«Іловайськ. Точка неповернення» — серія репортажів про незворотні втрати в одній із наймасштабніших битв у місті Іловайськ Донецької області. Ці історії журналісти Громадського знімали в різних регіонах України та власне Іловайську. Нині місто належить до непідконтрольних Україні територій.

Читайте матеріал Громадського в інтерактивному форматі за посиланням:

Іловайськ.

 

28 серпня 2014 року українські війська потрапили в оточення під Донецьком, в Іловайську — місті, яке вони за два з половиною тижні боїв так і не змогли взяти під свій контроль.

Наступного дня із бойовиками начебто вдалося домовитися про «зелений коридор» для виведення бійців та техніки. Обидві колони під час виходу із міста були розстріляні бойовиками та російськими регулярними частинами.

За офіційними даними в «Іловайському котлі» загинули 366 військових, 249 були поранені, 128 потрапили в полон, 158 вважаються зниклими безвісти. Усього в полоні станом на 12 липня 2015 року залишається 18 військовослужбовців — таку цифру офіційно назвали «Громадському» в Міністерстві оборони.

«Мурка»

«29 серпня у мене тепер другий день народження. Я так і не можу зрозуміти, що мені Бог хоче цим показати, може, щось я маю змінити. Я жила, працювала у поліклініці, у мене був свій бізнес, а зараз мене нібито заново народили».

«Мурка» — медик батальйону Донбас.

Одеська медсестра Анна Ілющенкова пішла волонтером на фронт на час літньої відпустки. У серпні минулого року разом із батальйоном «Донбас» потрапила у Іловайський котел.

«Поранень у мене, виходить, шість. Перша куля — це та, що пройшла через легені і потрапила в область шлунку, як вже потім у Литві стало відомо, друге поранення — це те, яке потрапило у хребет. Потім мені ногу розірвало — був мінометний обстріл, коли ми виходили і по нас стріляли всім, чим можливо, просто дивом не зачепило артерію, тому залишилася жива. Поранення руки — це я вже не рахую. У печінці ще куля.

Я перебуваю на межі двох життів. І розумієте, життя там — от хто не побував там — складно описати. Я іноді не можу дібрати слова, щоб описати те життя, яке відбувається зараз там.

Є пара людей, яких я витягла в Іловайську — вони потім під Дебальцевим загинули. Звичайно, в ці моменти розумієш, що треба там, то готовий все кинули і бігти туди, тому що на сьогодні там немає нікого.
От був перетоніт, і мені, я заходила на третій поверх школи. Мені з Києва якийсь хірург розповідав, як правильно зробити дренування. Якщо я не тримала скальпель — як я можу його зробити. Так я і не зробила — людина не дожила до евакуації пару годин.

Виїжджали ми з Многопілля. Потім ми у Многопіллі простояли цілу годину. Я була на «Фольксвагені» з «Дніпром-1», ми виходили. Потім, наскільки я розумію, розділення двох колон вийшло і ми виїхали у першій колоні. А потім завдяки нашому водієві: коли почався найбільший розстріл, то він сильно рванув вперед, і ми, обігнавши всіх, вирвалися вперед — тому ще ми не потрапили під «Гради». Ми проскочили і за нами почали лягати «Гради».

Баба Люба

 «Ми сиділи в підвалі, я їм ще пісню співала…»

Червоносільське — віддалене від Іловайська крихітне село з кількома вулицями. Тут люди переховували бійців Нацгвардії та батальйону «Донбас» у підвалах та льохах своїх будинків, коли противник обстрілював населений пункт з артилерії.

Це одна з крайніх точок на шляху виходу з котла, більшість хлопців і дівчат, які дійшли сюди, здалися в полон.

«Приблизно 28 серпня ми ніч переспали — тиша. А вранці — почалося. Люди ж такі самі, як і ми. А навіть вони російською розмовляють дівчата — а я питаю: «Ви хто, ДНР?» а вони — «Ми національна гвардія». Ну мені особисто було все одно — хто вони, що вони. Ми якби самі там сиділи … Страшно. Один був поранений — занесли на носилках, надавала йому допомогу медсестра».

Під час одного з численних обстрілів будинок баби Люби вигорів до тла. Але вона не тримає ні на кого зла чи образи. Для неї всі учасники тих подій з обох сторін протистояння — звичайні люди, яким на той час була потрібна допомога.

