«І нашим, і вашим!» Куди вступають абітурієнти з Донецька і Луганська

«Коли я вчилася в Донецьку, у мене був однокласник Славік, з яким ми разом танцювали хіп-хоп...», — розповідає Даша Пятова, дочка капітана Національної збірної України з футболу, воротаря донецького «Шахтаря» Андрія Пятова. Даша прогулюється з батьком вулицями Києва, танцює на тлі відомих київських ландшафтів і говорить про те, що колись разом зі Славіком мріяла відкрити школу сучасних танців.

Даша кличе свого колишнього однокласника й інших хлопців, які залишилися на «окупованих територіях», вступати до українських вишів за спрощеною системою. Так виглядає ролик, знятий українським Міністерством у справах тимчасово окупованих територій і переміщених осіб. «Славік, не тупи, вступай!» — каже Даша.

Вступити в деякі українські ВНЗ абітурієнти з Криму і Донбасу можуть до 26 вересня. В «ДНР» і «ЛНР» приймання абітурієнтів теж продовжили — на навчання коштом бюджету можна було потрапити до 10 вересня.

До вишів на території самопроголошених і невизнаних республік «ДНР» та «ЛНР» вступають практично всі. Проблема, щоправда, в легітимності дипломів і перетині блокпостів і кордонів.

Але люди, які залишилися жити на непідконтрольних Україні територіях, не вважають проблемою отримання диплому, який за межами так званих республік майже нікому не потрібен.

Часто вибір дітей визначає політична позиція, фінансові можливості батьків, умови, які пропонують майбутні університети. А невеликий конкурс або його відсутність на «бюджетну» форму навчання, близькість від дому і невелика «державна» стипендія — схиляють небагатих і вимушено невибагливих батьків на користь ВНЗ Донецька та Луганська.

Роздвоєння університетів

Війна розірвала практично всі вищі навчальні заклади Донбасу на шматки. Університети з непідконтрольного Донбасу, найчастіше на чолі з ректорами і частиною викладацького складу, були евакуйовані з серпня по жовтень 2014 року на підконтрольну українському Уряду територію і продовжують з різною успішністю працювати і приймати на навчання студентів з непідконтрольних територій.

Водночас у «ДНР» і «ЛНР» вони теж залишилися, отримують «бюджетне» фінансування в рублях і проходять офіційну російську акредитацію (тоді диплом визнають в РФ — ред.) — в «ДНР» університетів, інститутів та академій нараховується 18 (приблизно стільки ж було їх і до війни).

«Зверни увагу на сайт Донбаської національної академії будівництва й архітектури (ДонНАБА) — вони дуже прогресивні, у них у Краматорську відмінний корпус, крутий статут ухвалений, працюють добре, але там, де персональний склад керівництва і кафедр на сайті є прогалини — люди їздять в Донецьк і Макіївку на свої квартири, у когось там залишилися сім'ї, і вони їздять між Донецьком і Краматорському постійно. Зрозуміло, що не хочуть зайвий раз «світитися», — розповідає «Спектру» один із викладачів, які «не хочуть світитися».

Більшість евакуйованих ВНЗ Донбасу розташовані неподалік своїх материнських міст — викладачам зручно, студенти можуть доїжджати. ДонНАБА — один із небагатьох «донецьких» вишів, у яких на місці, в Макіївці (на території самопроголошеної «ДНР»), залишився ректор і більшість адміністрації.

На початку війни у 2014 році Донецький національний університет евакуювали до Вінниці. Уже там колектив додав до назви деталь: «імені Стуса». Цього ще задовго до війни домагалися випускники університету. Для цього навіть створили громадську організацію «Поштовх». Її лідер Юрій Матущак організував рух із вимогою дати університету ім'я відомого українського дисидента і поета Василя Стуса, який свого часу закінчив філологічний факультет цього університету, але трудовий колектив не підтримав пропозицію.

Тепер, у Вінниці, не лише підтримали, а й встановили у холі корпусу меморіальну дошку на честь загиблого під Іловайськом у серпні 2014 бійця батальйону «Дніпро-1» Юрія Матущака.

Тепер ця частина в назві допомагає уникнути плутанини з Донецьким національним університетом, який самопроголошена влада відкрила в 2014 році в тих же корпусах з професорами, викладачами і студентами, які залишилися.

