ENRU
«Він шукав СРСР»: як пенсіонер з Росії пішки дійшов до прифронтового інтернату на Луганщині
23 серпня, 2017
06d1dafd9d28308a9
Бабця-акторка, яка прийшла сама під час окупації, вівчар, чия отара стала мішенню для бомб і росіянин, який 2 роки шукав СРСР, а потрапив на війну в Україні. Будівля колишнього дитячого садка нині — їхній дім. Громадське розповідає історію мешканців прифронтового інтернату. Імена героїв змінені з етичних міркувань.

Щоби дістатися до цих місць з Києва, потрібно близько 20 годин їхати потягом до Лисичанська. Відтак прокинутись о сьомій і йти на вокзал. Звідти ходять мікроавтобуси — місцеві швидко збагнули, що можна незле заробляти на охочих продавати городину на окупованій території, і на тих, хто хоче побачитися з ріднею.

До війни поїздка тривала дві години, нині доводиться їхати вдвічі довше. Численні блокпости, об’їзди, поганий ґрунт і пекельна літня спека. Іншого способу дістатися до Станиці Луганської нема.

Біля пункту пропуску немає черги: на годиннику близько 14:00. Військові тиняються вздовж колючого дроту. Вітер хитає намет, в якому люди ховаються від спеки.

«Ісус любить тебе. Прийди і помолись за мир в Україні» — написано на наметі величезними літерами. Поруч імпровізований душ і туалет, на одній із дверей позначка «для інвалідів» і приліплений папірець: «Зачинено! Не працює!»

Обстріляна Станція все ще живе війною. Обшарпані стіни, розбитий годинник на башті, спалена заправка, від якої залишилася тільки величезна парасолька, під нею люди чекають своєї черги.

Це кордон контрольованої території. Далі — пам’ятник князеві Ігорю, на верхівці розвиваються три прапори: війська Донського, Росії та самоназваної «ЛНР». Поруч — зенітки, чітко направлені на пункт пропуску. Це територія «республіки».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Крізь пекло і назад: історія кохання у прифронтовому інтернаті

Дім

Під Станицею є маленьке селище — Валуйське. За першим поворотом праворуч — колишня прикордонна застава. Їй дісталося ще у 2014-му. Замість могутньої фортеці тепер лиш кілька цеглин на порослій високою травою землі. У селищі є будинок для літніх, він же — психоневрологічний інтернат. А навколо — велике кладовище.

Інтернат приватний, не має дотацій із бюджету, усі гроші — це заробіток з фермерства та залишки пенсій тутешніх мешканців. Один із них — колишній професор. Онуки виїжджали з Луганська до Франківська, але забрати його з собою не змогли.

Тут є бабця-акторка, вона прийшла сюди сама під час окупації, вівчар, чия отара стала мішенню для бомб. Будівля колишнього дитячого садка нині — їхній дім. Вони тікали від війни, але не втекли. Станиця розташована на лінії розмежування, це означає, що бомби можуть прилетіти в будь-який час. І неодноразово прилітали. Хтозна, коли це станеться знову. Але мешканці звідси нікуди не підуть. Бо тут — дім.

«На межі»

Директорка будинку пережила з його мешканцями найзапекліші  бойові дії.

— Розумієте, якщо б тут були велосипеди, або горщики для немовлят, я б це кинула. А так, у мене є совість і совість — це 60 людей. Куди їх подіти? Вони балансують тут на межі: сьогодні живий, а завтра мертвий, — каже вона.

Фотографувати, знімати, спілкуватися з мешканцями суворо забороняє.

— Коли були обстріли, усі вибігли до коридору. Попадали на підлогу і почали молитися. Хто як умів. А хто не вмів, просто повторював за тими, хто молився. Так лежали годинами, поки бахкало. А потім приїхали репортери якісь і написали статтю: «Психи лежать просто на підлозі». Відтоді я нікому не дозволяю з ними спілкуватися.

Мешканці будинку справді видаються травмованими. Навіть на рев двигуна реагують нервово: роззираються та очима шукають безпечне місце.