«Вода закінчилася, а колодязь у нас резиною був накритий, і води не було де набрати. Кажу — будеш кисляк? А в мене кисляк стояв і буханка хліба. Кажу — ну їжте. А що, якщо людина хоче пити — що я йому маю, сказати, що я тобі не дам? Якщо ми там всі разом сидимо».

«А ми мирні люди, ми не хочемо воювати. Ми хочемо мирно працювати на нашій землі, як нам Бог дає. А хто правий, хто винний — судити не нам. Хто затіяв цю війну — хай і розхльобує, я-то її не затіювала».

Свідок. Олександр Глядєлов

«Є відчуття: раз війна — то це може бути остання фотографія людини, і може бути і твоя остання фотографія. Жодної гарантії ні в кого немає — воно прилетить звідкись і все»

Фотограф і свідок Олександр Глядєлов приїхав до Іловайську разом з батальйоном «Донбас», з ними ж і виходив.

«Для мене це була така станція після Таґанроґа, на якій можна було встигнути вийти, купити пиріжків якихось, молока. Я просто завжди знав, що це вузлова станція. Тепер це зовсім інше, за цим словом стоїть дуже багато.

Я один з тих, хто буде намагатися ні за що не дати це забути, і все-таки змусити тих, хто ухвалює рішення — звичайно не я змушуватиму, ми всі, в сумі маємо це зробити — щоб нарешті переломити цю абсолютну безвідповідальність.

Я особисто вперше перетнувся з батальйоном «Донбас» в Лисичанську. Там залишився ночувати в них з ще одним фотографом. Потім досить великою командою на відомому броневічку Ройтерз ми заїхали в Попасну, і частина з нас теж залишилися переночувала — там батальйон «Донбас» розміщувався в школі. Було розуміння, що тут і треба бути: якщо не виходить з армією, то от з цими людьми... І за домовленістю із командуванням батальйону ми перебралися туди на початку серпня. І звичайно все, що було з батальйоном — ми були поруч».

«Я був у школі — де більша частина батальйону та мотострілків розташовувалися. Вийшли власне знайти кип’ятку для кави, тому що там зазвичай поруч із транспортом у водіїв постійно щось кипіло. Обстріляли в цей момент двір з автоматичного гранатомету.

Був проміжний вихід батальйону в бік Іловайська, це було 14 серпня. Ми доїхали до села Сикове, там переночували під відкритим небом, прочекали чогось ще півдня і повернулися назад. Щось не склалося в штабах, очевидно. І в цей момент в село увійшла на всіх парах колонна чи то «Мсти», чи-то «Гвоздик» — самохідні гаубіци великого калібра. Дивізіон, який прорвав оточення з-під Амвросіївки. Це була їхня перша зупинка. Їх обстрілювали з території Росії мінометами крупного калібру, РЗСВ.

З ними зв’язалися бійці з одного з українських блокпостів, що сепари на носу: «ми нічого вже не можемо зробити, хлопці по нашим координатам відпрацюйте»: тобто викликали вогонь на себе. До честі артилеристів — вони відпрацювали ювелірно, обстріляли сепаратистів і наші змогли відійти».

«Ми увійшли в місто у другій половині дня 18 числа. Того ж дня практично вийшло, що взяли півміста. На другий день почалися пошукові виходи наших груп, боєзіткнення, які переросли у вуличні бої з втрататми, з полоненими. Наступного дня чи за день з’явилося враження, що це капкан: інтуітивно всі відчували, що справа закінчиться погано».

«Один із офіцерів ЗСУ мені сказав: «Не ображайся, старий, але якщо справи підуть так, як вони йдуть — я заберу твої плівки та знищу». За цим стояло те, що буде оточення, з якого ще невідомо — чи вдасться вийти, чи ні. 20-го. Ввечері».

«Якщо навіть просто пройти по заголовках — це відразу і обурення, і дикий сором. Про брехню та цей ура-патріотичний хор: про те, як все добре в Іловайську, там прапори, і вся ця нісенітниця».

«І перше, що сказав покійний командир Тур, 9-ї роти: Ви бачили, що пишуть у Києві? Обурено — Ви подивіться на заголовки!»

«Чесно кажучи, не передати збентеження, обурення та лють звичайних солдатів, які підходили до нас і питали: «Друзі, невже буде парад? Невже техніку везтимуть по Хрещатику?»У них було відчуття, що ще три-чотири-п’ять танків і ми зламаємо цю оборону — Іловайськ наш. Помилкове чи ні — я не знаю».

