роль на себе приміряють сучасні офіцери нової поліції, сучасні анархісти, робітники Харківського тракторного заводу, де прадід встиг попрацювати на будівництв.

Було дві мотивації, які підштовхнули мене до створення фільму. Перша – особиста: розкопати, знайти історію свого пращура. Інша – політична, бо сьогодні в нас дуже змінюється погляд на історію та історичну пам'ять. Дуже спрощується. Ми мало знаємо про анархістський рух, про боротьбистів –  а це були українські комуністи, які виступали проти більшовиків за незалежну Україну. Такі  фігури, як Махно і йому подібні, згадуються як герої боротьби за незалежність України, не намагаючись розібратися в суті їхніх справжніх поглядів.

Мені здалося важливим сказати, що немає стовідсоткових героїв, як і стовідсоткових злодіїв.

В фільмі ти приїжджаєш в Гадяч, Полтаву, і сучасники читають записи майже столітньої давнини. Але це все накладається на нинішню реальність.

Глядачі фільмів на історичну тему часто шукають паралелей з сучасністю. І в цій стрічці зіштовхуються історія та реальність. Але я не радив порівнювати 1920-ті роки й те, що відбувається зараз, зокрема ту  Громадянську війну 20х і сучасну війну на Донбасі. Мій фільм – експеримент.

Твої сучасні герої – скажімо, робітники Харківського тракторного заводу, які скаржаться на нинішні умови, чи харківські анархісти, що сперечаються щодо Трагедії в Одесі 2-го травня 2014-го, не є популярними персонажами сьогодні. Думаєш, є щось недоказане, замовчуване в тому, як ми розповідаємо про сьогодні?

Чимало речей, які виходять за рамки пропаганди, – залишаються непочутими або непоміченими. Ті ж анархісти. Так, вони не солдати, не воюють на сході України, але робили хай і малу, та важливу роботу: наприклад, допомагали переселенцям з Донеччини. Це малі подвиги, але про них теж варто говорити.

Я хочу нагадати про твою роботу «Сліпота», в якій ти замальовуєш чорним фото будівель на Донеччині, натякаючи на поступове настання сліпоти і відповідно звуження поля зору суспільства.

Я почав робити це на початку конфлікту. Як і всі, я був шокований початком війни. Коли почав розмірковувати, зрозумів, що більше ми бачимо зображень, що більше отримуємо інформації про війну, то більше не розуміємо. Дуже часто одна й та ж картинка може бути використана по різному, зображеннями маніпулюють. Так виникла метафора сліпоти суспільства.

Сьогодні ситуація інша, передусім тому, що суспільство відійшло від першого шоку, ми ніби звикли жити з війною. Але лишається дуже багато непроговоренних тем, і мені здається, що якщо не зробити це зараз, це буде сніговий ком, від якого стане тільки гірше.

Кадри із фільму «Сірі коні»

Ще до Майдану ти присвятив чимало робіт тому, яке демонтуються радянські пам’ятники. Сьогодні вже можна говорити про перші підсумки декомунізації. 

Особисто мене обурює те, як відбувається декомунізація в Україні, бо багато пам’яток, які є об’єктами культурної спадщини в Україні, важливим прикладом мистецтва в публічному просторі просто знищуються, до того ж, нерідко дивним чином. Іноді скульптури просто зникають, наприклад, «Пролетар з кругляком», яка стояла на Подолі в Києві.  

Я думаю, що найліпше залишити ці об’єкти на місці, але з супровідною інформацією, де б йшлося про те, чим займався цей діяч. Це б була «дегероізація» цих монументів. Вважаю, що потрібно розділяти політику історичної пам’яті, погляди на історію та культуру і мистецтво.

Насправді ці пам’ятники втратили своє політичне значення вже давно, після розпаду Радянського Союзу. Але після Майдану з початком війни прихильники сепаратизму почали використовувати Леніна як свій символ. Звісно, в Україні до цього почали ставитися негативно і зносити їх. 

«Сірі коні» покажуть в Лондоні на виставці про сучасний український авангард та український авангард 1920х. Ми згадуємо століття Революції 1917-го. В найвідоміших галереях Європи та США відбуваються справді популярні виставки з назвою «Русскій авангард 1917-го»,  тоді як чимало з художників – українці.

Є відчуття, що Україна боїться чи соромиться взяти на себе відповідальність за те мистецтво, стати власником свого ж спадку; Звісно, деякі з цих художників були комуністами, рупорами радянської влади у 1920-ті роки.

Якщо ми відмовимось від 1920х, і участі України в політичних та культурних процесах, які тоді відбувались, ми відмовимось від свого майбутнього. Український авангард того часу, на жаль, мало відома історія у світі. Наприклад, я нещодавно кілька місяців жив у Стокгольмі. Там в колекції музею постійно демонструють фільм Дзиги Вертова, якого там названо російським режисером, а це – велика помилка.

Звісно, важливо визнати все це частиною української культури, хоча, ці автори і художники займались створенням культури інтернаціональної, зрозумілої в різних країнах, незалежно від того, якою мовою розмовляє людина. Те ж стосується і деяких політичних фігур, як от Нестор Махно.

Треба розуміти, що Росія, яка активно зазіхає на радянське минуле, заради сьогоденної політичної вигоди, маліпулюючи, страшенно його спотворює. Якщо подивимось на симулякр, який народила сучасна російська політика, то це сплав сталінізму з православ’ям, який мало стосується ідей 1920-х. Правди про той період немає не тільки в Україні, а й в Росії. Тому мені здається, що гірше за все було б відмовлятись від цього історичного досвіду, варто спробувати розгледіти себе в ньому, не кажучи, що це принесена кимось колоніальна історія.

Художник, режисер документального кіно Микола Рідний (праворуч) та журналістка Громадського Наталія Гуменюк Фото: Громадське