Усе це напружує, аж доки не з’являється Саша. Він — місцева легенда. Абсолютно звичайний на вигляд пенсіонер. Як розповідає сам чоловік, він прийшов до Станиці пішки з селища Оймякон, що в Якутії. За словами Саші, він ішов два роки, подолавши майже 10 тисяч кілометрів.

Історію Саші нам переповідає директорка.

Саша. 2 роки в дорозі

У березені 2014-го Саша дивився в новинах про Крим. Усі раділи, начеб на День перемоги. Але він пам’ятав, що ніякої перемоги не було. Спершу радість, а відтак — сильний страх. Чоловік хутко зібрав речі. Рідне селище невелике — усі всіх знають, Саша нишком дістався околиці і пішов геть.

Спробував зняти гроші з ощадної книжки, де мало бути достатньо коштів. Спробував в Оймяконі — не дали. Наступним був Томтор — там теж не видали. Пішов в АгаЯкан, — касирка покрутила пальцем біля скроні: «З 90-го року не виплачуємо. Зверніться до фонду». Саша був певен, що це жарт і пішов далі.

Так ішов через Кюмбе, Теплий Ключ, їхав вантажівками, сідав на потяг зайцем, блукав трасою просто неба. Хандига, Чурапча, Тюнгюлю — Саша  намагався зняти гроші з ощадної книжки по всій республіці. Але марно.

Доки Саша йшов, йому виповнилося 79 років. Обличчя обросло густою бородою, залишки волосся збилися в жмут.

Саша мріяв зняти гроші та влаштувати свято з нагоди Дня народження, але гроші вперто не повертали.

Саша не слухав радіо, не дивився телевізор, не читав газет. Він ще не знав, що влітку 14-го Росія нападе на Україну, що точитимуться запеклі бої і що нема ніякого кордону в Луганській та Донецькій областях. Він просто шукав, де зняти гроші і опинився в Станиці. Він не уявляв, де знаходиться, коли раптом стався серцевий напад.

«Він шукав СРСР»

Директорка поправляє волосся:

— Як він сюди дістався, не знаю. Це для всіх загадка. Знаю, що прийшов, а потім стався напад. Упав під ялинками, його відвезли до лікарні. Там десь півроку пролежав. А потім що з ним робити? Документів немає. Грошей немає. Нічого немає. Розумієте? Я вийшла на слідчий комітет у РФ. Слідчий пообіцяв відшукати родичів. І знайшов. Зв’язалися скайпом: вони його опізнали, він — їх. Адже все пам’ятає. Знає хто він, звідки. Але що мені з ним робити, поки документів немає? Переслали хоча б копії, тоді у нотаріуса можна завірити.

Двері прочиняються, до кабінету зазирає бабця: «Я на побачення».

— Оце в нас леді. У неї наречений є. Він прокинеться, умиється і сидить — чекає. Вона зарядку зробить, намалює брови по пам’яті — і до нього. Мені каже: «Я до мущини». Ну я не проти, аби спокійно в них усе було…

Бо хто вони тут такі? Між небом та землею. Сьогодні живі — завтра мертві. Ви б таких відволікали? І я ні.

Директорка міняє голос, уже пізно, час залишати інтернат. Трохи прикро, що так і не вдалося поспілкуватися з мешканцями.

— Бувайте, і нікому нічого не кажіть. У мене правило просте: ніхто про мене не знає, і я ні про кого теж не знаю. А Сашка ми повернемо. Хоч би там що.

Ідемо до авта. Поки директорка не бачить, до нас підходить Сашко:

«Вони просто хочуть мене ошукати. Не хочуть, щоб я гроші зняв. Тому моя мрія — утекти звідси. Тому що там, далі, гроші з ощадкнижки можна зняти. І я скоро це зроблю. Там — СРСР. А тут на мене чекає лише кладовище. Могила під ялинкою. Пісок. Іще є куди йти і я ще піду».

/Ілюстрації: Марія Вдовиченко

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

Підписуйтесь на наш канал у Telegram