Батько

 Я кажу: «Ти розумієш, що вас там вже оточили і будуть знищувати? — Та я все знаю, не бійся, я вийду». І все. Останній раз я з ним 28-го зв’язувався.

Боєць батальйону «Донбас» Андрій Шевчук із позивним «Орест» зник при виході із Іловайська 29 серпня 2014 року. Лише за півроку експертизою ДНК ідентифікаваний серед числа невідомих солдат на кладовищі Дніпропетровська. З того часу серед могил із номерними знаками стоїть могильна плита — Ореста.

Батько Андрія Шевчука — колишній військовий, зв’язувався із сином востаннє 28 серпня минулого року і досі чекає на сина.

«Попереджав його: не вірити ніяким обіцянкам, росіян особливо. Я їх знаю добре. І говорю — якщо вам будуть давати коридор, то вже такий коридор був у грузин: від того коридора лишилися трупи одні. Я його попереджав: він міг вийти, він був уже контужений — його повинні були евакуювати, як пораненого. Він каже — як я кину своїх хлопців. І там лишився».

«Те, як їх готували — то не підготовка. То таке. Реальна підготовка — тиждень. Дали стрельнути — і все.

Можна сказати, була така мрія: він пробував поступати в Суворовське училище. Але, на жаль, він не пройшов по конкурсу. Тому що у нас вступають постійно діти депутатів, внуки депутатів.

Він же був на Майдані. Десь в травні сказав, що хоче піти захищати Незалежність. Вибирав куди. Просив допомогти йому потрапити в якийсь підрозділ. Але щоб допомогти йому потрапити в якийсь нормальний підрозділ — потрібен був час. А він не хотів чекати. Так би він пішов мабуть у спецназ, у Збройні сили. Але ж …треба було скоріш — і от він попав в Національну гвардію.

Він вже був потім під Слов’янськом.

Коли він вже воював — я його телефоном консультував. Як користуватися, якою зброєю. Він весь час мені дзвонив-питався: от ми захопили те-то. Він сам розбирався непогано в тому всьому. Але дещо і від мене отримував.

Потрапив тоді під Іловайськ. Він не зразу був з ними, а через неділю: вони вже були в оточенні, коли він до них прийшов.

Ці сили, що пішли на Іловайськ — вони не повинні там були бути — це Національна гвардія і міліціонери. Вони повинні були йти ззаду. Брати повинна була армія. Армія ніколи нічого не брала. Там не було армії, там не було підтримки ніякої. Чому так воно було? Я так розумію, їм з Дніпропетровська прийшли такі накази — брати Іловайськ — вони і поперли туди.

Можна сказати, що батальйон «Донбас» там і лишився весь: або убитий, або в полоні».

«Брати треба було. Якби брали Іловайськ, наступний був би Зугрес. А там вони вже з’єднувались і Донецьк був оточений. Того його і тримали так сепари, щоб його не взяли. Тому що після Іловайська Донецьку вже був би кінець. Сепаратистському Донецьку. Але його повинні були це робити війська.

Чому туди пішли батальйони Нацгвардії, батальйони міліції — це не вкладається у мене в голові»

«Ви розумієте, що наша експертиза — це не американська експертиза, у нас будь-які помилки можуть бути. Імовірно, що він може бути і в полоні, і пам’ять згубити — все може бути. Я надіюся, жду. А як воно буде — так буде».

Вдова

Він казав: «Я не можу тут бути, я не хочу, щоб ця війна сюди прийшла, я не хочу, що тут вона була. Я хочу, щоб мої діти жили щасливо. Щоб тут не було війни».

Наталя Іщук — дружина загиблого бійця батальйону «Світязь» УМВС пригадує, як чоловік наважився йти добровольцем у зону АТО минулого року, незадовго до власного дня народження.

У серпні 2014-го він записався добровольцем у міліцейський спецпідрозділ. Володимир Іщук «Кущ» загинув 25 серпня 2014 року в бою під Іловайськом від смертельного вогнепального поранення.

У Володимира Іщука лишилася двоє неповнолітніх дітей. Сину — чотири роки, донці — рік і вісім місяців.

«Ще тоді як Майдан цей був, розстріл Майдану був, він тоді як по телевізору це побачив — у нас тоді телевізор не показував, він у мами сидів в хаті — і прийшов, каже «Там по людях танки пустили, як таке можна!». Його всього трясло, я не могла його заспокоїти. Він кожен день дивився ці новини — зранку до вечора, що там відбувається, де, які обстріли. Він казав «Я не можу тут бути, я не хочу, щоб ця війна сюди прийшла, я не хочу, що тут вона була. Я хочу, щоб мої діти жили щасливо. Щоб тут не було війни».