Адміністратори «Стусового» університету досить жорстко не підтримували «сумісників», вимагаючи або працювати і жити в Вінниці, або звільнятися. Врешті університет разом із людьми потроху втрачає свій донецький колорит, і перетворюється в «найкращий університет Вінниці».

За п'ять років Донецький національний мало не перетворився на «Подільський» офіційно і на своєму сайті часто вживає евфемізм «стусівський університет» — 30 серпня він урочисто прийняв у Вінниці 1373 першокурсника. Але скільки серед них донецьких дітей?

Його двійник у Донецьку — Донецький національний університет — журналіст Спектру відвідав у момент завершення вступної кампанії. На розі головного корпусу у нього теж висить нова меморіальна дошка — в пам'ять про загиблого під Дебальцевим Всеволода Петровського, він воював у складі «комуністичного батальйону» бригади «Привид» з позивним «Ковила».

До поділу ВНЗ Матущак і Петровський були приятелями і разом брали участь у Помаранчевій революції в 2004 році. Потім їх погляди радикально розійшлися, і те, що саме їхні меморіальні дошки висять на двох будівлях колись одного університету, — символічно.

Під час відвідин університету журналістами приймальна комісія ще працювала, а стенди з інформацією для абітурієнтів стояли в одному дворі з древніми половецькими кам'яними бабами. Дівчина з факультету іноземних мов вичерпно розповіла мені про ціни на навчання для контрактників.

«Ні, дипломи у нас за гроші є (мова про навчання за контрактом — ред.), Але вони "донецькі", [російської] акредитації у нас немає, — відразу попередила мене старшокурсниця Юлія, яка підробляла в комісії. — Сама куди піду зі своїми англійською та німецькою? Ще не знаю, але збираюся в поліцію "ДНР", якесь місце знайдеться!».

Взагалі-то, Юля права лише частково. Російська акредитація у «Державного освітнього закладу професійної освіти Донецький національний університет» є з 17 липня 2019 року. Але факультету іноземних мов або гордості ДонНУ — історичного факультету — в переліку спеціальностей цієї акредитації немає.

Дипломи російського зразка «державний освітній заклад» видаватиме лише з шести спеціальностей: математика і механіка, хімія, науки про землю, біологічні науки, інформатика й освіта, а також педагогічні науки.

Вивіска «Донецький національний університет» продовжує висіти на головному корпусі вишу, назву не змінили на «республіканський». Ця відсутність змін у назвах стосується всіх донецьких і луганських університетів — в науці дуже важливе спадкоємство, рейтинги.

До минулого року Донецький національний університет імені Стуса, який тепер у Вінниці, входив до рейтингу тисячі кращих університетів світу за версією The QS World University Rankings.

Про рейтинг того університету, що продовжує працювати в Донецьку, годі й казати, адже для міжнародної спільноти він існує нелегально, і тепер визнається як «освітній заклад» тільки в Росії.

Донецьких університетів із шановним ім'ям — три. Крім Донецького національного імені Стуса, є ще знаменитий не тільки своєю командою КВК Донецький національний технічний університет і Донецький медичний імені Максима Горького. Серйозний авторитет завжди мали Донбаська архітектурна академія в Макіївці та інститут іноземних мов у Горлівці (на території самопроголошеної «ДНР»). Всі ці виші також виїхали і вчать студентів у своїх легітимних версіях на підконтрольній території Донецької області — в Покровську, Маріуполі, Бахмуті, Краматорську.

Донецький національний медичний університет у вигнанні має філії в Кропивницькому, Краматорську, Червоному Лимані і дедалі більше головним своїм містом робить Маріуполь. Там для його відновлення виділений повноцінний корпус, а також налагоджує роботу нова обласна клінічна лікарня — необхідна умова для розгортання клінічних кафедр.

На головному корпусі Донецького медичного університету в Маріуполі незабаром буде висіти меморіальна дошка на честь загиблого в боях студента стоматологічного факультету та одного з наймолодших ультрас донецького «Шахтаря» Владислава Писаренка. Студент з позивним «Растішка» воював в одному підрозділів полку «Азов» разом зі своїм учителем — завідувачем кафедри хірургічної стоматології професором Ігорем Миколайовичем Матрос-Таранцевим.

Коли «Азов» вивели із зони бойових дій у Широкиному, обидва стоматологи з полку пішли: професор — оперувати у військовий шпиталь Дніпра, студент — далі воювати в армійський батальйон «Донбас-Україна». Коли він загинув у березні 2017, його батьки з непідконтрольних територій не передали фотографію сина для пам'ятника — могили у бійця немає, його прах розвіяли над Дніпром. Для меморіальної дошки на університет шукали не гроші, а художників-графіків, щоб зробили на основі аматорських фото портрет «Растішки».

Елітний ВНЗ втратив чимало викладачів, але всі корпуси, матеріальна база, віварії, клініки залишилися в Донецьку. Поїхала тільки частина студентів (зокрема й усі іноземні), викладачів і професури.

За склом у Морфологічному корпусі висіли звичні для кінця серпня списки абітурієнтів, у «ДНР» вони діляться на три частини — на безкоштовну освіту коштом «бюджету» мають право діти з місцевою пропискою. Окремою графою — ті, хто мають право на вступ на бюджет за спеціальною квотою «іноземці» — з «ЛНР» і Росії. І окрема невелика квота для «Гуманітарної програми возз'єднання жителів Донбасу». Вона фінансується вже кілька років, головна мета — залучити людей з підконтрольних територій на непідконтрольні на навчання, лікування, отримання соціальних виплат для «ветеранів» у «ДНР».

Таких студентів небагато, але вони є — Донецьк, як і раніше, залучає на навчання дітей з невеликих містечок області, автор цього тексту знає студента, що приїхав вчитися до Донецька медицині з російського Сургута — на Донбасі в 2015 році був дуже невеликий конкурс на будь-які дефіцитні спеціальності, а в цьому місті у хлопця якраз жили дідусь і бабуся.

Зараз Донецький медичний університет першим із вищих навчальних закладів Донбасу в березні цього року отримав російську акредитацію. Він мав впливового лобіста — санітарно-гігієнічний факультет ДонМУ свого часу закінчив колишній головний санітарний лікар Росії Геннадій Онищенко. Тепер він, як перший заступник глави комітету з питань освіти і науки Державної думи, приїжджає з офіційними візитами в «ДНР» і просуває тему акредитації місцевих ВНЗ як російських.

Пільги

У ситуації, коли з території самопроголошених і невизнаних світовою спільнотою республік, за різними оцінками, до Росії, України і Білорусії виїхало від 2 до 3 мільйонів людей, дітей на територіях «Л/ДНР» стало банально менше. А вишів — удвічі більше (адже вони розділилися) — при цьому кожен університет і «переселенець», і той, що залишився, намагається зберегти потік студентів на довоєнному рівні. Тому боротьба за абітурієнта дуже загострилася.

Для вступу в «ДНР» потрібно мати атестат, здати місцевий аналог незалежного тестування та іспит із двох дисциплін — обов'язковий «російська мова» та профільний предмет. Вступну кампанію, в разі недобору студентів на бюджетні місця в окремі виші (так само як це роблять і на підконтрольних територіях) можуть продовжити і на вересень.

Там, де її продовжують — конкурсу немає, є недобір. У донецьких і луганських дітей завжди є другий шанс.

Оскільки для вступу на підконтрольній Україні території шансів у дітей самопроголошених республік з роками через відсутність викладання української мови в належному обсязі об'єктивно менше, країна системно допомагає всім абітурієнтам з непідконтрольних територій. Для них створені спеціальні освітні центри «Донбас-Україна» і «Крим-Україна».

Мова йде про пільгові програми — без здачі зовнішнього незалежного тестування (ЗНО), без паспорта, легальних документів про повну загальну середню освіту, з гарантованою стипендією та безкоштовними підручниками, інтернетом і гуртожитком.

Ми знайшли сім'ю в Києві, що допомагає своїй племінниці з Донецька влаштуватися і вчитися в Києві — у Таврійському національному університеті імені Вернадського. До вишу-переселенця із Криму дівчина вступила, не складаючи ЗНО, а лише іспити з української та історії за шкільний курс. Вона отримує як «академічну», так і «соціальну» стипендії, за гуртожиток платить 2000 гривень за півроку, вчиться на другому курсі.

Спеціальні пільгові програми існують для абітурієнтів з «ДНР» і «ЛНР» у низці російських ВНЗ. Їм також доступна державна програма «Співвітчизник», що дає можливість дітям колишніх громадян СРСР вступати в російські університети на бюджетні місця. В цьому випадку атестати «ДНР» і «ЛНР» про повну загальну середню освіту визнаються в Росії, Єдиний державний іспит (ЄДІ) абітурієнти російських університетів можуть організовано здати в Ростові-на-Дону.

Як розповіла «Спектру» Ірина, мама українського студента з одного з шахтарських міст непідконтрольної частини Луганської області, в її місті всі випускники, як правило, вступають до ВНЗ в Луганську, Донецьку, на решті території України або в Росії.

«Випускники одинадцятого класу тепер усі вступають — переважно в Ростов, Луганськ і Донецьк, з паралелі ще людини чотири, по два з класу, зазвичай їдуть в Україну, причому починають вирішувати це питання задовго, роки за три — історію України, англійську та українську мови потрібно готувати з репетиторами додатково, — розповідає жінка. — Програми для здачі ЄДІ в Росії дуже сильно відрізняються від української ЗНО, потрібно працювати з викладачем англійської, який готує саме до ЗНО. Намагаються підготовку приховувати, але знають всі — діти не можуть, на відміну від батьків, приховувати, це просто складне питання, намагаються про це не говорити».

«Навряд чи при вступі діти приймають своє вимучене рішення, замислюються про престиж, вони маленькі для цього — обирають з того, що батьки підкажуть, важливу роль відіграє те, як налаштовані батьки, — пояснює Ірина. — І тут дуже важливи рівень освіти самих батьків. Що він вищий, то більше вони думають над перспективою дітей, відмовляються від університетів Луганська і Донецька, вибираючи Росію або Україну. Тут немає перспектив, в Луганську і Донецьку роботи вони не знайдуть! Ну навіщо тут потрібен фахівець з міжнародної економіки, наприклад?»

Дипломи та студенти

Досі з дипломами тут було складно.

«Кажуть, наших раніше возили до російських вишів, і вони там захищали свої дипломи — отримували російський зразок. Мій товариш торік отримав диплом російського зразка, але з Абхазії. Нам ще два роки вчитися, подивлюся, який диплом отримаю я», — дуже спокійно каже Андрій, студент лікувального факультету Донецького медичного університету.

У 2014 році він залишився разом з родиною в Донецьку, в 2015 закінчив школу і отримав «нелегітимний» сертифікат про середню освіту, який визнається тільки в Росії. Вивчав медицину в університеті без акредитації. Він цілком розуміє, що криза — це ще й можливість: він без проблем і конкурсу вступив у статусний медичний виш і старанно вчиться — хоче стати дефіцитним хірургом, замість того, який виїхав. Працювати він у разі чого зможе і в Росії, а вона, як відомо, велика.

Можливо, він втратив інший свій шанс у 2015 році, але його мати — чиновниця однієї з держструктур «ДНР» (там це означає «невиїзна»), відтак і син залишився вчитися у Донецьку. Тоді на п'ять років уперед серйозно ніхто в цих місцях не заглядав, очікували, що «все якось скінчиться» за рік-два.

А ось Олена (ім'я героїні на її прохання змінено з міркувань безпеки) із Донецька змогла вступити не куди-небудь, а на бюджетне місце факультету журналістики МДУ імені Ломоносова. Дуже пишається своїм університетом — кращим у Росії. Її найближчі родичі проживають «на Україні» — вона це цілком твердо вимовляє, Донецьк для неї не зовсім Україна.

«Поки вчилася, в школі програма змінилася кардинально, — ділиться «москвичка» Олена. — Поступово переходили на російські стандарти, впроваджували російську освітню систему. За ці два роки «ДНР» була практично повністю забезпечена російськими підручниками — 50% з них написані професорами МДУ! Я вчилася в кращому, найстарішому в Донецьку ліцеї при ДонНУ. Наші випускники, як я знаю, в 2014-2016 роки вступали практично без іспитів у багато вишів Росії, крім ведучих, звичайно. Переважно дітей везли в Ростов, до Воронежа, в Рязань. Після 2016 і для нас діє програма "Співвітчизник", яка дозволяє, крім здачі ЄДІ, здавати будь-які іспити в будь-який ВНЗ Росії. Результати тестів у мене були непоганими, але здавала я їх сама — як усі діти з Донецька в Ростові-на-Дону. Мій відмінний атестат теж зіграв свою роль. Дуже важко було вступити на бюджет в МДУ, але мені пощастило — я, можна сказати, витягнула щасливий квиток».

«Вступні іспити були, — продовжує вона. — Наполегливо до них готувалася з масою додаткової літератури, яку шукала в інтернеті. Програма мого ліцею практично збігалася з російською, а ось знання могли бути й кращими. Коли я складала ЄДІ, то спілкувалася з російськими абітурієнтами і бачила різницю в знаннях. Зараз навчаюся вже на третьому курсі, замислююся про роботу».

З іншого студенткою — Оксаною — ми в 2015 році простояли в сусідніх машинах 12-годинну чергу на блокпосту Волновахи — дівчина поверталася з чергових іспитів за підсумками дистанційного навчання в школі Маріуполя. Зараз вона — студентка одного з кращих гуманітарних ВНЗ України — Києво-Могилянської академії, вивчала філософію, тепер хоче бути журналісткою. Її мама живе на «окупованих територіях» — вона це визначення теж досить твердо вимовляє.

«Починаючи з середньої школи, ми жартували з однокласниками про те, що наш рік невдалий, — розповідає вона. - Постійно змінювалася програма, впроваджувалися нововведення у процес складання іспитів. Ми вічно ставали "піддослідними". Але ніхто не міг уявити, що наш випускний клас ознаменується ухваленням життєво важливого вибору — вибору Батьківщини. Не можу сказати, що наш клас розділився на два фронти. Ми були ще недостатньо свідомими, щоб критично сприймати потоки новин, серед яких переважала пропаганда кричущого "русского мира"».

За словами Оксани, головно впливали батьки, і лише через роки дівчині та її однокласникам «вдалося вибудувати діалог, ґрунтуючись на сформованій позиції».

«У 2015 рішення ухвалювали швидко, адже на кону стояло людське життя. Чий бік прийняти? Кому вірити? Довго ми не могли відповісти, та й не до цього було. Коли весь Донбас був у вогні, єдине, що ми знали напевно — треба бігти! До кінця 11 класу пріоритети були розставлені (здебільшого батьками). З 20 випускників моєї школи половина залишалася в Донецьку і Луганську, інша — поїхала в Ростов-на-Дону, який, як відомо, став притулком для багатьох у ті роки. І лише двоє, серед яких була я і мій друг, вибрали найскладніший шлях — вступати в Україну», — розповідає вона.

На той час на територіях «Л/ДНР» вже не видавали українські атестати і здати зовнішнє незалежне оцінювання було неможливо. Оксані і її другові, ім'я якого вона не назвала, доводилося кілька разів на місяць виїжджати на підконтрольну територію України, щоб скласти іспити із 15 шкільних предметів і, врешті, отримати український атестат. Потім їм довелося ще тричі виїхати для здачі вступних іспитів і тільки після цього вони змогли «втекти остаточно».

«Звучить просто — виїжджаєш, здаєш, отримуєш, ходиш. Але була перешкода, яка заважала здійсненню цього, здавалося б, легкого завдання — тривала війна.

У ті місяці особливо страждали прифронтові міста, через які нам потрібно було виїжджати, що ускладнювало процес перетину блокпостів, які на той момент тільки починали з'являтися. Ми поволі ставали свідками того, як змінювалася ситуація в зоні проведення антитерористичної операції — зміцнювалися блокпости, вводилася пропускна система, збільшувалися черги на в'їздах і виїздах. Але найважливіше, на що хотілося звертати увагу, — це реакція людей і їхнє ставлення до подій», — розповіла Оксана.

«Найбільш примітною для мене стала сцена, яку можна розцінювати як дуже яскраву метафору. В кінці травня, коли ми вкотре виїжджали з окупованих територій, на лобове скло автобуса, який віз нас із Донецька до Маріуполя, водій приклеїв прапор тоді ще "Новоросії". Минаючи останній блокпост "ДНР", водій різко зупиняється, вискакує з автобуса і різко зриває "місцевий" прапор, замінюючи його українським. "А що? — каже здивованим. Треба ж якось крутитися! І нашим, і вашим!"».