У батальйоні «Світязь» всі добровольці. Сформувався він у червні, 27 червня по-моєму у них іде наказ про зарахування. Пройшли курси в Сокиричах. І вже 13 серпня — через два місяці фактично від того, як сформувався батальйон — поїхали на схід. 13 серпня вони відправлялися, у нього 14 серпня День Народження був, 30 років виповнилося йому»/

“Спочатку були в Слов’янську, пізніше — вже звідти, з того гуртожитка їх почали відправляти, ну я вже не знаю чи відразу на Іловайськ, я знаю, що були в Ясинуватій. А на Іловайськ, наскільки я знаю, або 22 або 21 серпня вони туди зайшли. Їм дали наказ іти туди. Як підкріплення їх туди відправляли.

Я знаю, що вони лишили речі свої десь на КПП ще при підході до Іловайська — там лишилося десять людей і 31 чоловік з них пішли туди, в Іловайськ. Вони спочатку були в садочку, і при тому, там зачищали район депо, зону: от десять чоловік, мій чоловік з їх числа — залишилися на блокпосту в районі депо.

23 серпня перед Днем Незалежності ввечері вони туди заступили і 25 серпня тільки вони звідти виступали. Вони з собою продовольства ніякого не брали, вони дві доби були там. Приїхав командир дав наказ відступати, коли почалися вже сильні обстріли, бо обстріли почалися в основному 24 серпня під вечір, 25-го стріляли вже цілий день. Я з ним останній раз говорила по телефону якраз 25 числа, то казав, що дуже сильно стріляють. І 25-го десь під вечір вони виходили звідти, з того блокпоста до школи. На той момент вже садочок обстріляли, то всі ті батальйони відходили до школи, і поранених туди зносили.

При обстрілі цьому спочатку одного з них поранили. В потім ще одного в руку поранили. А як він лишився, ззаду він ішов, поперед нього Міша Білецький йшов, то тільки бачив як він впав. Міша підбіг до нього, підхопив під руки — каже ідем. Завів його в цей БТР, завів, посадив його, його привезли до школи, в школі вже роздягнули, там медик була в батальйоні, подивилися, сказали, що поранення ніби від кулі, а судово-медична експертиза каже, що це був осколок. Надавали йому першу медичну допомогу, яку могли надати.

На той час кільце вже замкнулося, вони не могли звідти його вивезти. Йому потрібне було хірургічне втручання, була кровотеча внутрішніх органів… Десь з 6-ї години вечора, як він отримав поранення, в понеділок 25-го числа і до 11-ї години ранку до вівторка…десь близько 11-ї години не стало вже його».

Сусідки

«Всім допомагають, а наше селище забули»

Грабському складно повірити, що бойові дії завершилися рік тому. Всі будівлі сильно пошкоджені, багато — зруйновані вщент. На час активних боїв місцеві ховалися в монастирі в сусідньому селі Грузько-Ломівка, тому не знають напевне, яка зі сторін зруйнувала їхнє житло. Стріляли з обох боків. Коли селяни повернулися додому, побачили руїни та купу спаленої військової техніки.

«Всім допомагають, а наше селище забули», — каже Оксана.

Жінка живе у напівзруйнованому двоповерховому будинку й доглядає паралізовану сусідку бабу Ніну, яка після подій минулого літа пережила три інсульти.

Міжнародні гуманітарні місії сюди зазвичай не доїжджають, а ті, які були, наобіцяли багато, проте досі нічим не допомогли. Час-від-часу приїжджають закордонні журналісти, які привозять ліки та якісь гроші.

В селі є магазин, де можна купити базові продукти та засоби гігієни, проте ціни в півтора-два рази вищі, ніж, наприклад, в Києві. Живуть тут здебільшого з власного господарства — городини та домашньої худоби.

Велика частина місцевого населення до війни тут працювала у сільському господарстві, проте тепер навколишні поля заміновані і землю обробляти неможливо. Неодноразово сміливці підривалися на розтяжках та снарядах, які не розірвалися при обстрілі.

Полонені

Двоє українських військових, які не змогли вийти з оточення під Іловайськом, вже рік перебувають у полоні — «на тому боці». Спочатку їх утримували у Сніжному, потім перевезли в Донецьк, а зовсім недавно — до Луганська.

Старший матрос Артем Комісарчук, військовослужбовець другого артилерійського мінометного дивізіону 51-ої окремої механізованої бригади, потрапив у засідку 24 серпня 2014 року. Майор Сергій Фураєв, командир цього ж підрозділу, не зміг вийти з оточення і здався у полон 26 серпня 2014 року. Обидва — під Іловайськом.

У полоні вони перебувають досі.

Місто

«Місцева влада… Що таке місцева влада, якщо він — колишній поліцейський? Йому й 30 років немає, мер міста… Що він знає про місто? Що він знає взагалі про будь-що? Те саме, що було до цього, те саме й зараз. Кожен набиває свою кишеню»

Квартальна Надія Федченко показує свій робочий стіл, завалений написаними від руки листами до різних муніципальних структур — міськради, комісії з відбудови тощо. На кожному — вхідна печатка про реєстрацію.

Весь рік жінка намагається добитися від самопроголошеної влади хоч якоїсь допомоги для 50-ти сімей, які проживають на дільниці, за яку вона відповідальна, проте, все марно. Окрім російської гуманітарки раз на місяць ніякої допомоги тут досі не бачили.

Стіни в кімнатах її будинку вкриті пліснявою від вологи, якої не позбутися через дірявий дах. Його пошкодило під час обстрілу наприкінці серпня минулого року оточення українських військових.

На вулиці Ломоносова, де розміщувалися українські позиції, заледве можна знайти цілий будинок. Все, що вдалося відремонтувати, робилося власним коштом.

Пенсії тут почали платити навесні, в російських рублях, але цих грошей вистачає хіба що на їжу.

Час, коли цю частину міста контролювали сили АТО, місцеві згадують по-різному. Дехто каже, що бійці нормально ставилися до місцевих, а іноді навіть допомагали продуктами, попереджали про можливі обстріли. Інші навпаки говорять про надмірну жорстокість, особливо, коли мова йде про добровольчі батальйони. Коли ситуація почала загострюватися, людям по кілька днів не дозволяли залишати будинки, шукали серед місцевих корегувальників вогню бойовиків.

Так не пощастило Олександру, який, попри заборону, пішов на сусідню вулицю до батьків по харчі. Чоловік має інвалідність з 1988-го року, у нього в голові встановлено пластину. Його затримали, коли він йшов повз школу, де базувався батальйон «Донбас», за підозрою у співпраці з бойовиками. Кілька годин допитували, били. Коли зрозуміли, що помилилися, відпустили. Наступні три дні через завдані травми та страх нового побиття він не виходив з будинку.

Сусід Олександра Сергій відправив дочку з онуками в Артемівськ, а сам під час активних боїв залишався вдома. В його будинку немає підвалу, та й можливості туди спускатися — чоловік пересувається в інвалідному візку. Розповідає, що було страшно, тому сусіди намагалися триматися разом, підтримувати одне одного.

«Збиралися по три-чотири сім’ї. Світла не було, вода — раз на добу, і то треба встигнути набрати», — згадує той час чоловік.

За його словами, минув рік, а обіцяних змін так і не відбулося.

«Місцева влада… Що таке місцева влада, якщо він — колишній поліцейський? Йому й 30 років немає, мер міста… Що він знає про місто? Що він знає взагалі про будь-що? Те саме, що було до цього, те саме й зараз. Кожен набиває свою кишеню», — каже Сергій.

Натомість школу майже відбудували — полагодили пошкоджений обстрілом дах, поставили нові вікна. Ремонт роблять місцеві жителі, які залишилися безробітними, їх сюди відправляють з міської трудової біржі. Вони здирають старі шпалери зі стін, фарбують коридори, прибирають сміття.

За словами завгоспа, Росія за рекомендацією уповноваженого з прав людини Павла Астахова надіслала для місцевих школярів гуманітарну допомогу — парти, стільці, підручники та шкільне приладдя. На зошитах та щоденниках — російські прапори та двоголовий орел.

В самій школі запевняють, що, незважаючи на значні зміни шкільної програми, тут і надалі викладатимуть українську мову та літературу. Хоча всі інші предмети будуть читати російською.

Тут багато що й досі нагадує про присутність українських військових — у спортзалі, де ще не було генерального прибирання, на підлозі розкидані ампули знеболювальних та брудні бинти. Cаме в цьому місці було сховище та імпровізований шпиталь, де медики допомагали пораненим. Де-не-де лишилися жовто-сині стрічки та шматки розірваної військової форми.

hromadske.tv

Поділитись: